— Святим ім'я лікаря робить пізнання істини про збереження здоров'я людського, адже на великих іменах не могла закінчитися мудрість пізнання.
— Слова твої, сину мій, нерозумні, а думки суєтні й дрібні. Ніяка людська мудрість неспроможна дати чи зберегти здоров'я — його дає лише бог. І якщо ми втрачаємо здоров'я, то повернути його може тільки допомога божа, подавана нам тілесно через лікаря й незримо — самим господом, коли ми молимося до нього в глибині серця й гаряче просимо в молитві.
— Мессір, я хочу все знати, щоб господу в милості його було легше скеровувати мою слухняну руку…
— Ти чудна людина, Теофасте, — зітхає Мазарді. — Ти обрав непідходяще для дворянина заняття лікаря. Ставши вченим медиком, ти не хочеш із кафедри нести іншим світло знання, мати коло поважних пацієнтів, нажити родину, дім і майно для нього, а намірився стати мандрівним грижорізом і костоправом, вічним учнем неіснуючого вчення.
— Але я не можу навчати інших науки, яка не знає, як вилікувати зубний біль, і полишає людей на швидке чи повільне вмирання, залежно від їхньої природної комплекси та сили.
Мазарді насуплюється:
— Йди, сину мій, я не смію тебе затримувати. Видно, на роду тобі написано тинятися поміж людьми, як прокаженому, з мішком на голові й дзвіночком. Характер твоїх думок, поведінка твоя дивна роблять тебе незрозумілим і відчужують од людей, мов полотняний мішок із прорізами для очей. Зухвалість твоя, небажання коритися силам вічним і непохитним, як дзеленчання дзвоника, змусять усіх, прислухавшись на мить, кинутися від страху врозтіч із шляху твого, й тому вічно будеш ти самотній. Іди…
Заблимало око сигнальної лампочки на селекторі.
— Зачекай, зараз договоримо, — сказав Шарапов і взяв трубку. — Слухаю. Здрастуйте. Так, мені доповідали. Я в курсі. Та не переповідайте мені все спочатку — я ж сказав вам, що знаю. А куди його — до шлункового санаторію? Звичайно, в КПУ. Відповідальний працівник? То й що? Безвідповідальних працівників взагалі не повинно бути, а коли трапляються, то треба їх мітлою гнати. Послухайте, несерйозна це розмова: ненавмисне можна обидві ноги в холошу просунути, а жбурляти пляшки в ресторані можна тільки навмисне. Теж мені, купець Іголкін знайшовся! Чого тут не розуміти — розумію. Але я гадаю, що справи слід вирішувати у відповідності до закону, а по до вашого особистого становища — влаштовує це вас чи не влаштовує. Ось так. Моє шанування…
Генерал поклав трубку на важіль, задумливо спитав:
— Слухай, Стасе, а ти часто буваєш у ресторанах?
— Десять днів після зарплати — часто.
— А я майже зовсім не буваю. Давай-но колись удвох сходимо. Я тебе запрошую.
— Давайте сходимо. Пляшками покидаємося?
— Та ми з тобою вже якось так обійдемося без метання предметів. Ох, зі справами нам тільки б розкрутитися. Ну гаразд, продовжимо. Отже, налякала тебе цілковита науковість цього питання. І ти вважаєш, що у цих тонкощах тобі не розібратися. Так я зрозумів?
— Приблизно. А Позднякова я вважаю невинним.
— Це добре, — кивнув генерал і ледь помітно усміхнувся. — Тільки ж переплутав ти все…
— Що я переплутав?
— Завдання своє. Якби прийшла до тебе дружина Позднякова й попросила по дружбі вашій давній, щоб ти перевірив, чи не дозволяє собі її чоловік зраджувати шлюбну обітницю, то її, можливо, й влаштувала б така відповідь: «Вважаю невинним». А мене не влаштовує. Твоя впевненість — це добре, але мені докази потрібні.
— Я зіткнувся тут із питаннями, в яких нічого не тямлю. Не розумію я цього.
— Чому не розумієш? — діловито запитав Шарапов.
— Тобто як чому? Потрібна спеціальна підготовка, освіта…
— Є. Усе це в тебе є…
Я втратив терпіння:
— Що є? Освіта? На юридичному факультеті курс високомолекулярних сполук не викладають, органічну хімію не проходять, а на всю судову психіатрію відведено шістдесят годин.
— Не знаю, я заочно вчився, — спокійно відповів Шарапов. — А тут у нас, у МУРі, вчать праматері всіх наук — умінню розбиратися в людях. І я не раз мав нагоду переконатися, що ти цю науку певною мірою засвоюєш.
