Поруч себе я бачу Миколу Івановича. Довгасте обличчя його з важким, відтягненим униз підборіддям і запалими щоками, на яких пролягли борозни та складки зморщок, здається зараз зовсім старим.
— Звідки стільки людей? — тихо запитую я його, не повертаючи голови.
— Оголошений про похорон усюди вивісили, — тож ледве чутно відповідає він. — «При затриманні небезпечного злочинця загинув працівник московської міліції майор Г. О. Волович, — цитує мені напам'ять Микола Іванович. — Траурний мітинг відбудеться у морзі районної лікарні…»
Знадвору заходить начальник відділу міліції, де працював Гриша. Це невисокий, кремезний, сивуватий підполковник з червоним обвітреним обличчям і зовсім білими вусами. Єдина тут людина у формі.
Він знімає кашкет і, тримаючи його на зігнутій руці, на хвилину завмирає біля трупи, похмуро дивлячись на воскове Гришине обличчя. Потім робить крок убік і проголошує простудженим басом:
— Час починати мітинг, товариші.
Тримаючи кашкет усе так само на зігнутій руці, він шанобливо підходить до Гришиної матері й запитує:
— Ви дозволите, Маріє Трифонівно?
Замість відповіді старенька раптом припадає лицем до його шинелі й гірко, голосно плаче.
Підполковник зніяковіло, гладить її плече і ще дужче похмурніє, а Гришина сестра, яка стоїть поруч, тремтячим голосом просить:
— Мамо, не треба… Ну, перестань, мамо…
Вона нарешті відриває стареньку від підполковника, і та плаче вже. в неї на грудях… Підполковник подає нам знак.
Ми підходимо до труни, легко, зовсім легко піднімаємо її на плечі й поволі рушаємо-до виходу.
На великому подвір'ї людно. Вся околиця зібралася тут. Ще б пак! Така подія. Багато хто чув постріли тієї ночі, й усі про них уже знають. Усі знають, що міліція затримувала небезпечних злочинців. Адже це надзвичайна річ, щоб стріляли. Й ось убили людину. Не в газеті про це читають, не у книзі, а самі бачать, на власні очі. Як же сталася така біда, як усе там уночі відбувалося? І хто такий вбитий? Це, звичайно, зацікавило кожного і кожного схвилювало. Тому так багато людей зібралося тут.
Біля дверей моргу, на сходах, приладнали високий поміст для труни, а осторонь на довгому металевому штативі закріпили мікрофон.
Ми бережно ставимо труну і відходимо, зливаємося з натовпом. Біля неї залишаються тільки рідні — троє жінок та маленька дівчинка. Вони зараз нікого не бачать і нічого не чують. Вони не зводять очей з тонкого, жовто-окостенілого профілю, що тоне в квітах. Вони прощаються.
До мікрофона підходить підполковник, відкашлюється, розправляє рукою вуса і починає говорити, хвилюючись, трохи збиваючись і відразу ж виправляючись.
— Громадяни, — каже він, — сьогодні ми ховаємо нашого бойового друга, доброго товариша, сміливу, чесну людину Григорія Олександровича Воловича, котрий поліг від бандитської кулі на своєму бойовому посту. Пост — це щось таке, я б сказав, нерухоме, і скоріше на нього нападають. А тут усе було не так… Спочатку я скажу вам, хто такий був Григорій Олександрович і як жив. Він ще зовсім молодим був, йому виповнився тільки тридцять один рік, він тисяча дев'ятсот сорок четвертого, воєнного року народження, одинадцятого лютого. Народився у робітничій ткацькій сім'ї у славному місті Калініні. Ось звідти і приїхали сьогодні його матір Марія Трифонівна та сестра Ольга Олександрівна. — Підполковник робить короткий і шанобливий жест у бік жінок, які стоять біля труни, й услід за його жестом сотні голів повертаються до них.
Тиша стоїть у дворі. Чути тільки важкі чоловічі зітхання та схлипування жінок.
Звідкілясь здалеку долітають звуки великого міста. За моєю спиною жіночий голос каже:
— А дівчинка ж… дочка, певно… школярка.
— Дочка… дочка… — жалісливо підтверджують навколо.
Шелестять тихі, скорботні слова у мене за спиною. Люди впівголоса перемовляються, зітхають.
