— Так, сер, — захвилювався Кларенс. — На одному напис: «Вперед до Каліфорнії!», на другому: «Рий, копай або помирай!»
На якусь мить очі містера Пейтона мало не вискочили з орбіт.
— Скільки всього людей було в каравані? — продовжував містер Пейтон.
— П'ять чоловіків і ще місіс Сілзбі.
— Більше жінок не було?
— Ні.
— Вставай, одягайся і чекай, поки я повернуся, — похмуро сказав містер Пейтон. — Та наберися духу. — Потім додав тихо — Здається, обставини склалися так, що тобі ще раз доведеться показати, що ти справжній мужчина, Кларенс.
Двері зачинилися. Незабаром голоси людей і приглушений кінський тупіт завмерли. Кларенс став одягатися. Ним оволоділо неясне почуття тривоги. Він одягнувся і, затамувавши подих, став чекати; несамовито билося серце, саме так воно билося вчора, коли Кларенс намагався наздогнати зниклий караван. Нарешті він не витримав і відчинив двері.
Навкруги було тихо. Лише з сусіднього фургона долинало веселе щебетання Сюзі, і це якось неприємно вразило Кларенса. Промайнула думка: «Адже те, що трапилось, найбільше стосується саме її», і за мить Кларенс був уже на землі. Оглянувшись навкруги, він помчав до передніх фургонів.
Перше, що йому впало в вічі, була снасть одного з фургонів Сілзбі. Без волів, без дишла, він стояв безпорадно, різко вимальовуючись на фоні сліпучо яскравого неба. Недалеко від нього валявся другий фургон, розбитий, без передніх коліс і осі; він нагадував вола, що впав на коліна під ударом обуха. Трохи віддалік ще тлів третій фургон, чорний, обвуглений, навколо нього товпилися люди — піші і кінні…
В ту мить, коли Кларенс наближався до них, натовп розступився, щоб пропустити двох чоловіків, які щось несли. Хлопець інстинктивно звернув з дороги, але люди помітили його і почали кричати: «Назад!», «Зупинись!», «Заберіть його!» Не звертаючи уваги на окрики, Кларенс кинувся до найближчого фургона, того, в якому він вчора грався з Сюзі. Але чиясь дужа рука схопила його за плече. То був містер Пейтон.
— Це фургон місіс Сілзбі, — побілілими губами прошепотів Кларенс. — А де ж вона?
— Її поки що не знайшли, — сказав містер Пейтон, — і ще одного, всі інші — мертві.
[4], який в майстерності верхової їзди не знав собі рівних.
Такими вимальовувалися постаті супутників в свідомості дітей. Всі вони здавалися дітям поважними особами, чудесними людьми. Чи то був звичайний прояв дитячої цікавості, чи, може, на це наштовхнула свідомість того, що тебе не розуміють — важко сказати, але Кларенс особливо захоплювався двома особами, які виявляли до нього найменше прихильності — місіс Пейтон та її братом Гаррі. Боюсь, що, як це часто трапляється з дітьми, а інколи і з дорослими, він менше цінив незмінну привітність містера Пейтона, ніж рідкі прояви уваги з боку Гаррі чи поблажливу ввічливість його сестри. Інколи Кларенс задумувався над цим, і йому ставало нестерпно боляче.
В цей час Кларенс захопився ще одним чоловіком, становище якого в каравані було надто незначним, щоб згадувати його в числі перелічених вище. Він нічим не відрізнявся від інших погоничів — ні зростом, ні поведінкою, ні зовнішністю, і спочатку Кларенс зовсім не звертав на нього уваги. Але виявилося, що цьому хлопцеві тільки шістнадцять років, що він «безнадійний» і його батьки, які живуть в Сен-Джо, упросили містера Пейтона взяти його з собою, щоб вирвати з нездорового середовища і допомогти вийти на вірну путь.
Всього цього Кларенс спочатку не знав, і не тому, що той не був одвертай з Кларенсом, навпаки: він розповів йому згодом, ніби в Сен-Луї забив трьох чоловіків і двох в Сен-Джо і що поліція розшукує його. Було ясно, що передчасне захоплення горілкою, цигарками, жуванням тютюну та грою в карти доповнювалося у цього юнака ще й незвичайним нахилом до перебільшення. Його так і звали «Джім Гукер-Брехун». Всі ці якості Джіма Гукера здавалися Кларенсові загадкою, що викликала то захоплення, то сумнів, але завжди була чимсь незвичайним. Голос у Джіма був хрипкий, обличчя — кругле, і, коли він переставав удавати з себе «безнадійно зіпсованого», воно ставало добродушним.