Я сидів схиливши голову. Генерал засміявся:
— Ну чого ти сидиш понурий, ніби… це… ну?.. Тобі там не формули спід було. розбирати, — він подивився у рапорт, що лежав перед ним. — Метапроптизол не сивуха, його в підвалі із соковарки не наженеш. І цеглинку цю міг покласти тільки великий спеціаліст. Дуже мене цікавить отой спеціаліст, от давай і пошукаємо його.
— Єсть, буду шукати. Боюсь тільки, що замішане оце все на якомусь непорозумінні…
— Не бійся, нема тут ніякого непорозуміння. Сьогодні скоєно злочин — «самочинка». У громадянки Пачкаліної два аферисти, що назвалися співробітниками міліції, зробили вдома обшук, забравши всі коштовності й гроші.
— А яке це має…
— Має… Вони пред'явили наше посвідчення, і потерпіла запам'ятала, що там було написано: «Капітан міліції Поздняков»…
З пояснювальної записки й протоколу допиту потерпілої у відділенні міліції я вже знав, що громадянці Пачкаліній Катерині Федорівні тридцять два роки, працює газівником-оператором у районній котельні, мешкає на житловій площі матері-пенсіонерки, освіта сім класів, під судом не перебувала. І тепер дивився на її зачіску, схожу на плетеника, морквяну пляму губної помади, слухав її тягучу, ліниву вимову, позбавлену будь якої інтонації, і болісно намагався пригадати, де я бачив її раніше. Моя професійна пам'ять, загострена необхідністю нічого не забувати назавжди, іноді ставала катом, мучителем моїм, бо напівзабуті з плином років обличчя, які колись бачив, знайомі з минулого імена, знову виринувши із реальності, починали катувати мозок невідступно, безжально й методично, як зубний біль, і позбутися цього наслання можна було, тільки вирвавши з мороку забуття далеку мить — коли, де й за яких обставин виникло це обличчя або прозвучало ім'я. І тоді цей спогад — дріб'язковий, незначний, частіш усього ніяк не пов'язаний зі справою — повертав заспокоєння. А зараз я дивився на Пачкаліну, слухав, і відчуття, що колись бачив її, переросло в упевненість. От лише де й коли — не міг я пригадати.
— Жінка я самотня. Одинока, значить. Приходять до мене інколи мужчини — молоді, звичайно. Молоді, звичайно. А мати в мене, як мовиться, стара, сувора. Сувора, як мовиться. І відносини у нас із нею кепські. Кепські, значить…
Отак вона неквапно й одноманітно торочила, повторюючи кожну фразу, наче сама себе вмовляла, що все сказала вірно, правильно, ні в чому не помилилася, значить.
— Давайте ще раз згадаємо, що забрали злочинці, — сказав я.
— А навіщо згадувати? — здивувалася Пачкаліна. — Пригадувати, значить, навіщо? Я хіба забула? Хіба таке забудеш? Я все пам'ятаю. Значить, прийшли вони й кажуть, що з міліції, з обахееса, як мовиться, обшук, кажуть, будемо робити, нетрудові цінності забирати…
— Так-так, це я знаю, — перебив я. Мене смішило, що Пачкаліна персоніфікувала ОБХС, тобто відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності, у якусь живу істоту й весь час говорила: «Обахеес прийшов», «Обахеес почав обшук робити», «Обахеес сказав…»
— Ну, ото ті самі й назабирали, звичайно. Шубу смушкову, як мовиться, нову зовсім, неодягувану, вважай. Вважай, нову…
Пачкаліна передихнула, з горла в неї вирвався низький клекотливий звук, і раптом усе обличчя її наче розповзлося на кавалочки: опустився ніс, поїхав убік великий, яскраво розфарбований рот, широко розплющилися повіки — щоб сльози не змили туші з він. Збоку здавалося, наче їй непомітно викрутили десь на потилиці стопорного гвинта, й усі частини обличчя розсипалися, як у складаній іграшці. Плакала вона басом, сердито й ображено.
Я налив їй склянку води, Пачкаліна випила її одним духом. Прислухаючись до її булькотливого плачу — о-о-льо-льо-о, — я раптом пригадав, звідки знаю потерпілу. Й здивувався, що так довго не міг пригадати її, — вона ж і зовні мало змінилася, хіба що погладшала.
— Заспокойтеся, заспокойтеся, Катерино Федорівно, — сказав я, — сльозами лихові не зарадиш, треба подумати, як їх розшукати швидше.
Пачкаліна заспокоїлася так само раптово, як і заридала.
— Ага, розшукаєш їх, — сказала вона похмуро. — Шукай-гукай тепер. Тепер шукай їх, гукай, як мовиться, вітра в полі. Значить, окрім шуби, взяли вони дві обручки моїх, одна з діамантиком, а друга із зелененьким камінчиком. Ага, з камінчиком, значить, зелененьким. Сережки, звісно, також забрали…