Але мене зараз цікавить зовсім інше. Якщо гараж кооперативний і ці пайовики вештаються тут удень і вночі, марно мріючи про майбутній гараж, то… Ну, в усякому разі, поки що, очевидно, рано відкидати і третю версію: нещасний випадок. Але тоді ця жінка може бути одним з пайовиків кооперативу або членом сім'ї когось із них. Однак нащо було копати такий глибокий котлован, коли будують лише гараж?
— А! із звичайною вже, очевидно, прикрістю знову махає рукою Сизих. — Гараж не який-небудь, а підземний. Самі не знають, що хочуть. Спочатку, бачиш, один поверх планували, а потім, значить, туди-сюди побігали, і тепер уже два поверхи виходить. На два поверхи під землю! Який тут котлован потрібний, добрав? Тут слон упаде і той шию зламає, не те що людина.
— Та-ак… — Я на секунду замислююсь. І ставлю нове запитання: — У вас які-небудь телефони є? Кого-небудь із керівництва кооперативу на ім'я знаєте?
— Аякже! — поважно відповідає Сизих. — Їхнього голову знаю. Знаменський Петро Львович. Професор, до речі. Можна сказати, вчений. Але дядько простий, завжди можна подзвонити.
Він диктує мені номер телефону професора Знаменського.
Вискочивши з вагончика, я розшукую поблизу телефон-автомат і дзвоню професору Знамеиському, не дуже, правда, розраховуючи застати його вдома у такий час.
Але мені щастить. У трубці чути оксамовитий, добре поставлений басок.
Я називаю себе і прошу дозволу заглянути до професора у зручний для нього час, натякаючи, що мені особисто хотілося б зайти до нього зараз. Я відразу ж попереджую, що випадок, який стався, безпосередньо відношення до нього не має, а допомогти він нам може істотно. Справа ж сама по собі вкрай серйозна.
Все це призводить до того, що, заспокоєний мною, але заінтригований, професор запрошує мене завітати до нього негайно і дає свою адресу.
Повісивши трубку, я виходжу з будки автомата і одраэу ж виявляю, що будка ця стоїть якраз біля будинку, який мені потрібен, і навіть близько того ж під'їзду.
Професор був невисокий і досить огрядний, але разом з тим кремезний і дуже рухливий. Сиве, трохи хвилясте волосся рівно зачесане назад, на гостренькому носі окуляри у грубій оправі, рум'яні повні щоки, у зубах велика погасла люлька. Одягнений у пом'яті вельветові штани коричневого кольору і в елегантну куртку. Комір сорочки під нею розстебнутий і відкриває гладку рожеву шию. Крізь скельця окулярів очі його здаються великими, в них нетерпляча цікавість.
Професор заводить мене у невеликий кабінет, заставлений шафами книг, папок, рукописів, вони займають дві стінки аж до стелі. Книги стоять і на полицях, підвішених над кушеткою, лежать на кушетці, у кріслах і на величезному письмовому столі біля вікна із старовинною бронзовою лампою під синім скляним абажуром.
Сісти ніде. І професор прибирає для мене одне з крісел. Сам же йде до письмового столу і, всівшись за ним, починає розпалювати люльку.
— Ну, розповідай, що там сталося? — каже він мені під час паузи між двома затяжками.
— Скажіть, Петре Львовичу, ви знаєте в обличчя усіх пайовиків вашого кооперативу? — запитую я.
— Ого! А ти знаєш, скільки ми цей проклятий гараж будуємо? — Він напрочуд легко і відразу заговорив зі мною на «ти». — Якщо рахувати з перших організаційних зборів, то п'ятий рік. Уявляєш? Тут не тільки пайовиків, тут і всіх їхніх рідних та знайомих знатимеш. Хто помер, хто народився, хто розлучився, хто одружився, від кого жінка пішла, хто сам утік. Усе знаю. У кого яка коханка, і це знаю. Ха-ха-ха! Але серйозно…
Він несподівано підхоплюється, оббігає стіл і, прибравши на кушетці, сідає навпроти мене. В очах нестерпна цікавість.
— То в чім річ? Можеш мені все викласти. Я ваші справи знаю. І мовчати вмію. Будь певен.
Я коротко розповідаю про те, що сталося, і прошу його поїхати зі мною у морг.
— Молода жінка, кажеш, — з невластивою йому, здавалося б, нерішучістю перепитує Знаменський. — Я, відверто кажучи, більше люблю на живих дивитися. Ну, та що поробиш. У мене, правда, тут консультація призначена. Аспірантка прийде…
— Ми швидко, Петре Львовичу. Ви нам зробите величезну послугу.
— Гаразд. Треба, то треба. Посидь.
Він знову підхоплюється і вибігає з кімнати. Я чекаю досить довго. Нарешті Знаменський з'являється у дженджуристому коричневому костюмі з яскравою краваткою, зав'язаною великим недбалим вузлом.
