Це високий, опасистий чоловік років тридцяти, з одутлуватим обличчям і глибоко посадженими чорними лукавими очима. Білозуба посмішка у нього і справді сліпуча. Видно, він базіка, реготун і бабій. На чолі у нього, під хвацьким козацьким чубом помітний невеличкий рожевий рубець.
— Ну, дівчата! Ну, пустунки! Чого ви мене сюди заманили, га? Ось я зараз відкуплюея від вас!
Він широким жестом витягає з кишені піджака велику плитку шоколаду і, відкинувши рукою чуб, церемонно подає її Наталці.
— Комплекція не дозволяє стати навколішки, — посміхаючись, каже він. — Прийміть, і тому подібне.
Але тут Фоменко несподівано побачив мене, повне обличчя помітно хмурніє, і, звертаючись уже до мене, він сухувато і не вельми доброзичливо запитує:
— Відчуваю, у вас до мене діло, товаришу, га?
— Правильно, — відповідаю я. — Хотілося б ненадовго вирвати вас із цього квітника. Не заперечуєте?
І от ми з Фоменком опиняємося у порожньому та просторому кабінеті.
— Давно ви у столиці, Григорію Марковичу?
— Почекайте, — зупиняє мене Фоменко. — Спочатку треба взаємно познайомитися. А то ви мене знаєте, а я вас — ні.
Посмішки на його одутловатому обличчі вже й сліду немає. Глибоко запалі чорні очиці, як звіринки з нірок, насторожено і колюче обмацують мене, товсті губи стиснуто, їх майже не видно. Дівчата просто не впізнали б цього веселуна та баляндрасника.
— Це вірно, — погоджуюсь я. — Знайомство повинно бути взаємним. Прошу, почитайте. — І показую йому своє посвідчення.
Фоменко уважно вивчає його, перш ніж повернути. Я помічаю, що настрій у нього ще дужче псується.
— Слухаю вас, — похмуро каже Фоменко, повертаючи посвідчення.
Я повторюю запитання.
— У Москві я одинадцять днів. Ось відрядження. — І він намагається дістати з внутрішньої кишені піджака бумажник.
Але я його зупиняю.
— Воно мені поки що не потрібне. З яким завданням ви прибули?
— Мені треба… — Фоменко відкашлюється. — Треба одержати для мого радгоспу два токарно-гвинторізні верстати, пилораму і автобус.
— Одержали?
— Так, так. Зараз виїздити збираюсь, — якось дуже вже квапливо відповідає Фоменко.
— Чи не вперше приїздите до Москви?
— Не вперше.
— І вже багатьох тут у міністерстві знаєте?
— Багатьох.
Він відповідає скупо, уривчасто.
Інший, до речі, давно б уже спитав, що мені, власне кажучи, треба з'ясувати. А цей чомусь не запитує. Побоюється? Адже про те, що сталося з Вірою, знає уже все міністерство. І він, звичайно, розуміє, що міліція повинна цим займатися. І від цього йому так незатишно зараз, так тривожно. Чорт забери, невже саме в нього закохалася Віра? Ні, ні, він не схожий на ту людину з фотографії. Але, можливо, саме з ним гуляла Віра того вечора? Яке у нього напружене обличчя!
— Визнали Віру Топіліну?
— Ох, то ви про Віру? — з незрозумілим мені полегшенням вигукує Фоменко.
— То ви її знали?
— Аякже! Знав, знав.
— Зустрічалися? Проводили разом час?
Фоменко, насупившись, похмуро дивиться на мене спідлоба і нарешті запитує:
— Ви, власне кажучи, чому у мене про це допитуєтесь?
Він знову ворожий і готовий до відсічі. Ну, тепер це зрозуміло.
— Якщо ви зустрічались із нею незадовго до її загибелі або навіть того самого дня, то, можливо, чимсь допоможете нам.
— Не зустрічався, — зітхає Фоменко. — Признатись, хотів. Дуже хотів. Але… вона не хотіла.
З наступним запитанням я не поспішаю. Але поставити його все ж таки доведеться. Хоч би для очищення совісті.
Фоменко теж мовчки курить, важко відкинувшись на спинку крісла і спрямувавши погляд убік.
— Пригадайте, Григорію Марковичу, — нарешті кажу я, — що ви робили минулого понеділка?
Погляд Фоменка з неуважливого знову стає настороженим і ворожим. Немов він чекає від мене якоїсь каверзи, пастки, удару з-за рогу.
— Вам про цілий день треба знати? — хриплувато запитує він.
— Що ж, розкажіть про весь день.
— Та хіба його запам'ятаєш? Адже Москва! Крутить, вертить, голова пухне, ноги гудуть. Ні, не пам'ятаю я… От, їй-богу, не пам'ятаю. Підписував папери, чекав прийомів, десь у їдальні щі сьорбав…