— Згадували. Вулф мене не дивує. З його шанолюбством… На світі немає нікого й нічого такого, за кого й за що він не взявся б, коли йому заплатять. А ось ви мене здивували. Ви ж бо збіса добре знаєте, що з ФБР не повоюєш. Цього не дозволяє собі навіть Білий дім. Це однаково що тільки ятрити болячку, а не лікувати її. Ви лізете на рожен і своє дістанете. Це ви з'їхали з глузду!
Я знов налив собі молока й відповів:
— Ви маєте рацію. Хоч так подивись, хоч так, а ви маєте цілковиту рацію. Ще годину тому я просто сказав би: «Амінь!» Але, знаєте, тепер я дивлюсь на це діло інакше. Я згадував про те, що сказав учора ввечері містер Вулф? Він сказав, що наші заходи примусять діяти й інших людей. Ось бачите, ФБР уже турбує Пераццо, Пераццо дзвонить комісарові, той дзвонить вам, а ви кличете на конфіденційну розмову мене і пригощаєте молоком, що здається абсолютно неймовірним. А коли могла статися одна неймовірна подія, то може статися й друга. Ви дозволите поставити вам одне запитання?
— Ставте.
— Ви не дуже полюбляєте Hipo Вулфа і, звісно, не любите мене. Чому ж вам хочеться подати комісарові такий рапорт, після якого позбавити нас ліцензій буде нелегко?
— Я цього не казав!
— Пусте! — Я постукав пальцем по пакету з-під молока. — Ось цьому підтвердження! То все ж таки — чому?
Кремер підвівся — мовчки, спокійно, як і годилося в його літах і при його статурі, — підійшов навшпиньки до дверей, різко їх відчинив і вистромив голову в коридор. Очевидно, інспектор, на відміну від мене, не був такий певний, що не привів за собою «хвоста». Потім він причинив двері, зайшов до ванної, і звідти в кімнату долинув шум води. За хвилину Кремер повернувся з повною склянкою в руці. Він неквапом випив воду, поставив склянку на стіл, сів і, примружившись, глянув на мене.
— Уже тридцять шість років я служу в поліції, — промовив нарешті вія, — і оце вперше мені захотілося перекласти свої обов'язки на когось іншого.
Я всміхнувся самими очима.
— О, ви мені лестите! Тобто містеру Вулфу.
— Дурниці! Ні він, ні ви, мабуть, не знаєте, що таке лестощі, коли вони обліплені гарними ярликами. Слухайте, Гудвіне, я хочу вас із Вулфом про щось повідомити. Тільки вас. Ні Лона Коуена, ні Саула Пензера, ні Лілі Роуен — нікого. Ясно?
— Ясно. Не розумію тільки, нащо ви приплутуєте сюди міс Роуен, адже вона лише моя подруга. До того ж немає рації розповідати нам те, чим ми не зможемо скористатися.
— Ще й як зможете! Але я нічого вам не казав. Про це нікому й ніколи ні слова!
— Гаразд. Тут, правда, немає зараз містера Вулфа, щоб і він дав слово честі. Але я зроблю це й за нього. За нас обох. Даємо вам слово честі.
— Досить і цього. Записувати нічого не треба — у вас і так не пам'ять, а магнітофон. Вам що-небудь каже ім'я Морріс Елтхауз? — І Кремер повторив прізвище по складах.
— Газети я читаю, — кивнув я головою. — Один із злочинів, який вам не вдалося розкрити. Вбитий пострілом у груди. Наприкінці листопада. Зброї не знайдено.
— У п'ятницю двадцятого листопада ввечері. Труп знайшла другого дня вранці прибиральниця. Смерть настала між восьмою вечора в п'ятницю і третьою ночі в суботу. Куля поцілила в груди, пройшла крізь серце й, зачепивши ребро, вийшла навиліт через спину. Потім ударилася в стіну на висоті сорока дев'яти дюймів над підлогою, але вже втратила силу і тільки колупнула штукатурку. Елтхауз лежав горілиць, випроставши ноги. Ліва рука вздовж тіла, права на грудях. Одягнений, але без піджака, в самій сорочці. У кімнаті порядок, ніяких слідів боротьби. Як ви й сказали, зброї не знайдено. Я розповідаю не дуже швидко?
— Ні.
— Якщо у вас виникнуть запитання, перебийте мене. Це сталося у вітальні його квартири на третьому поверсі — Арбор-стріт, будинок номер шістдесят три. У квартирі дві кімнати, кухня і ванна. Елтхауз мав тридцять шість років, він жив там три роки, самотою і досить просто. Журналіст, за останні чотири роки написав сім статей для журналу «Тік-Ток». У березні цього року збирався одружитись із двадцятирічною дівчиною на ім'я Меріан Хінклі з редакції «Тік-Ток». Я міг би, звичайно, розповідати далі. Міг би навіть принести сюди досьє. Але там немає нічого про те, що він робив, де бував, з ким бачився і товаришував. У всякім разі, нам його досьє не допомогло.
