На що вона мені відповіла:
— Вам було призначено на тринадцяту годину, ви запізнилися на сім хвилин.
Я сказав:
— Ваш вахтер винен. Він протримав мене вісім з половиною хвилин, розглядаючи посвідчення.
— Поясните все професору Панафідіну. Олександр Миколайович сам ніколи не запізнюється і не любить, коли це роблять його візитери. Тепер сидіть і чекайте, у нього товариші, він звільниться хвилин через сорок.
— Чудово, — сказав я. — У вас буфет або їдальня є?
— На нашому поверсі є буфет, — не втрималась, усміхнулася рибка. Видно, її звеселило, що я з невдачі хочу добути цілком конкретну користь. — Смачного.
— Дякую. — І я вирушив шукати гастрономічну оазу в цій склопластиковій пустелі.
У другому акваріумі, такому ж точнісінько, як той, де перебувала тропічна рибка-секретарка, стояла кавова експрес-машина й за дюжиною столиків усілося досить багато людей. На мене не звернули анінайменшої уваги, я взяв свою чашку кави з бутербродами, сів за вільний стіл посеред кімнати й неквапно роззирнувся. За сусідніми столиками люди були заклопотані й безтурботні, молоді та дійшлі, веселі й похмурі, розмови їхні прозорим мозаїчним куполом висіли. над моєю головою:
— Та що ти мені баки забиваєш? До чого тут ефект Мессбауера?..
— У Будинку взуття вчора давали чоботи на платформі по сімдесят ре. Шик!..
— Перцовському опонент дисертацію завалює…
— Ну що ти кажеш, його Вітторіо Гасман грає. Він раніше в «Обгоні» знімався…
— А ви ще продукт на ЯМР не здавали?..
— Та не треба було йому за фосфозени братися. Він же в цьому нічого не кумекає…
— Звичайно, везунчик — і все. Йому «Арарат» із золотими медалями сам у руки впав…
— А ми на осцилографі зняли всі криві. Нє-а, з кінетикою питань нема…
— Валька Табакман у відпустці на Чусовій був. Ікону потрясну привіз — п'ятнадцятистулковий складень, просто чудо. Він її гліцеральдегідом чистить…
— У Сибірському відділенні кремнійорганіки потрібні. Якщо з каталізом не вийде, ти подумай…
— Ну й жуки! Пронякін тільки-но відбув у ІОНХ, вони зараз же приперли в дьюаровській посудині п'ять літрів пива та в муфелі шашликів насмажили — краса…
— Галці чоловік із Болгарії дублянку привіз…
— А навіщо? Адже можна розглянути фізичну суть кільця Мебіуса…
— Нічого не означає — Сашка Копитіна в нас чотири роки молодшим протримали, а в Нафтохімі він за два роки докторську зробив…
— А я плюнув на все, всюди напозичався і за кооператив вніс. Дві сто — Північне Чертаново…
— Панафідін будує зараз якусь грандіозну установку…
— У Риммочки в суботу день народження був…
— Пінкознімач ваш Панафідін…
— Талановитих людей ніхто не любить…
— Дівчата з його лабораторії стогнуть — присісти нема коли…
— Панафідін ледарів не тримає…
— Він собі «жигуля» червоного купив…
— Пика у нього самовдоволена…
— Облиште, дівчата, він дуже цілісна людина…
— … Панафідін…
— … Панафідін…
У стерильно чистому кабінеті й натяку не було на так званий творчий безлад. Кожна річ стояла на своєму місці, й відчувалося, що, перш ніж поставити її сюди, добре подумали. Та, мабуть, найбільш до місця тут був господар кабінету. Такого професора я бачив уперше в житті: йому, напевне, й сорока ще не було. Жилавий, атлетичного вигляду чоловік в елегантних окулярах, шикарному темно-сірому костюмі «еврі-тайм», яскравому, зав'язаному великим вузлом галстуці з платиновою шпилькою. І ще обличчя, безперечно, «штучне» — я на нього просто із заздрістю дивився. Довге солом'яно-жовте волосся, могутні кам'яні вилиці, ледь запалі щоки, непохитний граніт підборіддя. А за довгастими скельцями окулярів, що відсвічували блакиттю, крижаніли спокійні очі розумного чоловіка, який добре знає собі ціну.
І увесь цей людський моноліт, що вільно всівся у зручному кріслі за блискучою поверхнею порожнього письмового стола, випромінював таку залізну впевненість, таку благополучність, таку незламну рішучість зробити увесь світ зручним для споживання, що я трохи розгубився й сказав якось непевно:
— Вам повинні були зателефонувати про мене. Я інспектор МУРу Тихонов…
— Дуже приємно. Професор Панафідін. Прошу сідати.
І я враз набув щойно було втрачену впевненість, бо із цього згустка цілеспрямованої людської волі тоненьким голосом пропищала звичайнісінька людська слабість — рядове маленьке марнославство, оскільки в традиційній формулі вітання і знайомства я вловив погордливо-радісне вдоволення від вимовленого вголос власного титулу — символу належності до особливого кола позначених божим даром людей. І ще я зрозумів, що професорське звання Панафідін носить віднедавна.
Я всівся у крісло, подав Панафідіну криміналістичний висновок та окремий аркуш із написаною експертами формулою речовини, добутої з пивного корка.
— Нам потрібна ваша консультація з приводу цієї речовини. Ким виробляється, де застосовується, для чого призначена.
Панафідін швидко прочитав висновок, присунув аркуш із формулою і почав уважно розглядати її: при цьому він ворушив верхньою губою і вказівним пальцем підносив та опускав окуляри на переніссі. Я тим часом оглядав кабінет. На підвіконні лежала чудова фінська тенісна ракетка, а в кутку, поруч із вішалкою, біла спортивна сумка з написом «Adidas» — жаданий предмет усіх піжонів. Панафідін підвів на мене синьо-сірі, ледь мерехтливі, як вологий асфальт, очі, запитав:
— А у вас що, є така речовина? — й мені здалося, що він схвильований.