Вранці я одержую медичний висновок після розтину й обстеження трупа.
Як і слід було чекати, бідну дівчину ніхто не отруїв. В ній не виявлено й краплі алкоголю. Вона не встигла повечеряти. Тим часом смерть настала о десятій або одинадцятій годині вечора. У дівчини не виявлено ніяких серйозних уражень внутрішніх органів, тобто практично вона, очевидно, була цілком здорова. На тілі не знайдено кульових або ножових ран та слідів побоїв. Причина смерті — падіння у котлован і внаслідок цього серйозні пошкодження черепа та грудної клітки. Жодних ознак насильства або спроб ґвалтування не знайдено.
Отже, падіння у котлован. Проте вбивство це чи самогубство — експертиза встановити не може.
«Отже, поміркуємо, — пропоную я собі, відкидаючись на спинку крісла у своїй кімнаті. Спробуємо реконструювати події, які сталися того фатального вечора».
Двоє ішли в цей час порожньою і напівтемною вуличкою. Було вогко та холодно, з чорного неба йшов рідкий сніжок. Певно, було ще не зовсім пізно, щойно закінчилися вистави в театрах, і лише недавно почалися останні сеанси у кінотеатрах. Але ті двоє забрели на цю вуличку випадково. Їм там нічого було робити. Вони не жили у довколишніх будинках і не були тут у кого-небудь в гостях — хлопці з місцевого відділення міліції протягом цієї доби обнишпорили все навколо. На тій глухій вулиці немає ні клубу, ні кіпо, ні кафе, ніякого іншого місця, де ці двоє могли б провести час. Отже, вони зайшли туди випадково, можливо, гуляючи і, певно, про щось вкрай важливе розмовляючи. Вони, очевидно, гуляли давно, інакше дівчина встигла б після роботи поїсти. В усякому разі, спочатку вони не сварилися. Навіть на самому будівельному майданчику якщо і виникла суперечка, то не відразу. Я добре пам'ятаю їхні сліди на снігу біля берізок. Спочатку спокійні, рівні кроки, а потім зупинка. Дівчина, очевидно, притулилася спиною до берізки, а чоловік стояв перед нею не вельми далеко і не дуже близько, як при звичайній розмові, стояв спочатку спокійно: два сліди його глибоко й чітко відбилися на снігу, особливо підбори. Але потім він, здається, почав нервувати, і з'явилися нові його сліди, квапливі, швидкі, безладні. А дівчина все стояла на місці. Коли раптом… вибух люті, ревнощі? А сумочка? Чому вона пропала?
Ні, щось не сходиться, не вдається у цій реконструкції, цього вечора щось сталося не так, як уявляється мені. Мало даних. Я завчасу взявся за цю роботу.
Кузьмич вимагає подати йому план дальших заходів по справі. Але зараз, особливо після медичного висновку про причини смерті, головним і поки що єдиним завданням залишається встановлення особи загиблої.
Готелі поки що нічого нам не дали, хоч наші співробітники відвідали вже більше половини з них. Друге, що ми зробили, — це розіслали запити по Москві, області, областях, що межують із Москвою, чи не надходило заяви про зникнення молодої жінки, і повідомили її прикмети. Відповіді на паш запит ще немає. Але я знаю: сотні людей взяли до уваги наше прохання, вони згадують, переглядають папки з паперами, розпитують людей. Це ж не жарт: зникла людина!
Тепер залишається лише чекати. І це — найнеприємніше та найважче. А головне, що це чекання може тривати безконечно. Мало які причини можуть зашкодити близьким людям негайно зчинити тривогу? Якщо це приїжджа, то родичі можуть тиждень або й більше чекати від неї листів із Москви. А у самій Москві вона могла зупинитися на квартирі у друзів, які виїхали з міста. Та легко уявити собі десятки таких обставин. Але ж із кожним днем зникають якісь сліди, докази, стираються з пам'яті людей факти та події — все те, що повинно повести нас далі до викриття причин трагедії. І якщо злочинець існує, якщо дівчину все-таки вбито, скільки ж у нього з'являється можливостей сховатися, поки ми чекаємо чийогось сигналу! Зникнення сумочки, де, можливо, лежали якісь документи,'у цьому випадку може зовсім по випадкове.
Дійшовши у своїх міркуваннях до цього пункту, я рішуче підводжусь і хапаю з дивана своє пальто. Треба їхати знову на ту будову, треба ще раз обшукати увесь майданчик та котлован, а головне — слід погомоніти з робітниками, які першими знайшли труп, треба змусити їх згадати якісь деталі обстановки, що потім були вже порушені, можливо, навіть ними самими, звичайно, випадково.
