— Про її дружні зв'язки ви, напевне, нічого не знаєте?
— Ні, признатися. Це якось не обговорювалося.
— А були в неї які-небудь неприємності на роботі?
Меншутін посміхається.
— Я бачу, ви ніяк не можете відкинути думку про її самогубство? Ну, хіба не ясно…
— Ми повинні перевірити все, Станіславе Христофоровичу.
— Ну що ж, ну що ж. Перевіряйте. Воля ваша. Витрачайте даремно час, якщо завгодно. Але на роботі у неї серйозних неприємностей не було. Це так. Дрібниці, звичайно, не беруться до уваги. Щось зробить не так, щось забуде. Рідко, але траплялось. Та й з ким не буває? Усе це справжні дрібниці, запевняю вас. А взагалі, Віру у нас любили. І з усіма у неї були прекрасні взаємини. Ні, ні, як хочете, але це вбивство.
Меншутін гасить докурену мало не до фільтра сигарету, енергійно роздушивши її у попільничці, і відразу ж витягає нову. З усього видно, що він неабияк схвильований. І це цілком зрозуміло. Тільки б не ліз із своїми безглуздими повчаннями.
Що ж, більше у мене запитань немає. І треба прощатися. Меншутін не викликає у мене великої симпатії. Втім, я не маю сумніву, що на мої запитання він відповів правдиво. А це все, що мене цікавить.
Через, годину я про все доповідаю нашому Кузьмичу, поклавши на стіл перед ним план оперативних заходів у цій справі.
План цей повинен затвердити ще й слідчий прокуратури, але Віктор Анатолійович десь затримався і з ним доведеться зустрітися окремо. Чекати ми не можемо. Поки йде розшук, увесь тягар роботи і головна відповідальність за розкриття злочину падає на нас; нам бігати і шукати, ми карний розшук.
Прочитавши план, Кузьмич береться до протоколів огляду другою місця пригоди — Віриної кімнати — і допиту Поліни Іванівни.
Огляд місця пригоди показав, що грабіжники могли пробратися до кімнати тільки через двері. Хоч квартира була на першому поверсі, але віконні рами виявилися уже заклеєними на зиму.
А висновок експертизи категоричний: жоден із замків не зламано, слідів відмички так само не виявлено.
— Ключ від вхідних дверей у них, виходить, був, — кажу я.
— Але бабуся весь вечір була вдома, — зауважує Гриша.
— Якщо злочинці з'явилися на квартиру після убивства, — заперечую я, — то Поліна Іванівна могла вже давно спати.
— О котрій годині приблизно стояла під вікнами та машина? — несподівано запитує Кузьмич.
— Її бачили о другій годині ночі або близько другої, — відповідає Гриша.
— Крім того, — каже Кузьмич, — треба оголосити розшук речей. Негайно. Щоб закрити всі скупки, комісійні крамнички, ринки та інші можливі місця збуту.
Він простягає Воловичу протокол допиту Поліни Іванівни, де зазначені вкрадені речі, і звертається до мене:
— Ну, що у тебе іще?
Я доповідаю про бесіду з Любою та Меншутіним.
— Так, так… — киває Кузьмич, і, зітхнувши, скидав окуляри. — Хороша, видно, дівчина була. До речі, зверни увагу. Начальник її сказав, що любили вони з дружиною Віру, як дочку. Ну, припустимо, дочка не дочка, але, можливо, дружина знала про Віру більше, ніж він сам. Справа жіноча, тут і довір'я більше, й цікавості. Зрозумів ти мене? Га?
— Зрозумів, Федоре Кузьмичу.
— От і дій. Ще не пізно.
Прямо з кабінету Кузьмича я дзвоню на роботу Меншутіну. На щастя, він іще не пішов.
— Яке може бути питання! — вигукує він, коли я висловлюю своє прохання. — Ласкаво просимо.
Меншутін охоче диктує мені свою адресу і на всякий випадок повідомляє номер домашнього телефону. Все це він робить з ентузіазмом, горить бажанням нам допомогти.
У цей час по іншому телефону Кузьмич викликає до себе Петю Шухміна. І доручає йому розшукати у Подольську сестру Віри Топіліної.
