Проте ми не встигли вийти, бо що раз озвався телефон.
— Панафідін. А-а, здрастуй, здрастуй. Так, у мене люди. Я втікаю, зателефонуй через годину… Ну, тоді давай домовимося: у суботу за чверть до сьомої біля входу у Будинок кіно. Так, так, мені Гавриловський квитки залишить. Ну, не знаю я — одягни що хочеш… Так — у всьому. І завжди. І більш ніхто. Й ніколи. Усього доброго…
Акваріум із жовтокосою тропічною рибкою, скляні двері, пластиковий безконечний коридор з неживим денним світлом, поворот ліворуч, перехід праворуч, темний хол, розкраяний задимленим стовпом сонця, сходи — два прольоти вгору, коридор, фарбовані білилом двері з табличкою «Лабораторія № 2».
У великій кімнаті з багатостулчастим вікном працювало четверо.
— Здрастуйте, друзі, — привітався Панафідін.
Люди неуважно озирнулися, різноголосо пролунало по кімнаті:
— Здрасту-йте, Олексан-Микола-ичу…
Усі продовжували займатися своєю справою, ні на мить не припиняючи роботи. Одна із співробітниць складала на довгому столі біля торцевої стіни грандіозний прилад: у ньому було штук із п'ятдесят колб, різнокаліберних пробірок, скляних з'єднувальних трубок, крани, нагрівачі. У різні вузли цієї тендітної і дуже гармонійної споруди були вмонтовані електричні датчики, увімкнені прилади, сигнальні лампи, в овальний герметичний балон літрів на десять впаяні схожі на іграшкові лопатки електроди, сполучені з індукційним генератором.
За столом біля вікна кремезний хлопчина з модною зачіскою чаклував над приладом.
— Як справи, Сергію? — ввернувся до нього Панафідін.
Юнак мотнув головою з боку в бік:
— Розвалюється продукт, Олександре Миколайовичу.
— Я тобі дістав молекулярні сита на три ангстреми, зайди до мене.
У приладі булькала, закипаючи, якась рідина. Центром приладу, очевидно його головною частиною, була дебела тригорла колба, під якою кучерявилася парою водяна лазенька. У середнє, широке горло опускався гнучкий привод від моторчика — дволопатева мішалка безперервно збовтувала вміст посудини. Через правий увід в колбу занурена крапельниця, яка зціджувала раз по раз жовті важкі намистинки. У ліве горло був уведений радіаційний охолоджувач — стрімко піднімаючись по трубці, пара осідала краплями на вимитому циркулюючою водою склі й поволі стікала знову в колбу.
Панафідін, зупинившись за моїм плечем, сказав:
— Так звана реакція Гриньяра. Та головна наша надія там, — він змахнув рукою в бік системи біля стіни. — Вона мусить спрацювати…
Й мені вчулися в його голосі гіркота, втома, майже відчай.
— В чому у вас найбільша трудність? — запитав я.
— Молекула не тримається. У схемі вона складається з кількох дуже великих блоків. Але щоб тривко з'єднати їх, у колбі потрібен певний режим — температура, тиск, світло, каталізатори. Для кожного окремого зв'язку в молекулі ми параметри визначили. А все разом — ніяк… Це дуже важко.
Так, мабуть, це справді важко — бути попереду всього людства.
До нас підійшла жінка, яка складала отой величезний прилад, що вразив мою уяву. Вона сухо кивнула мені й сказала Панафідіну:
— У мене з другої години семінар із практикантами.
— Гаразд, Анюто. Познайомся, це інспектор Тихонов. — Повернувся до мене: — Ганна Василівна Желонкіна, мій заступник у лабораторії.
Желонкіна? Випадковий збіг обставин? Я не міг пригадати ініціали дружини Позднякова — її пояснення я читав у справі. Й про всяк випадок, не мудруючи, спитав:
— Даруйте, а яке прізвище вашого чоловіка?
— Поздняков, — відказала вона поквапливо й додала: — Можна подумати, що ви не знаєте.
Панафідін здивовано переводив погляд із Желонкіної на мене, відтак промовив:
— Ну, звичайно, я й забув: чоловік Ганни Василівни також у міліції працює…
Желонкіна кинула на нього миттєвий погляд:
— Ви вважаєте, що всі співробітники міліції дружать сім'ями?
Я втрутився у розмову:
— Мені з вами треба поговорити, Ганно Василівно.
— О четвертій годині я буду в своєму кабінеті…
Дружина Позднякова знала про історію, яка з ним сталася. І чоловікові своєму не вірила. Звичайно, вона мені цього по сказала, але я бачив, що вона йому не вірить і не співчуває йому. Взагалі Ганна Василівна Желонкіна здалася мені людиною, яка раз і назавжди засвоїла, що жалісливість принижує людину. Обличчя в неї було грубувате й вродливе, хоч тверді, прямі зморшки біля очей і крил носа вже позначили той зримий рубіж, перейшовши який вродлива жінка відразу перетворюється на величаво-кам'яну бабу.
І від намагання не показати мені, що їй не шкода брехливого, безтолкового чоловіка, й від сорому за його ганебну поведінку Ганна Василівна хотіла надати всій пригоді такого собі анекдотичного характеру: мовляв, у цій справі можна було б виявити співчуття й розуміння — з ким із вас, чоловіків, таке не може трапитись? Для переконливості вона помахала в повітрі маленькою дерев'яною указочкою, і, завершуючи її останню відповідь, яка водночас була докором, указочка окреслила петлю й мовби проткнула в повітрі дірку: справді, з ким із нас, чоловіків, не може статися таке?
Я піймав кінець указочки, притиснув її до столу й лагідно промовив:
— Ганно Василівно, мені здається, ви не вловлюєте, про що я вас питаю…
— А що?
— А те, що з нами — чоловіками з міліції — це ніколи не повинно траплятися. Якщо ж трапляється, то за це віддають до суду. І саме в цьому становищі перебуває ваш чоловік. Зрозуміло?
Вона вивільнила указочку з-під мого пальця і постукала по столі, й по обличчі її я бачив, що вона охочіше б стукала по моєму лобі. Тільки набагато дужче — з усього розмаху. Постукала вона все-таки по столі й сказала:
— Мені якраз усе зрозуміло. Боюся тільки, що не вловлюєте саме ви. Я вам уже говорила, що наша сім'я фактично розпалася кілька років тому. Нічого поганого про Позднякова сказати вам не можу.
— А доброго?
— Про добре вас треба питати — ви Позднякова, мабуть, частіше бачите…
Коли я увійшов до кабінету зі скляною табличкою «к. х. н. Г. В. Желонкіна», Ганна Василівна займалася з дипломниками. Вона попросила мене зачекати й хвилин п'ять втлумачувала задумливому студіозусу, що радикал — днметил-амінопропіл — в умовах сублімації з ортопознції, поминувши метапозицію, негайно перейде в парапозицію, ослабне вуглецевий зв'язок, і радикал буде заміщений вільним атомом азоту. Що далі? Речовина миттєво розпадеться. При цьому Желонкіна весь час водила указочкою по схемі, на якій була зображена величезна молекула, схожа на брутально обірваний шмат бджолиного стільника, й примовляла: