Кларенс не знав, що завдяки особливій будові зіниці буйвола відстань до хлопця і сам він здавалися тварині значно більшими, ніж насправді. Саме цьому завдячували своїм життям немало мисливців. Кларенс стояв і міркував, як краще напасти на ворога. А! Револьвер! Шестизарядний! Він же в нього в кишені. Кларенс дістав револьвер, хоч особливої надії на цю зброю він не покладав: занадто вже маленьким здавався револьвер проти грізного ворога.
Кларенс простягнув руку і, виблискуючи очима, натиснув на спуск. Почувся ледве чутний тріск, і ще, і ще раз! І тут не пощастило! Він натиснув щосили — пролунав постріл, за ним другий. Кларенс зробив крок назад.
Кулі, певно, розплющилися на лобі буйвола, не завдавши йому ніякої шкоди. Майже втративши всяку надію на револьвер, він натиснув на спуск ще раз. Постріл. І раптом грізне страховище люто заревло, замотало головою і, повалившись, глибоко загнало лівий ріг в стіну. Буйвол несамовито копирсав стіну рогом, на всі боки градом розліталося каміння.
Кларенс не зразу зрозумів, що трапилося. І, лише коли він побачив, що з лівого ока у тварини юшить кров, йому стало ясно, що останньою кулею він вибив їй око. І хлопця раптом охопило нове почуття, сильніше за недавній страх, — каяття. Що він наробив?
Керуючись єдиним бажанням якомога швидше втекти від цього страшного видовища, а також почуттям інстинкту самозбереження, Кларенс, скориставшись з нагоди, коли напівсліпа, поранена тварина повернулася лівим боком до стіни, прошмигнув повз неї і, дряпаючись по положистому схилу, вибрався з вибалка. Він біг навмання — тільки б не чути цього болісного реву, тільки б не бачити цього залитого кров'ю, повного докору ока!
Раптом Кларенс здалека почув сердитий окрик. Спочатку він нікого не помітив, але, оглянувшись, побачив, що до нього наближаються два вершники, а за ними на поводі — кінь, його кінь. Він врятований! У хлопця з'явилося палке бажання поділитися з ким-небудь пережитим, почути тепле слово… Вершники під'їхали ближче, і хлопець впізнав розвідника Джілдерсліва і Генрі Бенхема. Не помітно було, щоб вони зраділи його врятуванню, навпаки, на їхніх обличчях було написане крайнє роздратування. Знову розчарування, знову невдача. Хлопець зупинився, мовчазний, похмурий.
— Ну, сідай швидше на коня! Чи ти думаєш, що караван ще довго буде затримуватися через твої безглузді витівки? — грубо крикнув Джілдерслів.
Кларенс якусь мить вагався, потім мовчки скочив на коня.
— Треба було поїхати і залишити їх тут, — пробурмотів сердито Бенхем.
В голові хлопця промайнула думка: злізти з коня й залишитися, нехай би їхали собі без нього. Але він ледве встиг подумати про це, як вершники галопом погнали коней, а за ними помчав і його кінь, міцно прив'язаний арканом до сідла Джілдерсліва.
За дві години вони порівнялися з караваном і приєдналися до групи вершників, що супроводили його.
Обличчя містера Пейтона було трохи збентежене, проте він обернувся до Кларенса і привітав його лагідною, вибачливою усмішкою. Серце Кларенса радісно забилося.
— Ну, мій хлопчику, тепер кажи все. Як це сталося?
Кларенс кинув швидкий погляд навкруги і побачив Джіма, що, понуривши голову, їхав позад каравану.
Хлопець схвильовано розповів про те, як він упав у яму прямо на спину пораненого буйвола, як йому вдалося вибратися звідти. Вершники стримано засміялися.
Містер Пейтон пильно подивився на Кларенса.
— Як же буйвол потрапив туди? — спитав він.
— Джім Гукер підстрелив його з рушниці, і він скотився в яр, — несміливо відповів Кларенс.
Ці слова потонули в гучному реготі супутників. Кларенс здригнувся від несподіванки, але досить було йому глянути на Джіма, як він одразу ж забув про власну образу. На обличчі Джіма був вираз безнадійної туги, — Кларенс вперше побачив на цьому обличчі прикрість і зрозумів страшну правду: Джіма згубила його репутація — єдина правдива розповідь, справді цікава пригода в його житті була одностайно сприйнята, як неперевершений зразок брехні.