Гриша Волович закінчує писати орієнтировку і показує її Кузьмичу. Той у двох чи трьох місцях щось виправляє і простягає аркуш Гриші.
— Бери надрукуй. Сьогодні ж відправимо. Негайно.
На дев'яту годину вечора я приїжджаю за вказаною мені адресою.
Двері відчиняє сам господар у теплій, цегляного кольору піжамі з червоними клітчастими вилогами і такими ж ґудзиками. Під піжамою білосніжна-сорочка і модна барвиста краватка. І я з подивом відзначаю про себе, що на роботі він був у іншій краватці — вузькій і строгій. Невже заради мене таке пишне вбрання?
— Прошу-прошу, — голосно й привітно каже Меншутін і навіть намагається допомогти мені зняти пальто, що при його кремезній постаті та непризвичаєності до таких послуг виходить досить незграбно. — Здається, Віталій Семенович? Дуже, дуже раді. Чекаємо.
Притримуючи мене двома руками за талію, немов боячись, що я від нього втечу, він заводить у велику, яскраво освітлену кімнату. Кришталева люстра під стелею, імпортний гарнітур, поліроване темне дерево і зелена, якась тиснена оббивка — все солідно, ваговито і зручно. На підлозі, від стінки до стінки, пухнастий килим, в одному кутку кольоровий телевізор, в іншому на спеціальній, з чорного дерева, підставці довга, вузька ваза, Так, обстановка тут вражає, нічого не скажеш.
З глибокого крісла біля низенького чайного столика назустріч мені підводиться висока, ставна жінка з блідим обличчям і темною, з сивизною, високо збитою зачіскою.
— Знайомся, Лізонько, — лагідно каже Меншутін, підводячи мене до дружини. — Це той самий Віталій Семенович, про якого я тобі казав. — І повертається до мене — Моя дружина.
Я потискую в'ялу вузьку долоню Єлизавети Михайлівни і, за її кивком, опускаюсь у крісло навпроти. Меншутін теж сідає і відразу владно та звично опановує розмовою.
— Дозвольте мені, шановний Віталію Семеновичу, попередньо вам дещо пояснити. Власне кажучи, я повинен був це зробити ще там, — він недбало махає рукою, — під час першої нашої зустрічі. От. Справа в тому, що у Вірочки були дуже складні і, я б сказав, клопітні обов'язки, і ви повинні ясно уявити собі їх. Повинні уявити її робочий день, вивчити все коло її обов'язків, з'ясувати, які високі вимоги ставляться сьогодні до посади секретаря. От. Я наголошую: саме сьогодні, в епоху науково-технічної революції, коли всі ланки адміністративного управлінського апарату, що неймовірно ускладнився, вимагають особливої чіткості, ритму, діловитості, освіченості, широти мислення від кожного працівника…
— Так, звичайно, — киваю я у відповідь, з нудьгою і роздратуванням думаючи про те, що мені, певно, не скоро пощастить вибратися з цього словесного потоку, відчуваю, як від тепла, спокою та втоми в мене починають злипатися очі. Але розумію, що не слід перебивати Меншутіна і треба примусити себе уважно слухати, бо коли людина говорить так багато, то серед порожніх, гучних слів може промайнути і щось корисне.
Зрідка я позираю на господиню дому. Вона сидить дуже прямо, потупивши очі і перебираючи кінці хустки, накинутої на плечі. Здається, що вона уважно, навіть благоговійно слухає свого чоловіка.
— Отже, — продовжує тим часом Меншутін, розсівшись у кріслі і вільно закинувши ногу на ногу. — З одного боку, ми зв'язані з великою кількістю установ і підприємств у самій Москві, а з другого — з багатьма сільгоспуправліннями по всій країні, а також з окремими колгоспами та радгоспами, які закидають нас незчисленними заявками і замовленнями на сільгосптехніку, особливо на транспортні засоби. От. Ви скажете: постачання сільгосптехнікою — справа об'єднання «Сільгосптехніка», чи не правда?..
Справді, я міг би це сказати. Саме це мені й спало на думку. От завдяки таким живим інтонаціям, якими він, певно, будить на зборах своїх слухачів, Меншутін не дає заснути і мені.