Минуло лише кілька днів після того, як загинув караван Сілзбі, діти ще не встигли отямитись після нещастя, а Джім уже вразив палку уяву Кларенса. Сидячи верхи на індійському поні, і наполовину сповзаючи з сідла, худорлявий Джім раптом шалено помчав по дорозі, петляючи сюди й туди, став кружляти з туго натягнутим повіддям навколо фургона, в якому сидів Кларенс, хизуючись тим, що тримається в сідлі лише завдяки своїй незвичайній силі й спритності. Кінь, мов несамовитий, носився навколо фургона, а безпорадний верхівець то звисав униз, майже торкаючись землі, то знову ціною надлюдського зусилля (так здавалося Кларенсові) випростувався в сідлі. Кларенс сидів і схвильовано стежив за ним, розкривши рота, а дехто з погоничів посміювався. Раптом з вікна фургона пролунав спокійний голос містера Пейтона:
— Годі, Джім!
Оскаженілий кінь і верхівець одразу ж зникли. А згодом здивований Кларенс знову побачив безстрашного юнака: він спокійно тюпав по курному шляху в кінці каравану на тому самому баскому скакуні, який тепер нічим не відрізнявся від звичайнісінького упряжного коня.
Пізніше Кларенс запитав Джіма, що все це означало.
— Справа в тому, — похмуро відповів Джім, — що ніхто з цих людей не розуміє, що це за кінь. А якщо хто-небудь і знає, то не сміє про це сказати. Не зовсім зручно говорити про те, що у судді є коник мексіканської породи, який, перш ніж потрапити до нього, відправив на той світ двох верхівців і неминуче уб'є ще одного, поки ми доберемось до місця. За тиждень до того, як ми вас зустріли, він наче сказився. Він поніс мене і я, зачепившись однією ногою за стремено, головою вниз, волочився миль зо дві; я лише рукою захищався від каміння. Ох і дісталося ж мені!
— Чому ж ти не випустив стремено? — запитав Кларенс, затамувавши подих.
— О, ти звичайно так і зробив би, — зневажливо промовив Джім, — але в мене не така вдача. Він волочив мене, поки не став спускатися з крутої гори, тут він, так би мовити, опинився нижче мене, одне зусилля — і я знову в сідлі.
І хоч цій розповіді допомагали й жести — Джім переконливо розмахував руками і ногами, описуючи в повітрі параболу стрибка — Кларенсові важко було зрозуміти таку складну операцію, і він несміливо торкнувся тих подробиць, які здавалися йому трохи яснішими.
— Кінь злякався, чи що, містер Гукер?
— Почув індійців, — сказав Джім і зневажливо випустив з куточка рота струмінь тютюнового соку (ефектне досягнення його власного винаходу). — Це, певно, були ті, ваші індійці.
— Але ти ж сказав, що це трапилося за тиждень до того, як…
— Мексіканські коні чують індійців за п'ятдесят, а то й за сто миль, — промовив Джім поважно, — і коли б суддя Пейтон послухав мене тоді і не боявся так дуже, що люди дізнаються про лиху вдачу його коня, він розквитався б з індійцями задовго до того, як вони напали на вас. Але, — додав він зневажливо, — хіба ці люди знають, що таке хоробрість, рішучість? Не знають і знати не будуть, поки тут вештаються між нами жінки і діти. Я б давно покинув цю компанію, якби не одна справа, — додав він таємниче.
Кларенс був такий вражений загадковими словами Джіма, що, забувши про зневажливі натяки на адресу містера Пейтона, зарозуміле ставлення до нього самого і до Сюзі, запитав:
— Що ж це за справа?
Джім, ніби забувши про Кларенса, повільно витягнув з халяви блискучий кривий ніж і так само повільно засунув його назад.
— Треба звести давні рахунки, — продовжував він тихо, хоч близько нікого й не було, хто міг би підслухати їхню розмову, — особисті рахунки, — промовив він зловісно, оглядаючи все навкруги так, ніби за ним стежать. — Їх треба змити кров'ю, поки я живу. В цьому каравані є хтось зайвий: чи то Гус Джілдерслів, чи то Гаррі Бенхем, чи то я, — додав він сумно, але цілком спокійно.
— О, ні! — чемно заперечив Кларенс.
Слова Кларенса не тільки не втихомирили Джіма, а, здавалося, тільки збудили його підозріливість.
— Може, ти думаєш, що я брешу? — сказав він, раптом відступаючи від Кларенса. — Ти думаєш, що коли ти син полковника Бранта, то можеш мені що-небудь зробити? Чи, може, ти думаєш, — Джім став раптом наступати, — що тобі удасться і мене ввести в оману, як ту дівчинку з каравану! І хто його знає, — продовжував він, витанцьовуючи в пилюці й поплескуючи рукою по халяві, — може, ти стежиш за мною і про все доносиш судді.