— А мені… мені можна грати на ці гроші? — запитав Кларенс, кинувши оком спочатку на гроші, потім на стіл.
— Ні, ні, — відповів той поспішно, — не роби цього. Ти напевно програєш! Хіба ти не розумієш? Ти приносиш щастя іншим, але не собі. Ховай гроші, голубе, і поганяй додому.
— Вони мені не потрібні! Я не хочу їх! — вигукнув Кларенс, пригадавши недавню історію з гаманцем. Він тепер нікому на світі не довіряв.
— Візьміть! — він повернувся до стола і кинув гроші на першу вільну карту, яка впала йому в вічі. Він і не зчувся, як банківник присунув гроші до себе. Кларенс зітхнув з полегкістю.
— От тобі й маєш! — промовив чоловік з забобонним страхом в голосі, втупившись в хлопця безтямним поглядом. — Що я тобі казав? Негайно забирайся звідси, а то залишиш тут останню сорочку.
Кларенс знову опинився на вулиці. Ним поступово оволодівало неясне, але сильне почуття огиди і страху перед цим бурхливим, завжди неспокійним напівдиким містом. Пригадалася мовчазна безмежна прерія, де повітря завжди таке свіже і чисте, захотілося побачити своїх скромних супутників — погоничів, розвідника Джілдерсліва і навіть Джіма Гукера. Але найбільшим його бажанням було якомога швидше вибратися з цих гамірливих вулиць, сховатися від знавіснілих мешканців цього міста.
Він побіг до булочника, зібрав свої покупки, приладнав десь у підворітті клунок на плечах, і, вислизнувши на менш людну вулицю, подався на околицю міста.
Спочатку він хотів добратися до найближчого рудника в поштовій кареті, але його мізерний капітал не дозволяв цього, і він вирішив, розпитавшись про дорогу, іти пішки.
Через півгодини вогні гомінливого міста і їх відбитки в мілкій каламутній річці залишилися далеко позаду.
Повітря було м'яке і прохолодне, в легенькому серпанку, що огорнув землю, плавав жовтий місяць, в долині, як вартові, стояли при дорозі віргінські тополі і платани.
Пройшовши ще трохи, Кларенс сів під деревом і повечеряв всухом'ятку, а щоб напитися, йому довелося завернути в придорожню таверну, бо ні джерела, ні криниці поблизу ніде не знайшов. В таверні йому доброзичливо запропонували випити чогось міцнішого, але Кларенс відмовився, і на всі запитання відповідав, що доганяє своїх друзів, які поїхали фургоном і чекають на нього в домовленому місці. Недовір'я до людей змушувало його вдаватися до мимовільного обману, і йому це легко вдавалося, бо, дивлячись на цього безтурботного, життєрадісного хлопчика (саме таким він став, залишивши місто), ніхто б не догадався, що пережила ця бездомна, покинута, бідна дитина.
Було вже далеко за північ, коли, стомлений, але сповнений радісних надій, Кларенс звернув з курної дороги і зупинився серед поля, порослого диким вівсом. Тут він чудово виспиться і відпочине, в цьому він був не менш впевнений, ніж подорожній, що переступає поріг готелю. Густий овес, стебла якого сягали по плечі людині, надійно ховав його від людського ока. Кларенс вибрав місце, прим'яв трохи стебла і, поклавши клунок під голову, розстелив ковдру, загорнувся в неї і незабаром заснув.
Прокинувся він разом з сонцем, бадьорий, повний сил і голодний. І все ж з сніданком, який Кларенсу вперше доводилось готувати цілком самостійно, треба було зачекати — не було води, та й місце для вогнища слід вибрати безпечніше.
Кларенс натрапив на таке місце приблизно за милю звідти — на березі наполовину висохлого струмка, поблизу кількох карликових верб. Щоб приготувати свій перший сніданок, йому довелося докласти немало зусиль; найлегше вдалося розпалити вогнище, кава ж вийшла занадто густою, а оселедці і бекон чомусь майже не відрізнялися на смак, певно тому, що жарилися в одній сковороді.
Кларенсу раптом захотілося побачити Сюзі поруч з собою, але він пригадав, як холодно вона попрощалася з ним, і серце його болісно стиснулось.
Та це тривало недовго. Навкруги було стільки нового; все купалося в золотих променях ранкового сонця, ожила широка курна дорога, потяглися фургони, свідомість повної свободи окриляла душу — ось чому Кларенс, поринувши в думки про майбутнє, скоро забув про всі кривди минулого. Взявши на плечі клунок, він бадьоро рушив у дорогу.
Опівдні його наздогнав возом якийсь чоловік. Він попросив у Кларенса сірничка, щоб запалити люльку, в чому той не відмовив. За це чоловік провіз його миль з дванадцять на своєму возі.
Розповідаючи про себе, Кларенс був з цим чоловіком не більш правдивим, ніж з господарем таверни. У всякому разі, візник з жалем попрощався з хлопцем і побажав Кларенсу швидше зустрітися з своїми друзями.
— Та не будь дурнем і більше не згоджуйся тягти на собі їхні бісові кирки та лопати, — додав візник, дивлячись на спорядження хлопця.
Так Кларенс подолав найважчу частину путі: останні шість миль дорога йшла вгору. Зберігши сили, Кларенс пройшов ще досить значну відстань, перш ніж зупинився повечеряти.
І тут йому знову пощастило. Біля струмка, де розташувався Кларенс, зупинився віз, що повертався порожняком, і візник запропонував йому підвезти його речі, а за один долар — і його самого, до Оленячого Млина.