Телефонний дзвінок завертає мене вже від дверей. Дзвонить черговий.
— Ти на місці? До тебе людина прийшла.
— Хто такий?
— Прізвище Сизих Григорій Трохимович.
— А-а! Давай його сюди швидше! — кричу я в трубку.
Через хвилину, коротко постукавши в двері, на порозі з'являється знайома приземкувата постать у забрудненому пальті та забрьоханих багном чоботях.
— Можна, товаришу начальник? — хриплувато запитує Сизих.
— Ну що за питання! Заходьте. Сідайте. Знімайте пальто, — привітно відповідаю я, щиро зрадівши його появі.
— Та! Ми звикли, — махає рукою Сизих, — скрізь не назнімаєшся.
Він сідає біля столу, пригладжує зашкарублою, темною долонею зачіску і повідомляє простудженим баском:
— Отже, таке діло. Кран, значить, учора полагодили. Поки що — тьху, тьху — працює, зараза! І розчин, уяви собі, сьогодні зранку, слава тобі господи, привезли. Ото, значить, потроху сьогодні все ж таки працюємо… Правда, завтра, дивись, кран знову зламається, розчин, значить, не привезуть. І знову — стоп, кобила. Біжи, Григорію Трохимовичу, кричи і лайся. Ти думаєш, я горлянку що, застудив? З начальством я її зірвав.
— Гаразд, — кажу я. — Вірю. Але ви ж до мене, сподіваюсь, не скаржитися прийшли? Все одно допомогти я вам не зможу.
— То правда, — скрушно киває Сизих. — Допомогти ви не можете. От посадити ви мене можете, коли я липові процентовки виводити буду.
— Отож і не виводьте.
— А що робити? Ти поміркуй, — мій співбесідник не на жарт розпалився. — Ти їм спробуй не виведи зарплатню, то вони завтра ж повтікають. І добре зроблять. Хіба вони винні, що крап стоїть, що розчину немає?
— Ось що, — стримано кажу я. — Ви пробачте, але мені пора. У вас якась справа до мене?
І навіть підводжуся зі стільця.
— Почекай, почекай! — спохватився Сизих і теж підхоплюється. — Я чого прийшов? Значить, почали ми сьогодні працювати, кран пішов, розчин; хлопці, значить, заметушилися. Ну, й ось що знайшли. Дивись-но.
Він розстібає пальто і з внутрішньої кишені виймає довгасту глянцево-чорну сумочку з великим жовтим замком посередині.
Я квапливо забираю у нього сумочку і смикаю замок. Сумочка розтягується гармошкою, і перше, що я бачу, — паспорт. Паспорт! Я беру його, розгортаю, й на мене дивиться юне обличчя, миле, усмішливе, жваве, дуже знайоме обличчя. Отже, виявляється, це Топіліна Віра Гнатівна, 1951 року народження, вчителька Москви, незаміжня. У паспорті читаю домашню адресу Віри і місце її роботи в одному з міністерств.
— Їдьмо, — кажу я Сизих, зачиняючи сумочку. — Швидше поїхали, покажете, де знайшли.
Я бігцем спускаюсь сходами униз. За спиною гупає чобітьми Сизих.
Незабаром наша машина пригальмовує поблизу розчиненої навстіж брами будівельного майданчика, і колеса трохи заносить у брудному сніговому місиві.
У знайомому мені вагончику відпочивають п'ятеро хлопців у ватяних штанях та тілогрійках. Один, примостившись у кутку, читає якусь пошарпану книжечку, решта за хитким фанерним столом вистукує кісточками доміно. Тут же стоять розкраяні консервні банки, пляшки з-під кефіру. На клапті газети лежать залишки хліба та ковбасні шкірки.
— Привіт начальству! — каже один із гравців, не відриваючи погляду від кісточок на столі.
— Федоре! — суворо гукає його Сизих. — Ти цю штуковину знайшов, сумку тобто?
— Чорненьку? Ми з Серьогою.
Хлопець продовжує грати і відповідає байдуже, через плече.
— Де саме? Вийди, покажи товаришеві.
— Обід у нас…
— Я піду! — квапливо озивається хлопчина, який читав книжку, і підхоплюється з табуретки.
Сизих пояснює мені:
— Це він і є, Серьога, значить. — І повертається до Федора: — А ти справжній дурень, ніякої в тебе свідомості немає. Цілий день ось так би й стукав.
Ми з Серьогою виходимо з вагончика, минаємо браму й прямуємо до котлована.