— Будете відповідати?
— Ні.
— Гаразд. І так ясно. Тепер пригадайте, що ви робили ввечері минулого понеділка.
— Був у готелі. Дивився телевізор. Хокейний матч. Рижани з московським «Динамо». Потім дзвонив додому.
— О котрій годині дзвонили?
— Близько десятої. Можете перевірити.
— Неодмінно.
Ми справді все перевіримо. Але я вже й так відчуваю, що Струліс говорить правду. Того вечора він не був з Вірою. І я можу закінчити цю неприємну розмову.
Ми сухо прощаємось.
Струліс, не оглядаючись, виходить, акуратно і нечутно причиняючи за собою двері.
Деякий час я ще сиджу у кріслі, курю і перебираю у нам'яті нашу розмову, порівнюю її з учорашньою. Чимось вони схожі. Так, так. І Фоменко, і Струліс таки чогось побоюються, коли мова заходить про їхні службові справи. Певно, щось там не чисто. Обоє приїхали одержувати якісь машини. І не все, певно, вони тут законно роблять, десь хитрують, когось улещують, когось обводять довкола пальця. І, природно, при цьому весь час чогось побоюються. От куди б нам дивитись, шановний Станіславе Христофоровичу, а не вчити інших!
Я поглядаю на годинник. Ого! За годину до мене у відділ приїде кримчанин Володимир Лапушкін. Можливо, це його зображено на тепловодській фотографії?
Матеріал, надісланий із Кримського управління про Володимира Лапушкіна, викликає певний інтерес. Щоправда, ніяка неслава для Лапушкіна в ньому не криється. Хіба тільки те, що він сплачує аліменти відразу двом своїм колишнім дружинам на двох дітей. Але сплачує акуратно, і тому з нашого боку жодних претензій до Лапушкіна у цьому плані немає. А правління колгоспу його характеризує якнайкраще. Чесний, старанний, ініціативний, освічений і досвідчений, уважний до людей, добрий товариш… Скільки достоїнств у однієї людини! Крім того, він ще й активіст та «безперервно працює над собою», як сказано в одній з характеристик, наміть редагує сатиричну стінгазету.
До всього цього блискучого переліку нашими товаришами з управління додано, що Лапушкін компанійська людина, має численних знайомих, часто буває у відрядженнях, не дуже обмежує себе у витратах, незважаючи на великі аліменти, любить гарно одягтися, гульнути, цікавиться жінками, які, в свою чергу, теж виявляють до нього увагу, бо Лапушкін, крім усього, що й гарний собою.
І ось цей згусток доброчесності та чарівності незабаром постає переді мною у вигляді дуже елегантного худорлявого молодика, усміхненого і сповненого приязні. Лапушкін старанно поголений, модно підстрижений. На Лапушкіні модний світло-сірий, у смужку французький костюм — трійка, широка і надзвичайно барвиста краватка. Одне слово, як влучно сказала про нього одна з дівчат у міністерстві, — «рекламний хлопчик».
Ми вітаємось, розглядаючи один одного, я запрошую Лапушкіна сісти у крісло і запалити, після чого починаю ставити вже й мені набридлі запитання:
— Давно у Москві, Володимире Карповичу?
— Рівно два тижні, — охоче відповідає він. — Відпустку використовую. Цілий рік, знаєте, живу на курорті, стомливо. — Він дозволяє собі пожартувати. — Треба коли-небудь і у трудовій обстановці пожити. Спуску, знаєте, собі не даю. Щодня культурні заходи. Сьогодні, припустимо. МХАТ. Комедія. Я люблю тільки на комедії ходити. У крайньому разі — сатира. — І туманно пояснює: — Як жанр, звичайно. Сам, знаєте, причетний. Газету редагую. «Штрихом і словом про нездорове». Як назва? Звучить, по-моєму. Ну, ще цирк поважаю. Не приховую. Нова будівля особливо захоплює.
— Але й справ не цураєтесь? — посміхаюсь я. — Чув, ви у міністерство заглядали?
— Та хіба від цих справ куди-небудь утечеш? — підхоплює Лапушкін. — Почули, що я до Москви збираюсь, ну й підкинули. А я, знаєте, від роботи тікати не звик. Інтереси справи та інтереси колективу — насамперед. Інше — бульйон, я вам скажу. Різні там сюжетики, вони для відпочинку. Правду я кажу?
— А у кого ж у міністерстві ви були?