Випадок на полюванні був останньою пам'ятною пригодою під час подорожі. І лише через багато років Кларенсу стало відомо, що ця пригода закрила йому дорогу в інше життя. Суддя Пейтон мав намір удочерити Сюзі і одночасно прийняти під свою опіку хлопця, коли б йому вдалося домовитись з невідомим родичем, до якого Кларенс їхав. Але місіс Пейтон і її брат доводили, що приятелювання з Джімом Гукером зробило Кларенса небажаним товаришем для Сюзі. І містеру Пейтону довелося з цим погодитись, — тим більше, що йому самому починало здаватися, ніби хлопчика тягне до поганого товариства. На жаль, Кларенс на той час уже глибоко пройнявся впевненістю, що його тут просто не розуміють. Мовчки скоряючись своїй долі, він з гордості не вдавався ні до яких дитячих хитрощів, щоб змінити про себе думку. Крім того, він по-своєму співчував Джімові, правда, це не схоже було ні на співчуття другові, ні на підтримку палкого прихильника, це була — якщо так можна сказати про дитину — прихильність великодушного покровителя.
Так чи інакше, він з холодною стриманістю почув звістку про те, що із Стоктона — першого міста Каліфорнії, де мав зупинитися караван, його відправлять в Сакраменто, давши йому все необхідне на дорогу і листа до кузена. Якщо ж йому не вдасться розшукати свого кузена, він повернеться до Пейтонів, які збираються купити землю в одній із південних долин Каліфорнії.
Отже, попереду — нові пригоди і вільне, незалежне життя. Ось чому останні дні подорожі тяглися для Кларенса надто повільно.
Зупинка біля Солоного озера, перехід через похмуру пустелю, і навіть перевал через гори Сієрри з їх дикими ущелинами не залишили в його пам'яті майже ніякого сліду. Вічні сніги, соснові бори, яким, здавалося, не було кінця-краю, альпійські луки, жовті води стрімкої річки, дно якої здавалося Кларенсові посипаним золотом, також не справили на хлопця особливого враження і швидко забулися.
Одного ранку караван під'їхав до околиці нового селища. Подорожні зупинили свої фургони і щільно оточили якогось вершника. Той вийняв з кишені шкіряний гаманець і висипав звідти дві пригорщі блискучих крупинок золота. Кларенса вперше охопила гарячка шукача золота.
Затамувавши подих, він слухав, як його схвильовані супутники розпитували вершника і як той недбало відповідав. Золото, казав він, викопано на руднику за тридцять миль звідси. Вартість його — приблизно сто п'ятдесят доларів. З ним працюють ще двоє. Це його пайка за тиждень роботи. «Це не так-то й багато, бо звідусіль прибуває сюди дуже багато людей».
Чоловік, видно, давно не голився, його груба одежа вкрилася пилюкою, за спиною — лопата і кайло, до сідла прив'язана сковорода. Але Кларенсові здавалося, що жоден рицар, хоч би як він був озброєний, не міг зрівнятися з цим мужнім і незалежним чоловіком. Як поважно і зневажливо оглядав він караван, ці розкішні. криті фургони та інші надбання цивілізованого світу!
— А цей мотлох вам доведеться залишити, якщо ви збираєтеся працювати на руднику!
Картинний розвідник, всемогутній суддя Пейтон, сміливий молодий офіцер на прикордонному посту — всі ці герої впали з своїх високих п'єдесталів, поступившись місцем чоловікові в червоній фланельовій сорочці і високих чоботях. Бродити цілий день на повітрі, підбираючи блискучі шматочки металу, не ходити до школи і не повторювати того, що зробили інші — оце життя! Натрапити коли-небудь на самородок — такий, що сам і не піднімеш, за який можна купити цілий караван з кіньми… Золотошукач сказав, що недавно тут хтось натрапив на такий самородок. За таке життя можна що завгодно віддати! Цей чоловік з грубими рисами і зарозумілою посмішкою став для Кларенса живою ланкою, що зв'язувала його з «Тисяча і однією ніччю», втіленням Аладіна і Сіндбада-мореходця.
