Зашморг - Адамов Аркадий Григорьевич 12 стр.


Шановний Станіслав Христофорович зустрічає мене нетерплячим запитанням:

— Ну, які наші успіхи? — І широким жестом показує мені на знайоме крісло біля журнального столика.

— Нічого, — кажу я, витягаючи сигарету з простягнутої мені пачки. — Потроху працюємо.

Моя ухильна відповідь зовсім не бентежить Меншутіна, і він починає повчати мене. Недбало, великодушно та солідно, як професор студента, котрий прийшов на консультацію, сам тішачись і пишаючись своєю ерудицією.

Незабаром я помічаю, що його цікавить ще одна тема: що розповіли співробітниці про нього самого. Запитання на цю тему він ставить немовби побіжно, мимохідь, але насторожено вслухається у мої відповіді. Однак поступово він заспокоюється, зрозумівши з моїх відповідей, що я зовсім не цікавився цією вразливою темою. Як і слід було чекати, розмова з Меншутіним нічого нового не дала. Проте прощаємося з ним цілком по-дружньому, і це, по моєму, нам обом уже коштує певних зусиль. Станіслав Христофорович, здається, залишається незадоволений моєю стриманістю.

Виходжу з міністерства, коли робочий день закінчується.

Я вже попередив Гришу Воловича, що ввечері приїду до нього. Ми хочемо, поки що самі, без начальства, зробити деякі попередні підсумки, обмінятися інформацією, думками, посперечатися і взагалі «поваритися» у справі, як висловлюється наш Кузьмич.

Перший, кого я, на свою радість, застаю у тісному; кабінетику Воловича, це Петя Шухмін, який встиг уже повернутися з Подольська. Вдень йому передали по телефону з Москви адресу Ніни Топіліної, тепер уже Сорокіної. Петя побував у неї вдома і повідомив про нещастя, яке сталося.

— Завтра приїде ранковим поїздом, — каже Петя.

Тим часом у кабінеті стає людно. Прийшли всі співробітники, які беруть участь у роботі по цій справі.

— Григорію Олександровичу, а можна мені доповісти? — звертається до Воловича молодий чубатий хлопчина, якого я тут раніше не бачив. Зовсім, певно, зелено поповнення. — Адже ми дещо знайшли все-таки, — запально додає він.

Гриша Волович посміхається, і з цієї посмішки я бачу, що хлопчина йому подобається, він готовий йому багато що пробачити, навіть ось таке вистрибування попереду всіх.

— А чому не Костянтин Прокопович? — усе-таки запитує Гриша, очевидно, з чисто педагогічною метою.

— Він же мені доручив!

— Нехай, нехай, — басить хтось за моєю спиною.

Втім, старого оперативника Сухарєва я знаю давно і поважаю теж давно. Його поважають усі, хто його знає.

— Ну, Володю, давай, — погоджується Волович.

— Значить так, — з піднесенням починає той. — Завдання у нас було складне, як ви розумієте. Знайти тих двох, котрі того вечора опинилися на будівельному майданчику одночасно з Вірою Топіліною та її супутником. Ми зміркували так. Вірніше… — Хлопчина збивається і під добродушні усмішки товаришів, червоніючи, виправдовується: — Загалом… Костянтин Прокопович, звичайно, зміркував.

Так, Сухарєв зміркував. Звідки ці двоє могли забрести на будівництво з. пляшкою горілки, щоб там її, очевидно, розпити? Скоріше за все, вони її щойно купили і квапилися якнайшвидше випити. Щойно купили! І Костянтин Прокопович з Володею, маючи небагато прикмет, попрямували до найближчих крамниць, де торгують вином. Одначе це нічого не дало. По-перше, жоден продавець не міг пригадати серед останніх покупців того дня низенького у тілогрійці та високого у капелюсі. До того ж і час їхньої появи на будівельному майданчику — близько одинадцятої години вечора — вказував, що горілку, якщо її не купили заздалегідь, можна було дістати у такий час тільки у єдиній черговій крамниці, де, однак, продавщиця цих двох серед покупців теж не пригадала. Залишалися, правда, в окрузі ще дві закусочні та кафе, але переплачувати там за горілку ці двоє навряд чи стали б.