Цілу дорогу у машині Знаменський жваво базікає і сміється, замовкає лише тоді, коли ми входимо у морг. На рожевому, пещеному обличчі з'являється зосередженість, тьмяніють живі очі за скельцями окулярів. Я помічаю, як професор усе дужче нервує.
Працівник заводить нас у приміщення, де лежить вкритий простирадлом труп жінки. Знаменський злякано вдивляється в її закинуте назад воскове обличчя, вже посиніле, і квапливо хитає головою.
— Ні, ні, це зовсім незнайома жінка, — каже він. — Ніякого відношення до кооперативу. Повірте мені, вперше бачу… ходімте…
Від хвилювання він перейшов на «ви». Ми поквапливо залишаємо морг, і я везу професора додому.
Отже, перша версія про те, хто ця жінка, перевірена і вже відпала. А разом з нею відпала і версія про причину смерті. Ні, це, певно, не нещасний випадок. Ця жінка не могла прийти ввечері на будівництво з цікавості.
Повернувшись у відділ, я перевіряю у чергового по місту, чи не надійшли протягом минулої доби заяви про зникнення молодої жінки. Виявляється, жодних заяв не надходило. Це дуже ускладнює всю справу. Чи не приїжджа ця жінка? Тоді у Москві нікому за неї тривожитися. Треба попросити хлопців з відділення обдзвонити всі готелі міста. Там чергові на поверхах повинні знати, хто з їхніх гостей не прийшов ночувати тієї ночі.
За годину я докладно доповідаю Кузьмичу про пригоду на будівництві.
Тут же присутній і Петя Шухмін.
Коли я закінчую своє повідомлення, то з виразу обличчя не тільки Кузьмича, але й Петі розумію, що тепер мені доведеться запрягтися в цю, як я переконаний, малоцікаву, але досить копітку справу.
— Еге ж, — зітхає Кузьмич. — Шкода дівчини. Ти, звичайно, маєш рацію. Зараз найголовніше — встановити її особу. Щодо готелів ти теж вирішив правильно. Треба ще дати орієнтування по місту та області. Дивись, кудись усе-таки надійде заява про зникнення. Хтось же повинен, зрештою, поцікавитись нею.
— Якщо й справді приїжджа, — каже Петя, — то знаєте, коли рідні зацікавляться? Коли довго листів не буде. Ось коли. А ми тям часом тут із ніг зіб'ємося.
— Ну от іще. Не у безповітряний простір приїхала, — бурчить у відповідь Кузьмич. — Якщо не в готелі, то у знайомих зупинилася. Вона ж ночувати не прийшла. Як тут не захвилюватись? Неодмінно повинні захвилюватися.
Він замислюється і супить волохаті брови. Вони у нього з часом почали рости якось дивно. Я тільки недавно звернув на це увагу. Одна брова здибилася вгору, а друга сповзла вниз, і очей майже не видно. Все здається, що Кузьмич якось підозріло або лукаво мружиться. Хоч би він їх вранці причісував абощо!
Тим часом Кузьмич, суплячись, запитує мене:
— Ти місце, де вона впала, добре оглянув?
Я давно чекаю цього запитання. Ще б не оглянути те місце! Тим більше, що вчора ввечері йшов сніг і сліди відбилися на ньому чудово. Оскільки будівельники на чолі з своїм доблесним бригадиром, слава богу, не дуже утруднювали себе зранку роботою, то й натоптали вони навколо зовсім мало. Одне слово, я досить легко знайшов те місце на високому земляному насипі, з якого впала у глибоченний котлован ця жінка. Тут я натрапив на сліди її чобітків. До речі, місце це виявилося — певне, випадково — найвищою точкою над котлованом. Але чи одна стояла тут та жінка?
Неподалік котлована, за штабелями бетонних плит, близько паркана дивом збереглося кілька молоденьких берізок. Тут ми незабаром теж виявили знайомі сліди жіночих чобітків, але поруч них були і досить чіткі відбитки грубих чоловічих черевиків. Ясна річ, чоловік та жінка прийшли сюди разом, постояли біля берізок і разом пішли. От тільки куди вони потім простували, до котлована чи до брами, встановити не пощастило: за кілька кроків від берізок сліди були затоптані. І все ж таки, без сумніву, жінка була на будові не сама. Звідси, звичайно, ще далеко до висновку, що той чоловік є вбивцею, що це він скинув свою супутницю у котлован. Одначе поживу для роздумів та нових версій, а також ще один, цілком конкретний об'єкт для пошуку це відкриття дає.
— Та-ак… — задумливо говорить Кузьмич, коли я закінчую свою доповідь. — Цікаво…
— Відбиток зняти не вдалося? — запитує Петя.
— Де ж тут знімеш? — Я махнув рукою. — Тонкий шар снігу. Сфотографували під різними кутами — і все.
— Ну що ж, — зітхнувши, робить висновок Кузьмич. — Очевидно, тобі, Лосєв, цю справу й вести до кінця. Дуже складного тут нічого немає, треба думати. Це не випадковий грабіжник або ґвалтівник. Це — знайомий. І справи тут, скоріш за все, любовні. Як ти вважаєш?