— Та дуже просто. Я вам адресу дам. Вона мене якраз з минулим святом вітала, листівку надіслала. Тільки от… — Він нерішуче замовкає і з тривогою дивиться на мене. — Як їй сказати? Це ж травма яка… Хоч Ніна, скажу вам, зовсім не сентиментальна. Справжній прагматик, якщо хочете. Дитя часу, так би мовити. Характер, до речі, прямо протилежний Віриному. Вірочка вся була в небіжчицю-матір: тиха, лагідна, душевна, тонка. Її винятково добром та ласкою виховувати треба було. Так покійна Наталія Максимівна тільки й могла. Так обох дочок і виховувала. А Ніну тим часом треба було строго, вимогливо, навіть суворо тримати в руках. Вона, бачите, не тільки діловита й обачна. Це вже я вам так сказав, щоб не вдаватися в подробиці. Ніна хитра, і заздрісна, і зажерлива. Вона всюди тільки вигоди шукає. Я обох дівчаток добре знаю. Наталія Максимівна не один рік у нас у поліклініці процедурною сестрою відпрацювала. Еге ж, так от Ніна… Вона і заміж пішла, гадаю, не без розрахунку. Чоловік її якусь значну посаду обіймає по торговельній частині… Ну, та гаразд, — несподівано схаменувся він. — То адресок Нінин запишете?
— Неодмінно. Він у вас з собою?
— Звичайно. Я його, як бачите, у книжечку собі переписав. Раптом, думаю, стане у пригоді. І от якраз…
Він, сопучи, лізе під халат і поволі витіпає з кишені піджака пошарпану книжечку, перев'язану тоненьким гумовим кільцем, як коробочка з ліками. Валеріан Панасович, стягши кільце, розкладає книжку на столі перед собою. Багато заяложених сторінок у ній доводиться навіть не гортати, а перекладати. Видно, що служить ця книжечка лікареві з давніх-давен. І ще я помічаю, як багато прізвищ у ній обведено нерівною чорнильною рамкою. У старих людей багато втрат.
Але от Валеріан Панасович упирається товстим пальцем в одну з сторіночок своєї книжки і, не кваплячись, диктує мені адресу Ніни Топіліної. Тобто тепер уже не Топіліної, а Сорокіної.
Що ж, треба негайно передати цю адресу у Подольськ Петі Шухміну і попросити його привезти Ніну до Москви.
З поліклініки я їду до міністерства. Там мені треба побачити Меншутіна, Любу та її подружок, причому. І останніми треба не просто побачитися, а погомоніти відверто.
У кімнаті, де сидить Люба, дівчата зустрічають мене як давнього знайомого. Коли я заходжу, то ловлю на собі їхні тривожні й цікаві погляди.
— Давайте нарешті познайомимося, — пропонує жвава Любина сусідка. — Вас, здається, Віталієм Семеновичем звуть?
— Просто Віталій.
— А мене Ніною. А оце Наталка, цю дівчину звуть Льолею, а цю — Танею, — знайомить вона мене з усіма присутніми і на закінчення говорить: — Скажіть нам, ну що ж трапилось?' Невже Віра справді покінчила самогубством?
— А ви таке припускаєте?
— Ой; ми вже захрипли сперечаючись. От Льоля, наприклад, — вона показує на повну темноволосу дівчину з великими мрійними очима, — Льоля переконана, що на Віру напали хулігани. На неї нещодавно теж напали, прямо в під'їзді. Уявляєте?
— Це жахливо, — тихо вимовляє Льоля, опускаючи очі. — Це просто звірі якісь.
— Ну, а Наталка гадає, що тут любовна драма, — говорить далі Ніна.
Наталка, висока, пишнотіла, спортивна, з високо збитою рудою зачіскою. Вона вперто відкидає підборіддя і, примруживши сірі, яскраво підфарбовані очі, каже:
— Не гадаю, а знаю.
— Що ж ви знаєте? — запитую я.