Ось тут Сухарєву і спала на думку справді геніальна ідея: а що, коли вони одержали ту пляшку як премію або як платню у тій же черговій крамниці? І припущення блискуче підтвердилося. Справді, близько десятої години вечора до крамниці привезли з холодильника рибу: вдень водій та вантажники не впоралися з усіма ходками; і останній маршрут довелося робити так пізно. Вантажники одержали від директора, який уже заждався тієї риби, королівську винагороду і рибою, і горілкою. Вантажників було двоє, і за прикметами вони дуже скидалися на тих, яких бачив Сергій.

Встановити автобазу; звідки брали машину, не становило труднощів. Водій її легко пригадав вантажників і назвав їхні імена: Федір Мухін та Іван Зінченко. І от учора Сухарєв та Володя з'ясували, що обидва вантажники зникли і вже другу ніч не з'являються додому: Не пощастило відшукати їх і сьогодні. На роботі вони теж у ці дні не з'явилися.

— Розшуки ми продовжуємо;— все ж таки дуже оптимістично закінчує свою розповідь Володя.

— Ну, давай тепер ти, Миколо Івановичу, — звертається Волович до іншого співробітника і пояснює мені: — Він тим сусідом займається, на якого Жилкін вказав.

— Розібрався я у їхніх справах. Розібрався… — повторює Микола Іванович, відкашлюючись. — Вихідні дані виявилися не зовсім точними. Надія Горбачова — справді провідник. А чоловік її, Петро, — директор вагона-ресторану. Загрібає, либонь, будь здоровий скільки і зліва і справа. А тому запитання: навіщо йому сусідку грабувати? На вербі груші! Тим більше, що і стосунки у них цілком нормальні. Не один рік, до речі.

— Виходить, бреше Жилкін? — запитую я.

— Бреше, — переконано відповідає Микола Іванович. — Хіба він дорого візьме, щоб збрехати?

— А він справді всі ці дні був у дорозі? — запитую я. — Тоді з ним взагалі нема про що говорити.

— Ось тут якраз одна заковика. Справа в тому, що ввечері в понеділок вагон прийшов до Москви, а вранці його відправили: Цілу ніч вантажили. Ну, і різний там дрібний ремонт, технічний огляд. У таких випадках, як мені пояснили, директор додому не їде.

— Ну, а як було в даному випадку? — запитую я і відразу досадливо махаю рукою. — Втім, у кого це можна тепер з'ясувати!..

— Абсолютно точно. Вагон у рейсі.

— Коли повертається?

— Завтра. О двадцять першій тридцять.

— І цього разу Горбачов, треба сподіватися, буде ночувати вдома?

— Очевидно, так. Як що-небудь не станеться.

— Значить, спокійніше все ж таки зустрічати його на вокзалі, в момент, коли прибуває поїзд, — роблю я висновок.

— Так і зробимо, — підтверджує Гриша Волович.

— Тепер третій. — напрям розшуку, — кажу я Воловичу, — машина, що цієї ночі стояла на подвір'ї під вікнами. Хто нею займається?

— Я сам, — незадоволено каже Гриша. — Одержавши особисту на те вказівку начальства. Поки що вдалося тільки з'ясувати, що машина службова. По-друге, на ній протитуманні фари. Ніхто не бачив, як вона заїхала на подвір'я і як виїхала. Але водій у пій сидів, не виходив, його помітили. От, мабуть… Ага, ще — машина чорна або темно синя. Тепер усе. Не густо, як бачиш.

— Проте…

— Так, звичайно, — підхоплює Гриша. — От тепер хлопці нишпорять по всіх автогосподарствах. Адже без путівки жодна державна машина не вийде на лінію, тим більше вночі.

— Товаришу Лосєв, а як справи по лінії кохання? — трохи запнувшись, запитує зі свого місця Володя.

— По цій лінії, — посміхаюсь я, — складено перший список тих, хто приїздив до Москви. Доручили нашим товаришам перевірити на місцях, чи виїздили ці люди у зазначені дні куди-небудь. А якщо виїздили, то куди саме. От чекаємо відповідей.

— Малувато цього, — з досадою. зауважує за моєю спиною Сухарєв. — Адже версія важлива.

Я добре розумію, що він має на увазі. Здається, розуміють це і всі інші, крім Володі, судячи з його настороженого, допитливого погляду, спрямованого на мене. І я, головним чином заради нього, стверджую:

Назад Дальше