— Весь до ваших послуг!
— Скільки коштує у фарцовщика така ось платівка?
Борис чарівно усміхнувся:
— Диск зачовганий чи новий?
— Новий.
— Від ста до двохсот рубликів.
Це він точно сказав, адже я й без нього знаю ціни: немало мені довелося морочитися зі справами фарцовщиків.
— Оце дивлюся на ваш стереофонік, ікони, на ваші диски й на вас самого, Чебаков, і вимальовується в моїх очах образ молодика, що увесь такий собі розкльошено-приталений, у сорочці «суперральф» — комір на чотири удари, в джинсовому костюмі, та не в якомусь там «запальному», а у справжнісінькому фірмовому «вранглері», із золотими «зіпами».
— «Левіс-коттон», — спокійно поправив мене Чебаков. — Можете додати ще вайтові траузери із засувалами.
— Ну, «левіс-коттон», не будемо дріб'язковими. Й сам ви такий відсторонений од нашої нікчемної людської марноти, весь у високому духовному житті, що мене мимоволі заздрість гризе: адже мені завжди хотілося бути схожим на таких чудових людей. Та от шкребеться в мені одне паскудненьке запитаннячко й усе це розпрекрасне відчуття псує…
— На які, мовляв, кошти? — усміхнувся Борис.
— Ага! Абсолютно точно! Ви вже допоможіть мені, а то піду я од вас, не запитавши через свою сором'язливість, і з'ясується, що я своє щастя проґавив — міг би й сам у «вранглер» одягнутися й диски за дві сотні купувати. А то ж просто біда — у мене зарплата більша вашої, а платівки тільки з Івом Монтаном купую.
— Звичайно, навчу, — охоче погодився Чебаков. — Щоб розбагатіти, слід завжди пам'ятати три речі. Перше — ощадливість. Друге — ощадливість до заощадженого. Третє — ощадливість до ощадливо заощадженого. От і все.
Молодець парубійко! Нахаба. Зухвалий. Напевне, йому вдалося урвати жирний шмат, він на якийсь час «зав'язав», і нахабність його — від усвідомлення хвилинної безпеки. Ну й, звичайно, він від природи базіка: є такі чоловіки-красномовці, для яких мовчання — мука, і навіть ризикуючи головою, він не може утриматися від блазенського патякання.
— … а коли людина живе красиво, в чесному достатку, то в очах інших цей достаток відразу троїться. Як ото казав наш колишній дільничний Поздняков, «живеш не на зарплатню»!
— А чому «колишній»? — швидко спитав я.
Чебаков затримався з відповіддю лише на мить, але я відчув цю мить, як ледь помітну склейку на магнітофонній стрічці.
— Та щось не видно його давно. То до мене через день чвалав, а то вже другий тиждень не видно…
Ні, якщо він і знає щось про пригоду з Поздняковим, то однаково зараз не скаже. Його можна притиснути, коли є на нього якісь «компромати», — тоді, викручуючись, він знову почне базікати й неодмінно на чомусь обмовиться. А так не скаже. І дідько з ним! Паразит — одне слово.
— Ну що ж, Чебаков, не захотіли ви зі мною говорити відверто. Й склалося у мене враження, що наші виправні органи в роботі з вами виявилися не на висоті. Га-а?
Чебаков зареготав — майже радісно, і я остаточно упевнився, що зараз йому нас боятися нема чого.
— Даремно так думаєте, інспекторе. Адже сказано, що я цілком сумирний, як метелик. Користі вам од мене ніякої, але й шкоди жодної…
Він почав прилаштовувати на полиці пакети з платівками, й несподівано із стосу вислизнула й упала на? підлогу поруч із моїм кріслом фотографія. Я підняв її, уважно розглянув: вродлива, зовсім юна дівчина затуляє однією рукою очі від сонця, а другою обіймає за плечі усміхненого Бориса Чебакова…
Дуже люблю я пригодницькі кінофільми. Добрі, погані — вони мені всі подобаються, хоча б тому, що я ніколи не можу вгадувати, хто там лиходій. Їх завжди багато — кандидатів у злочинці, кожний має підозрілий штришок у поведінці чи біографії, і, коли вже рішуче націлишся на когось із них, отут несподівано з'ясовується, що є іще один — набагато гірший від попередніх, проте врешті-решт винуватцем виявляється найчарівніша, приємна і мирна людина.
На роботі у мене виникають труднощі саме через те, що таких кандидатів зовсім немає. (це набагато складніше, ніж робота з десятьма поважними підозрюваними, серед яких напевно є лиходій.
Спускаючись сходами від квартири Чебакова, я остаточно збагнув, що без якихось більш-менш реальних кандидатів моя справа з місця не зрушить. Найспокусливіший варіант, при всій його трудомісткості, — шукати злочинця серед можливих ворогів або недоброзичливців Позднякова — себе не виправдовував. Це не класична композиція у вагонному купе чи в заміському будинку, відгородженому від світу обвалом, і не замкнений маленький готель, куди ніхто не заходив і ніхто не виходив. На дільниці Позднякова мешкає дев'ять тисяч чоловік, як у пристойному районному містечку, й на них усіх не прицілишся: хто з них найпривабливішпй, непомітний чи приємний, щоб у ньому викрити злочинця. Щонайгірший з них — із тих, що устрявали з Поздняковим у конфлікт, — міг би в крайньому випадку вночі у підворітті стукнути його цеглиною по голові. Але те, що сталося! Ні, навряд чи комусь із них під силу облагодити такий зухвалий злочин серед білого дня.
Учора мені спало на думку ще одне міркування: а що коли ми довільно об'єднали дві абсолютно не зв'язані між собою події і від цього пригода з Поздняковим набула лиховісного характеру? Адже зі слів Позднякова ми уявляємо собі все ось так: злочинець улаштував йому пастку, отруїв і, коли той втратив контроль над собою, вивів його зі стадіону, забрав пістолет і посвідчення, а самого покинув на газоні.
Але ж може бути ще одна версія. Повністю довіряючи словам Позднякова, я можу припустити набагато нудніший варіант: я сам чув про непоодинокі випадки патологічного сп'яніння з втратою свідомості від мінімальних доз алкоголю, Це може статися від невротичного стану, від перегрівання, від харчового отруєння. От якщо Поздняков справді патологічно сп'янів від пляшки пива на тридцятиградусній спеці, не тямлячи себе вибрався зі стадіону й заліг на траві, то пістолет і посвідчення в кишені міг у нього поцупити «чистильник» — особливо огидна порода злодіїв, які обкрадають п'яниць…
Неквапно дійшов я до автомата й зателефонував Халецькому.
— Для вас б новини, — буркнув він. — Хороші.
— Що, мені майора дали? — запитав я.
— Про це запитуйте в управлінні кадрів. А в мене тільки серйозні справи.
— Тоді поділіться, будь ласка.
— Будь ласка. Хіміки дали висновок, що підтверджує слова Позднякова…
— Отрута? — швидко запитав я.
Халецький на мить зам'явся, потім поволі сказав:
— Та ні, це, мабуть, якісь ліки…
— Ліки?
— Так, хіміки вважають, що це транквілізатор.
— Красиво, але незрозуміло. Як ви сказали? Транкві…
— Транквілізатор. Це заспокійливі ліки. Я у вас на столі бачив.
— У мене?
— Так, андаксин. Це і є транквілізатор.
— Що ж, Позднякова андаксином отруїли, чи що? Для цього кіло андаксину треба було б.