— Що Віра йому відмовила, і він просто: її вбив, — переконано говорить Наталка і обома руками поправляє свою високу і досить хитромудру зачіску. — По-моєму, цей хлопець на таке здатний: Я їх бачила разом.
— Який хлопець? І де ви їх бачили? — нетерпляче допитуюсь я. — Пригадайте, Наталко.
Вона посміхається і знизує плечима:
— Тут і пригадувати не треба. Ми його всі знаємо. Він з України. Головний механік радгоспу «Приморський». Гарний парубок. Високий, білозубий, із чубом. І шрам на лобі.
— Як же його звати?
— Фоменко, — каже Наталка і знову поправляє зачіску. — А звуть Грицько. Ну, Григорій, сказати.
— І він залицявся до Віри?
— Та не він один до неї залицявся, — зауважує Любина сусідка.
Сама Люба, до речі, не промовила ще жодного слова. Вона якось приголомшено мовчить. По-моєму, у неї зовсім хворий вигляд.
— Але цей найнахабніший, — тим часом заперечує Наталка.
— Та чи був він цього понеділка в Москві? — запитую я.
У відповідь Ніна безапеляційно зауважує:
— Це вже ваша справа — перевірити.
— Ну, а хто ще до Віри залицявся? — допитуюсь я далі.
— Я ще одного знаю, — втручається стримана, серйозна Таня. У неї, здається, однієї тут зблискує на пальці тонка обручка. — Ну, як його?.. — Вона досадливо стукає кулачком по столу. — З Латвії він…
— Освальд, — тихо підказує Люба.
— Еге ж! — полегшено погоджується Таня. — Саме так. Я їх зустріла на вулиці Горького. Він забирав у Віри сумку. Хотів сам її нести. Такий дивак незграбний. Я тепер і прізвище його згадала: Струліс. Ми їхньому колгоспу оформляли машини, пам'ятаєте, дівчата?
— А я ще одного зараз згадала, — несподівано каже Наталка. — Такий рекламний хлопчик. У світлому французькому костюмі. Дуже модному. А краватка італійська, біла, з синіми зірками. Як же його звали?..
У розпалі нашої дискусії двері несподівано відчиняються, і на порозі виростає огрядна постать Меишутіна. Дівчата зніяковіло змовкають. Але Меншутін, упізнавши мене, посміхається і обома руками робить заспокійливі жести, немовби притискаючи всіх вас до своїх стільців.
— Працюйте, працюйте, — каже він поблажливим топом і трохи зверхньо, наче ми виконуємо пряме його завдання. — Не буду вас відривати і попрошу… — він суворо оглядає дівчат, — поставитись до розмови з товаришем з усією серйозністю. — Після цього він повертається до мене і вже зовсім іншим тоном, майже по-дружньому запитує: — Ви потім заглянете до мене, сподіваюсь?
— Постараюсь вас не обтяжувати, — посміхаюсь я. — Дівчата, здається, мені. в усьому, вже допомогли.
— Ні-ні, прошу, — невблаганним тоном заперечує Меншутін. — Все обміркуємо. Це вам допоможе. Отже, чекаю, — рішуче закінчує він і йде.
Дівчата вже так звикли до мене, що не приховують свого ставлення до начальства.
— Душечка Христофорович, — насмішкувато каже йому услід Ніна. — Він завжди чарівний.
— А екстер'єр який, — додає Наталка. — Смерть дівкам.
Але амурні справи товариша Меншутіна мене зараз не цікавлять. У всякому разі, не через нещасливе кохання до нього покінчила з собою Віра Топіліна. І я повертаю своїх співбесідниць до перерваної розмови. Довгенький список «залицяльників» мене не турбує. Непокоїть інше: всі вони, так би мовити, з одного «ряду», всі «спритники», з різних кінців країни, які познайомились з Вірою на її роботі. Невже в неї не існувало інших знайомих? Цього не може бути! Просто якась істотна грань Віриного життя повністю випадає з мого поля зору. Про неї, очевидно, ніхто з тих дівчат нічого не знає, навіть Люба.