Фоменко раптом стає балакучим.
— Ну, а ввечері? — запитую я.
— Увечері? — Він немов з розгону наштовхується на стінку. — Що ввечері?
— З ким ви були того вечора?
— А-а! — майже зраділо вигукує він. — Так вам що, алібі треба, га? Словам, значить, віри немає?
— Не забувайте, Григорію Марковичу, адже ми офіційне розслідування ведемо.
— Бачу, бачу. Зараз пригадаю. Так… Увечері, значить?.. Еге ж… — Він напружено тре чоло під чубом. — Ну, так… у кіно пішли, значить, — нарешті насилу згадує Фоменко. — З Миколою та його дружиною… Еге ж. На останній, виходить, сеанс… А перед тим, значить, чаювали… Еге ж…
Микола виявляється його земляком, який нещодавно переїхав до Москви і в якого Фоменко цього разу зупинився.
Що ж, хоч і не дуже подобається мені наша розмова, особливо деякі окремі її моменти, хоч і сам Фоменко симпатії в мене не викликає, одначе він, очевидно, не причетний до трагедії, що сталася минулого понеділка ввечері на будівельному майданчику.
Ми прощаємось без особливої теплоти, а Фоменко, крім того, зітхає полегшено і навіть помітно радіє. Напевне, він чекав якихось неприємностей від нашої розмови. Незрозуміло тільки яких.
… А вранці у мене нова зустріч.
Цього разу з довготелесим широкоплечим латишем Освальдом Струлісом. Рівна світла зачіска, що сягає плечей, йому личить. Важке, видовжене підборіддя, очі то сірі, то блакитні, як на мій погляд, залежно від настрою. Зараз у Освальда настрій похмуро-спокійний і очі зовсім сірі. «Як і його море», — несподівано думаю я.
Ми сидимо у тому ж кабінеті, де вчора я розмовляв з Фоменком.
Пам'ятаючи вчорашню зустріч з Фоменком, я наперед відрекомендовуюсь Струлісу і показую своє посвідчення. Після цього він стає ще похмуріший.
Треба сказати, що вчора ввечері, після розмови з Фоменком, я все ж таки не витерпів і заїхав на роботу. І подзвонив до Риги своєму другові Арнольду Риманісу. Він працює у республіканському карному розшуку. «Завтра дзвоню тобі о дев'ятій тридцять», — обіцяв він мені. І справді, подзвонив сьогодні вранці, саме в цей час, і дещо повідомив додатково про Освальда Струліса. Виявляється, при всіх своїх негативних рисах, за що його виганяли з роботи із двох колгоспів, і незважаючи на безперервні сварки з дружиною, він палко любить її та сина. А сварки зчиняються тільки на грунті його сліпих і невгамовних ревнощів, які теж можуть будь-яку жінку звести з глузду. Хоч у певних дозах це кожній приємно, лукаво додає Арнольд. Однак молоденькі співробітниці міністерства помітили, що Струліс залицявся до Віри. Можливо, це було, так би мовити, ділове залицяння? Якась допомога потрібна була Струлісу від Віри? Він же великий хитрун, спритник та добувало. І його похмурий вигляд дуже оманливий. Отож це й треба перевірити насамперед. Ну й, звичайно, той нещасливий понеділок, особливо вечір того дня.
— Коли ви приїхали до Москви? — питаю я.
— У неділю, — похмуро цідить Струліс. — Не цієї, а минулої.
— Ви приїхали у відрядження?
— Так. Відрядження.
— З якою метою?
— Одержати два автомобілі, один автобус.
— Вам це легко вдалося?
Струліс кидає на мене спідлоба швидкий підозрілий погляд.
— Так. Законний порядок.
У розмові з такою стриманою, небагатослівною людиною треба бути особливо уважним, щоб зуміти вловити ледь помітні відтінки настрою та інтонацій. Зараз я відчуваю, що Струліс нервує. Йому аж ніяк не подобаються мої запитання, які стосуються його службових справ тут, у Москві. Либонь, щось крутить, хитрує і махлює. Але Віра навряд чи допомагала йому, незважаючи на всі кола, які він круг неї робив. Не такою людиною була Віра.
— Пригадайте, Освальде Яковичу, — прошу я, — що ви робили, як провели наступний після приїзду до Москви день — понеділок. Де були, з ким зустрічались.
— О, весь день… пригадувати?
Точнісінько так відповів мені вчора і Фоменко. Приїжджому справді дуже важко пригадати у всіх подробицях, від початку і до кінця, один із метушливих днів у Москві. Особливо командировочному, та ще й коли він приїхав з клопітним завданням.
— Ну, згадайте хоч би вечір, — погоджуюсь я.
Я пам'ятаю, ця моя поступка принесла Фоменку явне полегшення. Але тут я цього не відчуваю.
— Навіщо? — гостро питає Струліс, стьобнувши мене ворожим поглядом.
Я ледве стримуюсь, щоб не відповісти так само гостро. Не можна. Шкідливо й негідно. І все ж таки в моєму голосі звучить неприязнь, тут уже я нічого не можу вдіяти.
— Я можу і не відповідати та ваше запитання. А ви однаково мусите відповісти на моє. Мусите, Струліс. Але я вам усе ж дещо поясню. Ви знаєте, що загинула співробітниця міністерства Віра Топіліна?
— Знаю. Тільки це не пояснення.
— Ви були з нею знайомі?
— Так, був. І що з того?
— Ви зустрічались з нею поза міністерством?
— Це нікого не стосується.
— Прошу відповідати на мої запитання. Ми ведемо офіційне розслідування у справі Топіліної.
— Зустрічався, — стиснувши зуби, цідить Струліс.
— З якою метою?
— Особистою. Гарна дівчина.
— Не робіть із себе ловеласа! — строго кажу я. — Ваша Велта, по-моєму, цього не заслужила.
Щоки Струліса несподівано рожевіють, і в очах, що звузилися, пробігає розгубленість. Він мовчить.