Через два дні караван був уже в Стоктоні. Єдиний костюмчик Кларенса, який довгий час тримався завдяки латкам, уже давно подерся. В форті Рідж військовий кравець пошив йому з солдатського сукна дитячий костюм, який привертав до себе увагу своєю незвичайністю. А тому було вирішено придбати все необхідне в місцевій крамниці готового одягу. Але марна надія! На його зріст в крамниці нічого не знайшлося, і лише з великими труднощами на старому казенному складі вдалося підібрати матроську форму та горохового кольору куртку з мідними ґудзиками. До всього цього містер Пейтон додав невелику суму грошей на дорожні витрати і листа до родича Кларенса. Поштова карета мала вирушити опівдні. Лишалося тільки попрощатися з супутниками по каравану.
Сюзі вже два дні прощалася з Кларенсом, не обійшлося без сліз. Сюзі виявила навіть готовність їхати разом з ним. Але, коли вони прибули до Стоктона, під впливом нових вражень, а також невеличкого подарунка Кларенса (перший збиток для його маленького капіталу), хвилювання Сюзі трохи уляглося, її заспокоїла обіцянка, що вони розлучаються ненадовго.
І все ж таки, коли клуночок з нехитрими пожитками хлопчика був покладений під лавку в поштовій кареті, його охопило нестримне бажання ще хоч один раз глянути на Сюзі, і він щодуху помчав до каравану. Задихавшись, він зніяковіло появився перед фургоном місіс Пейтон.
— Що це значить? Ти ще й досі не поїхав? — різко вигукнула вона. — Хочеш спізнитися?
Ще хвилину тому Кларенс, який почував себе таким самотнім, міг би відповісти: «Так, хочу». Але тепер, коли хлопчик побачив, яке роздратування викликала його поява, вражений жорстокістю місіс Пейтон, він затремтів і не міг вимовити жодного слова. Він боявся глянути на Сюзі. Але з глибини фургона донісся її голосок:
— Кларенс, дивись, а то й справді карета поїде без тебе!
І вона теж! Кров гарячою хвилею ударила йому в обличчя.
— Я… шукаю Джіма, пані, — рішуче промовив Кларенс.
Обличчя місіс Пейтон презирливо скривилося. З почуттям зловтішного задоволення хлопець повернувся і побіг до карети. І тут, на превелике здивування, він справді побачив Джіма, про якого і не думав.
Джім похмуро спостерігав, як пакували багаж, потім з таким сумним виглядом подав руку Кларенсові, що пасажири могли подумати, ніби він проводжав брата-злочинця до в'язниці. Глянувши крадькома крізь пасма скуйовдженого волосся на інших пасажирів, він хмуро потиснув Кларенсові руку і промовив пошепки, але так, щоб його хриплий голос чули всі:
— Якщо почуєш, що тут щось трапилося, ти здогадаєшся, в чім річ. Мені з ними не по дорозі. Скажи хлопцям з Провалля Мертвяка, щоб чекали на мене з дня на день.
Кларенс і не збирався до Провалля Мертвяка, про яке не мав ані найменшого уявлення, та й Джім, як він догадувався, знав про нього не більше. І все ж таки, коли пасажири почали підозріливо поглядати на скромного сіроокого хлопця, який їхав до такого страшного місця, йому приємно стало думати, що він вступає в життя за таких винятково захоплюючих, хоч і вигаданих обставин.
А коли застояні баскі коні помчали карету, швидкий рух, яскраве сонце, думка про те, що перед ним — нове, вільне і незалежне життя — все це цілком заволоділо його свідомістю.
Трохи згодом його думки відірвалися від захоплюючих картин майбутнього, і він з дитячою цікавістю почав оглядати пасажирів. Він сидів на передній лавці між двома мовчазними пасажирами, один з яких був, певно, фермер, а другий — у чорному вбранні —якийсь чиновник. Нарешті його увагу привернула смуглява з темним волоссям жінка в чорному плащі, без капелюшка, яка сиділа на задній лавці. Вона жваво відповідала на жарти своїх сусідів і двох джентльменів, що сиділи попереду. Кларенсові видно було лише її чорні очі, які зрідка якось здивовано зупинялися на ньому — певно, жінка помітила щире захоплення хлопця. Особливо приємним здався йому її мелодійний голос, в якому почувався чужий акцент. Ніколи ще Кларенс не чув такого приємного голосу, йому вже здавалося, що навіть голос місіс Пейтон, — о, яка зрадлива ти, юність! — поступався перед ним.
Раптом фермер, поблажливо скинувши оком на його гороховий жакет і мідні ґудзики, весело спитав:
— Видно, недавно з плавання, синку?