Коли я вийшов з дому, була за хвилину одинадцята. Не озираючись, я попростував до аптекарського магазину на розі Дев'ятої авеню. В телефонній будці я набрав номер гаража на Десятій авеню, де стояв наш «герон». Машина, власне, належала Вулфу, але користувався нею я. Том Хеллоран, який працював у гаражі вже десять років, довго не брав трубки, однак я все-таки його дочекався і пояснив, що мені треба. Том пообіцяв бути готовим через п'ять хвилин. Та я вирішив, що краще дати йому десять, і ще трохи затримався в магазині біля прилавка з дешевими книжками. Потім вернувся на Тридцять п'яту вулицю, поминув наш цегляний будинок, завернув на Десяту авеню, ввійшов до гаража й рушив до «герона», що стояв із запущеним двигуном. Том уже сидів за кермом. Я забрався на заднє сидіння, скинув капелюх, згорнувся калачиком на самій підлозі, і машина поїхала.
Ногам у цій фордівській моделі досить просторо, однак для цілого чоловіка шести футів на зріст, якого досвідченим акробатом аж ніяк не назвеш, місця внизу, звичайно, замало. Тож мені довелося досить скрутно. Хвилин через п'ять мені закралася підозра, що Том так різко гальмує і кидає машину на поворотах тільки для того, аби випробувати мої кості. Але я поклав собі триматися до останку, У мене вже геть потерпли ноги, а ребра, здавалося, ось-ось не витримають, коли Том ушосте різко загальмував і нарешті сказав:
— Усе гаразд, старий! Ми самі.
— Тепер виколупуй мене звідси ломом, сто чортів!
Том засміявся.
Я ледве вивільнив голову й плечі, схопився за спинку сидіння, якось сів і надів капелюх. Ми стояли на розі Двадцять Третьої вулиці й Дев'ятої авеню.
— Ти певен? — спитав я.
— Цілком. На всі сто процентів.
— Чудово. Тільки іншим разом бери санітарну машину. На підлозі знайдеш у кутку шматок мого вуха. Візьмеш на згадку про мене.
Я вийшов з машини. Том запитав, чи потрібен буде сьогодні мені ще, а я відповів, що ні й що я віддячу йому пізніше, і він поїхав.
«Вестсайд-отель» гадючником не був, хоч багато хто називав його саме так. Очевидно, він мав погану славу, бо його фасад і вестибюль не бачили ремонту вже кілька років. Ввійшовши до готелю і ні на що й ні на кого не звертаючи уваги, зокрема й на лисого коридорного, я ступив до ліфта і натис кнопку. Коли ліфт зупинивсь, я прочитав на ближніх дверях номер кімнати і зауважив, що моя рука мимоволі ковзнула під піджак і торкнулась пістолета. Я всміхнувся. Якщо мене жде Дж. Едгар Гувер, йому, певно, доведеться шануватися, а то дістане кулю.
Кімната номер двісті чотирнадцять містилася посередині коридора, ліворуч, і була замкнена. Мій годинник показував одинадцяту годину тридцять три хвилини. Я постукав. Почулися кроки, двері відчинились, і я від подиву аж очі витріщив. Переді мною було червоне кругле обличчя і дебела постать інспектора Кремера з відділу вбивств поліції південної частини міста!
— Ви досить пунктуальні, — буркнув він. — Заходьте.
Кремер відійшов убік, і я переступив поріг.
У мене такий натренований зір, що, не отямившись іще від подиву, я вже машинально окинув поглядом кімнату: двоспальне ліжко, комод із дзеркалом, двоє крісел, стіл із бюваром, який давно пора замінити, відчинені двері до ванної. Та ледве встиг покласти пальто й капелюх на ліжко, як знову вражено застиг: одне з крісел без билець було підсунуте до столу, а. на столі лежав… пакет молока і стояла склянка! Боже мій, таж Кремер купив це молоко для мене! Я не ображусь, якщо ви не повірите мені. Я й сам не повірив своїм очам, але це було так.
Кремер підійшов до другого крісла — того, що з бильцями, — сів і запитав:
— Ви прийшли без «хвоста»?
— Звичайно. Вказівки я виконую завжди!
— Сідайте.
Я сів у крісло біля столу. Кремер не спускав з мене своїх сірих очей.
— Вулфів телефон прослуховується?
Я звів на нього очі, і наші погляди зустрілися.
— Слухайте, Кремере, — сказав я, — ви самі збіса добре це знаєте. Якби мені сказали назвати сотню людей, які могли б мене тут чекати, вас би серед них я не згадав. Це для мене молоко?
— Для вас.
