— Я розумію. Та хоч би для того, щоб збити декому пиху, він зможе їх упізнати?
— Можливо. Сам він каже, що зможе. Ну, ось я й розповів вам усе, що знаю. Не приходьте до мене і не дзвоніть. Дайте мені кілька хвилин, щоб я міг піти звідси. — У дверях він обернувся і додав: — Вітайте від мене Вул фа! — І пішов.
Я навстоячки допив молоко.
Коли я вийшов з вестибюля «Вестсайд-готелю», було двадцять хвилин на першу. Мені захотілося пройтись. По-перше, «хвоста» я за собою і досі не помічав, а прогулюватись і раз по раз не озиратися, чи не набивається тобі хтось у товариство, — просто розкіш. По-друге, не хотілося морочити собі голову похмурими думками, а коли я гуляю, такі думки якщо й зринають, то не встигають вилитись у слова. А по-третє, мені забаглося оглянути деякі варті уваги місця.
Видався погожий, майже безвітряний зимовий день. Я дійшов до Шостої авеню і повернув у південному напрямку. Ви краще зрозумієте, які гадки самі собою зринають у мене на прогулянці, коли я скажу, що, переходячи Вашінгтон-сквер, я подумав про одну дивну обставину, а саме: що Арбор-стріт лежить у Вілліджі. Цю думку не можна назвати похмурою — адже у Вілліджі живе близько чверті мільйона людей, і мені відомі куди дивніші обставини. Однак цей приклад дає чудове уявлення про те, які роздуми навіює на мене прогулянка.
На Арбор-стріт я бував і раніше, але з моєю розповіддю ті візити ніяк не пов'язані. Це така собі вузенька вуличка завдовжки всього три квартали з двома рядами старих цегляних будинків. Будинок номер шістдесят три стояв приблизно посередині вулиці і нічим особливим не вирізнявся. Я став на протилежному тротуарі й почав розглядати будинок. Вікна третього поверху, де жив і вмер Морріс Елтхауз, були завішені жовто-коричневими шторами. Я пройшов за ріг, де того вечора стояла машина ФБР. Пройшов, як я вже сказав, просто так, прогулюючись, без «хвоста». Але заразом я, звичайно, оглядав професійним оком і місце злочину, до розслідування якого мені, можливо, доведеться приступити. Іноді така прогулянка допомагає. Щоправда, тільки мені, а не Вулфу — той нізащо не підійде навіть до вікна подивитися на місце злочину. Звісно, непогано було б піднятися на третій поверх і оглянути квартиру Елтхауза. Але мені хотілося встигнути додому на ленч, отож я вернувся на Крістофер-стріт і спинив таксі.
Так, мені хотілося встигнути додому до ленчу, і причиною цього було наше домашнє правило: про справи за столом не розмовляти. Та коли Фріц відчинив мені двері і я почепив пальто й капелюх на вішалку, було вже двадцять хвилин на другу. Отже, Вулф уже за столом. Входячи до їдальні й сідаючи на своє місце напроти нього, я сказав кілька слів про погоду. Вулф, пережовуючи смажену телятину, щось буркнув у відповідь.
Прийшов Фріц із тарелем, і я також поклав собі шматок м'яса. Зрештою, я не якийсь там пішак і спробував натякнути Вулфові, що правила часом бувають збіса безглузді; додержуючись одних, поїсти можна із задоволенням, а додержуючись інших, можна просто зіпсувати собі апетит. Правило Вулфа апетиту мені не зіпсувало, зате й розмова у нас не вийшла.
Щоправда, апетиту мені додала інша обставина. Коли ми повставали з-за столу, я сказав Вулфові, що хочу дещо показати йому в підвалі. Я рушив попереду через передпокій, потім ми повернули праворуч і спустилися сходами вниз. У підвалі була кімната Фріца, ванна, комірчина й велика зала з більярдом. Тут стояла не тільки звичайна висока лавка, а й велике зручне крісло на підвищенні для Вулфа. У цьому кріслі Вулф умощувався, коли в нього з'являлося бажання подивитись, як ми з Саулом Пензером орудуємо киями, а це відбувалося десь раз на рік.
Отож я привів Вулфа до більярдної, клацнув вимикачем і, коли в залі спалахнуло світло, промовив:
— Це ваш новий кабінет. Сподіваюсь, він вам сподобається. Навряд чи фебеерівці можуть поставити в будинку потайні мікрофони, не побувавши в ньому. Тут у них з мільйона тільки один шанс. Ба ще менше. Сідайте. — Я примостився скраю на більярдному столі, обличчям до крісла.
Вулф сердито глипнув на мене:
— Ви що, серйозно чи хочете мене подражнити?
— Про це не слід забувати. Я не хочу, аби стало відомо, що інспектор Кремер переказав вам вітання, купив мені пакет молока, потис руку й побажав щасливого нового року.
— Дурниці!
— Ні, сер. То був Кремер.
— У номері готелю?
— Атож.
Вулф вийшов на підвищення і сів у крісло.
— Доповідайте! — буркнув він.
Я неквапом, намагаючись не пропустити жодного слова, почав переказувати свою розмову з Кремером. Якби ми сиділи в кабінеті Вулфа, він би відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. Але крісло в більярдній було для цього незручне, і він мусив сидіти рівно. Хвилин десять губи в нього були міцно стулені — чи то він так уважно мене слухав, чи то через те, що сидів у незвичній для себе позі, а може, того й того. Я закінчив розповідати про своє блукання по місту й зауважив, що хто-небудь із перехожих, хто гуляв по той бік вулиці з собакою, або хтось із мешканців двох будинків напроти, мабуть, бачив, як ті троє вийшли з будинку шістдесят три й рушили до машини за рогом, а може, навіть помітив її номер. Якраз на розі стоїть вуличний ліхтар.
