— … сама знає, що є рятунком…
— І відкрив нам Гіппократ, що залежить здоров'я і хвороба людські від непорушних гуморес — соків організму…
— … гуморес — соків організму, — вторимо ми.
— Чотири головних соки організму — кров, слиз, світла жовч, чорна жовч…
— … кров, слиз, світла жовч, чорна жовч…
— І притаманне крові вологе тепло, слизові — холодна вільгість, світлій жовчі — сухо тепло, а чорній жовчі — холодна сухість…
… вологе тепло… холодна вільгість… сухе тепло… холодна сухість…
— І якщо соки змішуються в організмі як слід — перебуває він у здоров'ї, а ненормальне змішування спонукає організм до хвороби…
— … спонукає організм до хвороби…
— І є гуморальна основа людського організму — істина, й пребуде непохитною на віки вічні…
Можливо, я б і прийняв усе це за істину, якби там не було завжди так душно. Та злазить із кафедри титор, і піднімається туди ліценціат Брандт, розгніваний на цілий світ горбань, і хрипко починає горланити, пригощаючи нас палицею, якщо ми не виявляємо достатньої сумлінності:
— Запам'ятайте, скотини безрогі, що не було, немає і не буде в світі господньому лікаря, рівного мудрістю своєю римлянинові Галену. Знайте, віслюки, що спорудив сей достойний муж на підвалинах Гіппократових знань велику будівлю медицини, яка несхитно височіє понад півтори тисячі літ, — стоятиме вона вічно, бо ніхто не зміг проникнути в таємницю лікування так глибоко й безпомильно, як Гален. Затямте раз і назавжди, поглиначі кислого вина і тухлих бобів: те, що існує шістнадцять століть, пролягає у вічність, воно незламне й непогрішне. Майте на увазі, облесники п'яних шльондр, що у вченні Галона все — від альфи до омеги, кожна літера, кожний незрозумілий нам знак — свята істина, непогрішна й невичерпна в мудрості своїй. Збагнули, дурні морди, хтиві цапи, брудні ненажери?
— Збагнули! — дурнуватими голосами гукаємо ми, і я геть тупію від цього понурого ідіотизму.
А ліценціат Брандт, розмахуючи палицею, надривається:
— Не вам, обжерам, розпусникам та ледарям, а великому Галену відкарбував імператор Антоній золоту медаль з написом: «Антоній, імператор римлян, — Галену, імператору лікарів». І яко влада монарша, богом освячена, вічна, так пребуде вічно в умах вчення Галена…
Флорентієць Коломбіні бурмоче з місця:
— Від імперії Антонія не лишив ні каменя, ані пам'яті Алларіх, вождь вестготів.
Бранд спритно зістрибує з кафедри:
— Хто перебив учителя? Ти, Гогенгейм? Ти ж завжди хочеш бути розумнішим від усіх…
— Пане ліценціанте, мої вуста замкнені на замок безмежної пошани до вас. Коли ви віщаєте, я вкушаю солодощі й аромат вашої мови…
— Замовкни, ідіоте. Ви, шваби, всі ідіоти, картярі та поглиначі пива. Значить, перебив мене ти, Франсуа Амбон.
— Я… я… я… — починає виводити свою довгу пісню заїка Амбон.
— Замовкни, мені нема коли з'ясовувати, хто із вас зухвалець. Один із вас мусить бути покараний, і сьогодні це будеш ти.
І палиця зі свистом застрибала по голові, по плечах, по спині нещасного заїки Амбона, й серце моє переповнене співчуттям до нього, бо смак палиці Брандта знайомий мені краще, ніж будь-кому іншому з усіх штудіорів. Я не ображаюся на Брандта — він не може ставитися до мене по-іншому, оскільки зростом якраз мені до пояса. Маленькі чоловічки всією своєю натурою ненавидять довготелесих.
Бранд квапливо повертається на кафедру:
— Повторюйте за мною і запам'ятовуйте старанно, адже ви, дармоїди, ладні терпіти навіть побої, аби тільки не вчитися. Вторіть мені: Гален великомудрий вказав — природа нічого не чинить без мсти…
— … нічого не чинить без мети…
— Писано було Галеном, що складається наш організм із чотирьох гуморес, і рівновага цих життєвих соків — крові, слизу, жовчі світлої і чорної — підтримується могутньою і непізнаною силою на ймення фізис…
— … силою на ймення фізис…
— І мусить лікар втручатися в хворобу, тільки якщо здріє очима своїми явно, що настав розлад фізису, що не володіє більше могутністю змішування чотирьох соків, і найудатніший лікар той, хто лікує спостереженням за фізисом, не втручаючись у хід природних соків організму…
— … не втручаючись у хід природних соків організму…
— Бо людина — тільки плотська машина, упідлеглена душі.
— … плотська машина, упідлеглена душі…
— Черпає сили фізис із пневми, яка увіходить в нас при диханні…
— … увіходить в нас при диханні…
— Усе втямили, безмозкі бугаї?
— Усе втямили, пане ліценціате!
— Урок закінчено, йдіте з миром, хоча серце мов болить, що ви напевне використаєте вільний час не для пізнання мудрості, а для брудних і гріховних утіх. Амінь. Забирайтеся геть звідси…
І ми не витрачаємо, звичайно, вільний час на пізнання університетської мудрості — її без того дають нам занадто багато; мені вистачило її на все життя, і згодом з відразою до самого себе, навіть супроти волі, я цитував напам'ять величезні шматки з Галена, Авіценни та Аверроеса…
Дослідний центр розміщувався в сучасному модерному будинку — суцільне скло та пластик. Здалеку він був схожий на аеропорт, а ізсередини на зимовий стадіон. Скло було всюди: скляні вітражі, стіни, частина стелі, й тільки турнікет за скляними дверима біля входу був металевий. Турнікет здавався часткою тіла вахтера, вдосконаленим продовженням його неоковирного тулуба, блискучим закінченням рук. Вахтер уважно розглядав моє посвідчення, читав його знову й знову, наче сподівався знайти в ньому щось таке, що дозволило б йому мене не пропустити. Та перепустка була замовлена, й у посвідченні, напевне, все було нормально, бо він сказав:
— Ну що ж, проходьте, — і в голосі його бринів жаль.
Угору по сходах — два марші, нескінченний коридор, поворот праворуч і скляні двері з написом «Секретар». Я щоразу дивуюся, коли на дверях керівника не пишуть його прізвища; на приймальні вказано «Секретар», нібито секретар і є тут найголовніша особа, а ім'я Того, Чий вхід вона пильнує, краще не називати.
У цьому скляному акваріумі владарювала казкова тропічна рибка. Рибка мала літ із двадцять, і виглядала вона вельми суворою. І через те, що вона була сувора, здавалася ще молодшого і вродливішою. Я привітався і сказав:
— Ви схожі на соняшник. У вас довге жовте волосся, чорні очі, а сама ви тоненька і в зеленому костюмі.