— … Закінчив він школу, як усі, — промовляє тим часом підполковник своїм хрипким, застудженим басом. — Ну, а потім, зрозуміла річ, служба в армії, священний обов'язок. Відслуживши, йде Григорій Олександрович за покликом совісті і серця знову у стрій, у солдатський стрій. Знову йде захищати мир та спокій народу, ваш спокій, шановні громадяни. Й от Григорій Олександрович працює у нас і вчиться, вивчає правові науки, закінчує нашу вищу школу і незабаром одержує призначення сюди, у наше червонопрапорне відділення міліції на посаду начальника карного розшуку. Що це значило? А те, що заслужив він цей високий пост. Скільки злочинів розкрито Григорієм Олександровичем, якби ви тільки знали, а ще більше він не дозволив здійснити. Скільки злочинців затримано ним для справедливого законного покарання через суд, скільки крадених речей повернено господарям, скільки життів ним врятовано, якщо хочете знати!
Підполковник говорить. І таким напруженням і піднесенням, так щиро й складно, що я ловлю себе на тому, що сам із хвилюванням слухаю його. Мені здається, я ніколи у світі так не зміг би, та ще й у таку хвилину і перед стількома людьми… І мене переповнює гордість та вдячність до цієї незнайомої мені раніше людини.
— … Ну, а що відбулося тієї ночі, — закінчує підполковник, — вам розкажуть товариші, які самі брали участь у тій операції. І перше слово надаю наймолодшому нашому співробітникові, який тільки-но почав під керівництвом Григорія Олександровича свій бойовий нелегкий шлях, — Володимиру Аверкієву.
І Володя, трохи накульгуючи, підходить до мікрофона. Дзвінкий його голос, зриваючись від хвилювання, лунає подвір'ям.
— Це не тільки мій начальник! Це мій старший друг і вчитель лежить тут. І перед його труною я клянусь… на все життя…
Як усе ж таки добре зробили, що організували цей мітинг! Скільки людей зрозуміє, що коли хтось віддав за них своє життя і ще хтось готовий віддати — і не на війні, коли воюють усі, весь народ, а зараз, у мирні дні, — то як же повинні жити вони, ці люди, як повинні ставитися один до одного! Перед лицем такої смерті люди можуть багато вирішити для себе, для свого подальшого життя, для своїх поглядів на це життя.
Зараз мені хочеться вірити, що смерть Гриші полишить слід у долях і думках багатьох людей. Мені треба так думати. Сам я ніколи не забуду Гришу Воловича. Але нехай і інші його по забудуть. Усі ці люди прийшли сюди і чують те, що розповідає Володя.
А Володі дозволили розповісти майже всю операцію, скоріше, весь її кінець, але так, що неможливо було здогадатись, хто ж був той бандит і хто був із ним. Тут Володя цілком свідомо дещо перекручує.
— … Після цього бандит вискочив з сарая і кинувся тікати, — розповідає Володя завмерлим від напруження уваги людям на подвір'ї. — Навздогін за ним побіг один із наших товаришів. Бандит помітив погоню і почав відстрілюватись. Багато з вас чули ці постріли. Але свист куль чув лише наш товариш. І все-таки він продовжував переслідувати.
У цю мить хтось обережно бере мене за лікоть і шепоче:
— Швидко в машину. За брамою ліворуч.
Я обертаюсь і бачу Петю Шухміна, який зникає у натовпі, і, звичайно, відразу ж кидаюсь за ним. На нас ніхто не звертає уваги.
Петю я наздоганяю уже біля самісінької брами.
Що трапилось?
— Трапилось, що Кузьмич п'ять хвилин тому взяв Федька.
— Та ну?! Сам?..
— Сам. Ну, я потім трішки допоміг. Прийшов, розумієш, сволота, подивитись, кого це він поклав. Не втерпів, розумієш. Такий психологічний розрахунок у Кузьмича був.
Я не розумію, чому Кузьмич не взяв мене на затримання Федька. Все ж таки це я ганявся за ним тоді вночі, на моїх очах він убив Гришу Воловича і в мене стріляв. А Кузьмич згадав про мене, лише коли потрібно Федька допитувати.
З моєю появою Кузьмич повертається до мене, поглядає із задоволеною посмішкою, трішечки навіть, я б сказав, переможно, і каже:
— От, любий, які справи. Дещо, виявляється, ми ще можемо.
— А все-таки чому без мене?