Вулф гучно втягнув носом повітря і видихнув його через рот.
— Ніколи б не подумав, — нарешті озвався він, — що містер Кремер може виявитись таким віслюком.
Я кивнув головою.
— Так воно й здається, я розумію. Але він не знав, чому ФБР нами зацікавилось, поки я йому не сказав. Він тільки здогадувався, що ми чимось їм дозолили, а в нього нерозкрита справа про вбивство, і він не може довести вини за неї фебеерівців. Ось Кремер і надумав підкинути цю справу вам. Кремер гадає, що ви маєте хай навіть невеличкий шанс її врятувати. Скажіть щиро: вас це тішить? Подумайте лишень, на який ризик він зважився! Він навіть ні на мить не замислився над тим, що я розповів йому про місіс Бранер. Але тепер це до нього, певно, дійшло. Він, мабуть, таки збагнув: тут щось не те. Припустімо, ви здійсните чудо: доведете, що вбивство — справа їхніх рук, і їм не пощастить викрутитися. Цим ви доручення своєї клієнтки не виконаєте. Їй було б вигідно, а ви заробили б гонорар, якби дістали змогу заявити ФБР: послухайте, я кину розплутувати це вбивство, якщо ви припините стежити за місіс Бранер. Але Кремерові це припаде не до смаку — він-бо не того домагається. Та й вам таке, зрештою, не сподобається. Ви не звикли укладати угоди з вбивцями. Я висловився зрозуміло?
— Мені не подобаються ваші займенники! — пробурмотів Вулф.
— Гаразд. Тоді скажемо так: «ми», «нас», «нам». Я теж звик до іншого.
Вулф похитав головою:
— Все це казна-що! — Кутики його рота скривилися.
Я втупився в нього й вигукнув:
— Якого дідька ви посміхаєтесь?
— Казна-що. Тут так: або — або. Ви самі сказали: довести, що того чоловіка вбили фебеерівці, — марна праця. Чудово. Тоді ми доведемо, що фебеерівці його не вбивали.
— Це нам вигідно. А далі?
— А далі побачимо. — Вулф простяг у мій бік руку. — Ось поміркуйте, Арчі. Ми з вами не мали нічого. Інформація містера Коуена — суща дрібниця, вона не давала нам навіть слабкої надії. А тепер завдяки містерові Кремеру ми дістали гарний горішок у вигляді нерозкритого вбивства, в яке серйозно вплутане ФБР, байдуже — його співробітники вчинили той злочин чи ні. Це явний виклик нашому вмінню і нашому хисту, якщо ми їх узагалі маємо. Безперечно, спершу ми повинні з'ясувати, хто вбив того чоловіка. Ви бачили Кремера і чули, як він про це розповідав. Він справді певний, що це справа рук ФБР?
— Певний.
— Справді?
— Він так гадає. І не байдужий до цього. Кремер називає ФБР «клятою зграєю» і «ватагою вбивць». Довідавшись, що на місці злочину побували три фебеерівці в той самий час, коли загинув Елтхауз, він, очевидно, відкинув решту версій. Але ж Кремер — досвідчений поліцейський, і якби там була інша ниточка, він би за неї вхопився. Одначе такої ниточки, видно, не виявилось. І справді, якщо Елтхауз був уже мертвий, коли в квартиру проникли фебеерівці, то чому вони про це не повідомили в поліцію? Звичайно, не називаючи себе і вже після того, як пішли з квартири. Однак вони чомусь вирішили за краще мовчати. Напрошується запитання: чому? Те саме й щодо кулі. Мало хто з убивць може додуматись, що куля пройшла навиліт, ударилася в стіну і впала на підлогу. А вони знайшли її і забрали з собою. Для такого стріляного вовка, як Кремер, це дуже важлива обставина. Тож мені й не дивно, що ви запитали, чи справді він певний.
Вулф звів на мене похмурий погляд і промовив:
— А хто цей Регг, про якого згадував містер Кремер?
— Річард Регг — найголовніший фебеерівець у Нью-Йорку. Він керує місцевим управлінням ФБР.
— Але ж він знає чи здогадується, що Елтхауза вбив хтось із його людей?
— Про це слід запитати в нього самого. Регг, може, й знає, що це зробив хтось із його людей, а може, й не знає — адже сам він там не був. Він не такий дурень. Вистачає в нього розуму й для того, щоб не вірити усьому, що йому доповідають підлеглі. А це має значення?
— Можливо. Можливо, навіть дуже велике.
— В такому разі, на мою думку, він або напевно знає, що Елтхауза вбили його люди, або вважає це ймовірним. А то він був би з Кремером куди відвертіший, коли той прийшов просити в нього допомоги. Часом ФБР любить зробити послугу місцевій поліції, коли це йому нічого не варто — скажімо, не вадить їхньому престижу. Крім того, Регг, певно, знає, що Кремер не став би заперечувати проти негласного обшуку фебеерівцями квартири Елтхауза. Адже поліція, як ви знаєте, робить це також. Отож можливо навіть, що куля лежить у шухляді самого Perra.