— По-моєму, хтось у неї був. Але вона мені нічого про це не розповідала. І словечка.
— Він москвич?
— Я ж вам кажу: нічого не знаю. Я от їй про все розповідала, а її спитаю… Вона тільки махне рукою — і все. «А, Любонько, не варто про це». Але знаєте що? Заміж, по-моєму, вона не збиралася. Так мені здається.
— А де ви з нею бували? — запитую я. — У якому товаристві?
— Ні в якому. Я її не могла нікуди витягти. Так, до театру ходили, у кіно. Дома теревенили, чай пили.
— А хто ще з вами бував?
— Ну, іноді мої знайомі.
— І ніхто не намагався до Віри залицятися?
— Ще як!.. Тільки Віра якоюсь байдужою залишалася. Отож я й здогадалася, що в неї хтось є. Коли вона така до всіх байдужа.
— Скажіть, — знову запитую я Любу. — А з ким Віра ще дружила, крім вас?
— З Катрею, — переконано відповідає Люба. — Це її шкільна подруга. Дуже мила дівчина.
Але ні прізвища, ні телефону цієї Катрі вона не знає. З нею Люба зустрічалася лише у Віри і, крім того, не часто.
— Останнє питання, — кажу я. — Ви не знаєте, чому Віра хотіла піти з цієї роботи?
Люба знизує плечима.
— Їй було важко. Все ж таки хвора людина. А тут увесь час біганина.
— А як до неї ставився ваш начальник?
— Станіслав Христофорович? Він взагалі дуже ділова, справедлива, витримана людина, і всі його поважають.
— Чи не залицявся він до неї.
— Ой, що ви? Адже він зовсім літній. — Люба цнотливо опускає очі. — Йому, певно, п'ятдесят років. І у нього сім'я.
Я дивлюсь на годинник. Надійшов час моєї зустрічі з товаришем Меншутіним, про яку я ще вранці з ним домовився. Тому я прощаюсь з Любою, і вона, соромливо кивнувши, іде.
А я прямую коридором до дверей, які вона мені показала.
Меншутін був високого, майже мого зросту, дебелий дядько з м'язистим засмаглим обличчям, з великими залисинами на чолі, нижня губа у нього трохи відвисла, що надавало йому пихатого та зневажливого вигляду. Одягнений Меншутін добротно й модно, навіть дещо дженджуристо, з претензією, мабуть, на моложавість. Помітно було, що він задоволений собою. Щасливе почуття. Втім, вигляд у Меншутіна зараз діловий, зосереджений і водночас привітний.
— Прошу, прошу, — каже він, зустрічаючи мене біля самих дверей, і широким жестом показує на м'які крісла та круглий столик обіч величезного письмового столу, захаращеного паперами. Витягає з кишені піджака пачку «Кента», пригощає мене, потім запобігливо клацає закордонною газовою запальничкою і запитує: — То чим можу прислужитися, шановний товаришу?
— Справа в тому, Станіславе Христофоровичу, — кажу я, — що три дні тому загинула ваша співробітниця Віра Топіліна.
— Що?! — ледве не підстрибує у своєму кріслі Меншутін і, подавшись до мене, невпевнено перепитує: — Загинула?..
— Так, — ствердно киваю я, — загинула. Поки що тільки незрозуміло, вбивство це чи самогубство. Провадимо розслідування. В зв'язку з цим я й приїхав до вас.
— Але дозвольте, дозвольте! — схвильовано вигукує Меншутін. — Звідки може взятись самогубство? Молода, гарна, психічно нормальна жінка. Це ж нонсенс! Абсурд! Вона що ж, лист залишила?
— Ні, листа ми поки що не виявили.
— Ну, от, бачите! Але як же це все сталося, скажіть, заради бога? Який жах, який жах!..
Він нервово затягується димом і струшує попіл у кришталеву попільничку на столику. Від його самовпевненості та поблажливості не залишилося й сліду.
Я коротко розповідаю про обставини загибелі Віри. Коли закінчую, Меншутін, уже отямившись, безапеляційно заявляє:
— Це вбивство. Подумайте самі…
І він висловлює наївні, безпідставні, абсолютно дилетантські міркування. Є, знаєте, такий тип людей: вони вважають, що все знають краще за всіх, що можуть повчати кожного — лікаря, як лікувати, гідробудівельника, як споруджувати греблю, режисера, як готувати виставу, льотчика, як водити літаки, письменника, як треба писати книги, шахтаря… Одне слово, кого завгодно.
— Пробачте, Станіславе Христофоровичу, — кажу я. — Чи не змогли б ви охарактеризувати мені Віру?
— Віру? Будь ласка, — охоче відгукується Меншутін. — Це була чудова дівчина. Делікатна, лагідна, спокійна. Ми з дружиною в ній душі не чули. Свої, знаєте, розлетілися.
— Віра бувала у вас вдома?
— Так, так. Траплялося.
— Які-небудь доручення?
— Не тільки. Іноді просто завозив її на чашку чаю. Ліза завжди була рада. Це моя дружина. Єлизавета Михайлівна. Так, знаєте, по-сімейному сиділи.
Засмагле, грубувате обличчя Меншутіна з вередливо випнутою нижньою губою раптом стає лагідним і навіть розчуленим. Він, напевно, і непогана людина.
— Скажіть, а як Віра працювала?
— У цілому вона справлялася. Щоправда, їй було нелегко. Крім того, вона не зовсім здорова людина. Ми їй увесь час допомагали з путівками.
— Вона, здається, і зараз збиралася поїхати на курорт.
— Так, так. От і тепер допомогли.