— У кого? — Він замислюється, а в очах миттю відбивається непевність і чомусь переляк. — Я був… Навіть не пригадую, слово честі… Стільки, знаєте, людей, контактів… — бурмоче він. — І знаю їх усіх не дуже…
Лапушкін просто на очах гасне. Навіть його розкішна краватка здається вже не такою яскравою і очі не блищать, а губи починають чомусь дрібно тремтіти. Чого він так злякався, цікаво?
— Ви товариша Меншутіна там знаєте? — запитую я.
— М-меншутіна?.. Н-ні. Не знаю… Тобто чув! — схаменувся Лапушкін. — Чув. Але-е… Не бачив особисто. Не довелось, знаєте…
— А секретаря його? Топіліну?
— Ні, ні! — злякано вигукує Лапушкін. — Взагалі… не знаю!
— Не знаєте його секретаря? — здивовано перепитую я, і в душі у мене народжується якесь неспокійне відчуття близької неприємності, можливо, навіть біди.
— С-секретаря знаю. Але, що Топіліна… звідки ж?.. — усе так само плутано белькоче Лапушкін. — Ну сиділа… І ніяких… цих самих…
— Киньте, Володимире Карповичу, — не витримавши, кажу я. — Адже ви до неї залицятись пробували.
— Я? Ніколи! — вкрай запально вигукує Лапушкін. — Злі язики! Бабські! Із заздрощів!.. З… ревнощів! Плітки розводять! Звичайно… самотній мужчина… Молодий…
— Ну, гаразд, — обриваю я його. — Тоді спробуйте згадати, як ви провели минулий понеділок, дванадцятого? Ну, хоч би тільки вечір. Це ви можете зробити?
— Вечір. Дванадцятого. Понеділок, — як учень перед дошкою, повторює Лапушкін. — Одну хвилину. Тільки зосереджусь.
Він помітно заспокоюється.
А в мене раптом виникає прикре передчуття нової невдачі. Першої миті мені здалось навіть, що Лапушкін і зовні схожий на ту людину з фотографії. Але зараз я переконуюсь, що помилився. А вже внутрішньо… Віра ніколи не змогла б закохатися у цього жалюгідного чоловічка!
Тим часом Лапушкін переможно проголошує:
— Згадав! Що було, те було. Театр Сатири. «Клопа» дивився. Чотирнадцятий ряд партеру. Місць не пам'ятаю, відразу кажу. Був із кузиною. Ось її телефончик. Може підійти тітка.
Він починає квапливо копирсатися у внутрішній кишені піджака. Але я роздратовано махаю рукою.
— Не треба, Лапушкін. Вірю. І можете йти. Я вас більше не затримую. До побачення.
Мені гидко дивитись на цю людину.
Сьогодні ми ховаємо Гришу Воловича. Ховаємо чомусь не так, як звичайно. Траурний мітинг у нашому клубі буде пізніше. А поки що труна з тілом Гриші стоїть у маленькому залі лікарняного моргу.
Біля труни декілька жінок. Висока огрядна стара жінка з суворим обличчям тримає за руку дівчинку років семи, вже школярку, з-під розстебнутого пальтечка видно коричневе формене платтячко, чорний фартушок та білосніжну смужечку комірця на тоненькій ніжній шийці. Дівчинка злякано тулиться до бабусі й оглядає кожного, хто входить, швидким тужливим поглядом. Це старша донька Гриші, меншу, звичайно, не привели, а стара — це, певно, його теща. З іншого боку біля труни стоїть ще одна старенька — маленька, худорлявенька, зморщена, запнута темною хусткою. Це мати Гриші. А поруч неї молода жінка, надзвичайно схожа на Гришу, і всім зрозуміло, що це його сестра. Ось і вся Гришина рідня. Самі жінки.
Трохи далі від труни, вже під стінами, стоїмо ми, Гришині товариші по службі й друзі. Ми всі в цивільному. Іншого одягу нам зараз не належить. Ми всі з карного розшуку, найбойовитішого та найоперативнішого підрозділу міліції, в цьому кожен із нас твердо переконаний. Ми особливе братство, бойове товариство, і смерть кожного з нас ще дужче згуртовує решту.
А у дворі зібрався уже чималий натовп. Звідки вони? Чоловіки, жінки, літні та середніх років, а поряд зовсім молоді хлопці й дівчата, скромно вдягнені, робочі, видно, люди, судячи з усього — мешканці того району, де було вбито Гришу.