— Либонь розтринькав в Сакраменто гроші, які дав батько тобі на поштову карету, га? Тільки не бреши, хлопче, — додав він суворо, помітивши, що Кларенс здивовано глянув на нього. — Я й сам таким був.
На щастя, слова Кларенса про те, що він стомився і хоче спати, припинили небезпечні розпитування, і хлопець, примостившись на дні воза, скоро й справді міцно заснув.
Коли він прокинувся, то побачив, що вони вже в горах. Оленячий Млин, як виявилося, — це було велике, дуже розкидане селище.
Щоб уникнути зайвих небажаних запитань, Кларенс, як тільки підвода в'їхала в селище, взяв свої речі і на роздоріжжі хутко скочив з воза, кинувши нашвидку візникові: «Прощавайте».
Він уже знав, що до найближчого табору рудокопів звідси п'ять миль і що дорогу вказує довгий дерев'яний водозлив, який тягся туди, то появляючись, то зникаючи, вздовж схилу сусідньої гори.
Сухе прохолодне повітря, благодатний затінок сосен і лаврових дерев, пряні пахощі, що сповнювали повітря, — все це радісно хвилювало Кларенса. Інколи стежка вилася серед незайманого лісу, і при його наближенні зграї сполоханих птахів стрілою кидалися в лісову гущавину. То раптом стежка виводила його на край високої кручі, звідки Кларенс зі страхом дивився на дно глибокої ущелини і з висоти тисячі футів знову бачив той же самий, повитий блакитним серпанком ліс.
Десь опівдні він вийшов на сяк-так прокладену дорогу, певно, головну в цій місцевості, і з подивом помітив, що сама дорога і грунт навколо були яскравочервоного кольору. Все навкруги було червоне: грудки, калюжі і грязюка на дорозі; червоним пилом були вкриті дерева й пеньки. Подекуди цей колір здавався особливо яскравим на фоні білих уламків кварцу десь на схилі гори або прямо на дорозі. Кларенс підняв один з таких шматків кварцу, серце його забилося сильніше: в ньому видно було прожилки блискучої слюди і малесенькі іскорки якогось мінералу, схожого на золото!
Дорога почала спускатися до звивистої річки, що обміліла від посухи та великої кількості рудничних каналів. На березі річки, в якій весело грало сліпуче сонце, а то і просто на пересохлій частині русла були розкидані землянки, химерної форми дерев'яні корита і жолоби; подекуди серед зеленого листя біліли намети. Береги річки були вкриті пеньками та чорними обвугленими місцями — слідами недавніх вогнищ.
Розчарування охопило Кларенса. Картина, що відкрилася перед ним, нічого особливого собою не являла і — що найгірше, — була дуже знайома. Вона нічим не відрізнялася від околиць десятків звичайнісіньких селищ, які йому доводилося бачити в менш романтичній місцевості.
Каламутночервоний струмок, що витікав з жолоба, три-чотири бородатих напівголих чоловіки, що, зігнувшись, копирсалися в воді, як ганчірники в купі сміття, — в усьому цьому не було нічого, що нагадувало б про благородний метал. І все ж Кларенса захопила ця картина, кілька хвилин він ішов так швидко, що, завернувши за ріг, несподівано для себе опинився перед будівлею, для якої важко було підібрати назву. Вона була зроблена з брезенту і з дерева. Крізь відчинені двері всередині приміщення можна було побачити полиці вздовж стін, прилавок, на якому безладно лежали продукти, одяг, залізні товари, та стіл, на якому стояла сулія і кілька брудних склянок. Обабіч дверей, притулившись до стіни, стояли два чоловіки в грубому одязі і курили люльки. Їхні скуйовджені бороди і давно не стрижене волосся так розрослися, що з-під опущених крисів капелюхів було видно лише очі та губи.
Кларенс, який швидко спускався по дорозі, мало не наскочив на них і різко зупинився.
— Обережно, синку, так можна й будинок перекинути, — сказав один з чоловіків, не виймаючи люльки з рота.
— Якщо ти шукаєш матусю, то вона щойно пішла з тіткою Джейн до пастора Дулітла в гості, — ліниво промовив другий, — а тобі звеліла почекати.
— Я… я йду на рудник, — запинаючись, пояснив Кларенс. — Здається, ця дорога веде туди?
Обидва чоловіки вийняли з рота люльки, глянули один на одного, погладили обличчя і, повернувши, як по команді, голови в халупу, гукнули:
— Гей, ви там, а виходьте-но сюди!
На цей оклик з халупи вийшло чоловік з шість таких же самих бородачів з люльками. Вони зручно вмостились навпочіпки, спираючись спинами об дерев'яну стіну і почали безцеремонно розглядати хлопця.
Кларенс зовсім розгубився.
Один з чоловіків вийняв з рота люльку і сказав, не зводячи з хлопця похмурого погляду:
— Даю за нього сто доларів, отак як є.
— Враховуючи те, що при ньому новенький інструмент, — сказав інший, — я даю сто п'ятдесят і ставлю могорич. Я давно вже шукаю чогось подібного, — додав він.
— Джентльмени, — знову почав перший, — якщо взяти його в цілому: юність, рожеві щоки, пушок на них, зважити на те, що він, хоч і зелений, зате ранній, врахувати несподіваність появи, — повірте мені, двісті доларів — цілком підходяща ціна. Так і будемо вважати.