— Тоді ви з глузду з'їхали. Ви не той інспектор Кремер, якого я добре знаю, і тепер я не уявляю, що мені робити. Чого це вас так цікавить, чи прослуховується наш телефон?
— Бо я не люблю ускладнювати вже й так досить складних речей. Я люблю простоту. Мені кортить знати, чи міг би я подзвонити вам додому й запросити вас сюди.
— О, подзвонити ви, звичайно, могли б, але тоді я б запропонував краще пройтися.
Він кивнув головою.
— Гаразд. Я маю намір дещо у вас спитати, Гудвіне. Мені відомо, що Вулф зчепився з ФБР, і я хочу знати, в чім річ. Я хочу знати геть усе. Навіть якщо розповідати доведеться цілий день.
Я похитав головою:
— Це табу, і ви добре це знаєте.
— Табу, дідько б його вхопив?! — вибухнув Кремер. — А те, що я прийшов сюди? А що я тут правлю з вами теревені?! Я гадав, у вас є трохи смальцю в голові! Невже ви не розумієте, що я роблю?
— Не розумію. Я не маю ні найменшого уявлення про те, що ви робите.
— Тоді я вам скажу. Я все добре знаю, Гудвіне. Знаю — мені це належить знати, — що ви з Вулфом іноді стинаєте кути, і я знаю також, що за певні рамки ви не виходите. Так ось, зараз ми тут із вами самі, і я дещо вам скажу. Години дві тому мене викликав до себе комісар поліції. Йому подзвонив Джім Пераццо. Знаєте, хто це такий?
— Звичайно, я маю честь його знати. Директор державної ліцензійної служби штату Нью-Йорк. Бродвей, будинок номер двісті сімдесят.
— Атож, ви не помилились. Але я не хочу тягти сірка за хвіст. ФБР вимагає, щоб Пераццо забрав у вас із Вулфом ліцензії приватних детективів. Пераццо зажадав від комісара всі відомості, які має про вас поліція. А комісар знає, що я вже років зо два підтримую… гм… з вами контакти, і наказав мені подати докладний рапорт. Письмово. Адже вам відомо, що таке рапорт, — усе залежить від того, хто його пише. І перше ніж сісти за рапорт, я хочу знати: що такого зробив чи робить Вулф, чого ФБР не може йому пробачити? Я хочу мати про це повне уявлення.
Якщо вам треба виграти час і зосередитись, дуже добре дати роботу рукам — скажімо, струснути попіл з сигарети чи висякатись. Але я не курю, отож довелося взяти зі столу пакет з молоком, надірвати ріжок і обережно наповнити склянку. Очевидне було одне. Кремер міг подзвонити й викликати мене до себе в кабінет або прийти до Вулфа додому. Проте ні того, ні того він не зробив, маючи підозру, що наш телефон підслуховують, а за будинком стежать. Виходить, Кремер не бажає, щоб ФБР знало про його контакти зі мною, і доклав чимало зусиль, аби влаштувати цю зустріч. Він розповів мені про ФБР, про Пераццо і комісара, а для поліцейського інспектора розмовляти з приватним детективом — це просто ганьба. Отже, Кремер не хоче, щоб у нас забрали ліцензії, а це означає: йому щось гризе душу, і непогано було б довідатись, що саме. За таких обставин, перше ніж розповідати, та ще кому — поліцейському! — слід було б зателефонувати Вулфові й дістати відповідні вказівки. А дана мені Вулфом інструкція на такий непередбачений випадок полягала в тому, що я повинен покладатися на здоровий глузд та власний досвід.
І я вирішив так і зробити. Я відпив трохи молока, поставив склянку на стіл і сказав:
— Ну, коли вже ви дозволяєте собі порушувати інструкції, то я можу зробити це тим більше. Річ у тім…
І я розповів йому всю історію — про візит місіс Бранер, сто тисяч доларів авансу, вечір із Лоном Коуеном, мою розмову з місіс Бранер та Сарою Дакос, про день, згаяний на «Еверс Електронік», Ернста Мюллера й Джулію Фенстер, і про те, як я ночував на кушетці в кабінеті. У подробиці я не вдававсь, але в загальних рисах розказав усе, ще й відповідав раз у раз на запитання Кремера. Коли я закінчив, моя склянка була порожня, а Кремер уже тримав у зубах сигару. Взагалі він сигар не курить, а тільки жує їх — переводить, та й годі.
Нарешті Кремер вийняв з рота сигару й промовив:
— Виходить, ті сто тисяч доларів залишаться, хоч би там що, йому?
Я кивнув головою.
— І чек на моє ім'я. Я про нього згадував?