— Ви забули згадати про одну невеличку деталь — калібр кулі.
— Нічого я не забув. Кулі не було. Там її не було.
Я витріщив очі:
— Оце-то так! Збіса охайний вбивця!
— Та вже ж. Охайний і розсудливий. Він, схоже, стріляв з револьвера калібру 0,38 чи й більшого. Тепер іще дві деталі. Перша: останні три тижні Елтхауз збирав матеріали про ФБР для статті в журналі «Тік-Ток». Але в квартирі не виявлено ніякого сліду тих матеріалів, анічогісінько. Друга: у п'ятницю близько одинадцятої вечора троє агентів ФБР вийшли з будинку номер шістдесят три на Арбор-стріт, завернули за ріг, сіли в машину й поїхали.
Я сидів і мовчки дивився на Кремера. Є багато причин мовчати, але головна полягає в тому, що людині просто нічого сказати.
— Отже, виходить, що Елтхауза вбили ті троє, — провадив далі Кремер. — Але чого вони приходили до нього — щоб убити? Звичайно, ні. Тут можливі кілька версій. Найвірогідніше, на мою думку, така: вони подзвонили до нього по телефону, Елтхауз трубки не взяв, і вони вирішили, що його немає вдома. Тоді вони приїхали на квартиру, подзвонили в двері, але господар знов не відповів. І вони самі відімкнули двері і ввійшли зробити таємний обшук. Елтхауз схопився за револьвер, але один із тих трьох вистрілив перший. У Вашінгтоні їх там добре вчать цього діла. Потім вони взяли те, по що прийшли, і вшилися, а кулю прихопили з собою — адже вона була з їхнього револьвера.
Я слухав. Зроду я ще не слухав так уважно. Потім спитав:
— Він мав револьвер?
— Так. «Сміт і Вессоп», калібру 0,38. Елтхауз мав дозвіл. Але в квартирі револьвера не знайдено, фебеерівці забрали його з собою — бозна тільки навіщо. В шухляді лежала лише майже повна коробка патронів.
Я мовчки дивився на Кремера й нарешті озвався:
— Отже, ви таки розкрили цю справу. Вітаю вас!
— Посмієтесь на шибениці, Гудвіне! Вам розказати, як це виглядає?
— Не треба. Але хто їх усе ж таки бачив?
Кремер похитав головою.
— Я скажу вам усе, що завгодно, тільки не це. Та й нічим вам той чоловік не допоможе. Він бачив, як ті троє вийшли з будинку, сіли в, машину й поїхали. Він також записав номер машини. Ось що і звідки ми знаємо. Але в нас зв'язані руки. Навіть коли ми тих трьох назвемо, що де нам дасть? Я знаю десятки вбивць і можу назвати їхні імена, та що з того, коли я не маю змоги довести їхньої вини?! Але цього разу, коли йдеться про ту кляту зграю, я ладен віддати свою річну платню, аби лиш піймати їх на гачок і посадити. Бо це не їхнє місто, а моє. Наше. Поліції Нью-Йорка. А ми, з їхньої ласки, вже кілька років змушені тільки стояти осторонь та скреготати зубами. А тепер, сто чортів, вони вже вдираються в домівки громадян у моєму районі, вбивають людей і сміються наді мною!
— Сміються? Невже таки сміються?
— Авжеж. Я поїхав на Шістдесят дев'яту вулицю і розмовляв з Реггом. Я сказав: ви, певна річ, знали про те, що Елтхауз збирає матеріали для статті, і за ним, мабуть, стежили й того вечора, коли сталося вбивство. Коли так, кажу, то я буду вельми вдячний за допомогу. А Регг мені й відповідає: він, мовляв, залюбки допоміг би, якби його спромога, тільки ж у них, бачте, надто багато важливіших справ, щоб морочити собі голову ще й убивством якогось нікчемного писаки. Я, звісно, йому не сказав, що тих трьох бачили. Він би просто зареготав мені в очі!
Жовна в Кремера напружено працювали.
— Звичайно, все це обговорювалося в комісара поліції. І не раз. Але руки в мене зв'язані. Ох, з яким задоволенням ми притисли б до стіни ту ватагу вбивць! Але з чим ми підемо в суд і чого доб'ємось? Отож ми вирішили цю справу закрити. А я собі сказав: «Я не тільки напишу комісарові рапорт про Вулфа та про вас, а й побачуся з вами і побалакаю». Не думаю, що у вас заберуть ліцензії. Але про те, що ми з вами зустрічались, я йому не скажу.
Кремер устав і взяв з ліжка своє пальто й капелюх.
— Можете спокійно допивати молоко. Сподіваюся, місіс Бранер не викинула грошей на вітер. — Він простяг мені руку. — Що ж, щасливого вам нового року!
— Вам теж. — Я підвівся й потис йому руку. — А той чоловік їх упізнає, якщо буде треба?
— Боронь боже, Гудвіне! Один проти трьох?