— Зелений камінчик — самоцвіт, чи що?
— Авжеж, самоцвіт! Смарагд.
— У-гу, зрозуміло, смарагд. А діамантик який?
— Який — звичайний. Що я, ювелір, чи що?
— Подумайте ще раз над моїм запитанням. Ми мусимо детально описати для розшуку обручку — це ж у наших інтересах.
— Ну, звичайний діамант, значить. Авжеж, два карати в йому є.
Я всміхнувся:
— Два карати — це не звичайний діамант. Це величенький діамант. Ну та бог з ним. Гроші взяли?
— Таж говорила я вже — книжок пред'явницьких на чотири з половиною тисячі. Пред'явницьких книжок, як мовиться, три штуки забрали.
Я взяв ручку й присунув до себе аркуш паперу:
— У яких ощадкасах були покладені ваші гроші?
— Та не пам'ятаю я. Не пам'ятаю я, значить, у яку касу клала.
Я здивовано втупився в неї:
— Тобто як не пам'ятаєте? Не пам'ятаєте каси, в якій зберігаєте чотири з половиною тисячі?
— От і не пам'ятаю! Та й навіщо мені було пам'ятати, коли там, на книжці, значить, написано було — і номер, і адресу! Хто ж знав, що з обахеесу оті, ну, тобто, я кажу, аферисти, самі заявляться…
І вона знову заридала — щиро, гірко, зненависно. Так само вона ридала десять років тому, коли молоденький лейтенант Тихонов опечатував її пивний ларьок на станції Ліанозово, в якому виявилося необлікованнх сорок кілограмів червоної ікри. За вартістю кетової ікри крадіжка загрожувала злодієві частішою другою статті дев'яносто другої Карного кодексу — до семи років. Тоді Пачкаліна, яка у той час ще була не Пачкаліна, а Краснухіна, а серед завсідників її забігайлівки більше була відома по прізвиську Катька Катафалк, почала пояснювати мені з усіма своїми нескінченними «як мовиться», «звичайно», «значить», що ікри тут не сорок кілограмів, а лише двадцять — решта пиво, і я ніяк не міг збагнути, до чого тут пиво, аж доки після сотні повторів докумекав, що, як мовиться, звичайно-значить, пиво, налите в кетову ікру, починає підброджувати, всмоктується, кожна ікринка набрякає і стає ще смачнішою. І тут треба лише постаратися миттєво розпродати товар, аби він увесь не прокис, краще за все на бутербродах: порція занадто мала, щоб зіпсувати шлунок, та й навіть найбережливіші не стануть тримати її про запас. Таким чином, злодій як оком вмигнути перетворює літр пива вартістю сорок чотири копійки на кілограм ікри за сім карбованців з половиною плюс буфетна націнка. Плюс, у випадку чого, й стаття інша, легша, ніж за Крадену ікру. Разом із похмурим чоловіком — представником торгінснекції та громадським контролером я зняв остачу, забрав касу й опечатав ларьок — ось тоді Краснухіна сердито й злякано заридала басом. Я привіз її у райвідділ міліції і відтоді не бачив: мені підкинули якусь іншу справу.
А тепер вона була потерпілою. Самотня жінка, оператор у котельні, а просто кажучи — кочегар, у якої забрали шахраї дві коштовні обручки, смушкове манто й на чотири з половиною тисячі ощадних книжок…
Я довго барабанив пальцями по столі, відтак запитав:
— Поясніть мені, Катерино Федорівно, таку недоладність: як це так виходить, що до вас, бідної, самотньої жінки, чесної трудівниці, приходять буцімто з міліції, роблять обшук і забирають більш як на десять тисяч цінностей, і ви — робоча людина, якій нема чого втрачати й нема кого боятися, — не кажучи поганого слова, усе це віддаєте їм?
— А що? — запитала вона.
— Та нічого, тільки ж незрозуміло це мені. От я, на жаль, не маю десяти тисяч, але якби хоч хто спробував у мене взяти бодай десять карбованців, я б енергійно заперечував.
— Авже-еж! Вам добре, ви начальники, звичайно, а коли до самотньої жінки прийшов обахеес — що ж мені, значить, битися з ним?
— Битися ні з ким не слід, але у мене враження, що якби хтось спробував забрати вашу зарплату в котельні, ви б йому очі видряпали.
Засмучено-тупий вираз поволі сповзав з її обличчя.
— Це ж як вас розуміти, як мовиться? Значить, по-вашому виходить, що в усьому злодії ці праві, а не я? Не я, значить?
— Ні в якому разі. Ви мене не так зрозуміли. Або не захотіли зрозуміти. Я до того веду, що хтось знав про ваші цінності. Й знати могла тільки людина, яка й гадки не допускає, що ви живете на свою зарплату кочегара.
Обличчя Пачкаліної побагровіло, вона нахилила голову, ніби збиралась буцатися.
— Ви моїх грошей не лічіть! Я по закону живу, нічого не порушую. Не порушую, значить!..
Я похитав головою:
— Отак би ви із злодіями розмовляли. А зі мною чого вам сперечатися, я ж зараз не розслідую, з яких ви прибутків живете. До речі, чому ви пишете, що не були судимі?
— Бо амністія була! Відтоді я повноправна! Несудима, значить.
— А-а! Я не подумав. А мене ви пригадали, Катерино Федорівно?
— Що б не пригадати! Як мовиться, звичайно значить, пригадала. Відразу. Хоч тоді ви й молоденьким були, по дрібних справах бігали. Зараз, напевне, як мовиться, кабінет окремий…
— Дещо е. Тепер давайте знову пригадувати, як виглядали аферисти.
— Люди вони молоді. Молоді, значить. Високі обидва, звичайно. Один — чорнявенький, начеб ото він вірмен, або грузинець, або ще, може, єврейської національності, значить. А другий, навпаки, весь із себе біленький, і на щоці — рубець, як мовиться…
Поволі заспокоївшись, Пачкаліна сиділа й не поспішаючи описувала злодіїв. Майже не слухаючи її, я увесь час намагався зрозуміти, чому Пачкаліна не знає, в які ощадкаси були вкладені гроші. Забути вона не могла, це вона відверту нісенітницю верзе. Може, вона в себе тримала чужі гроші? Чиї? Цим варто зайнятися всерйоз, тому що звідси може бути вихід на аферистів. Але ж це не просто аферисти — вони пред'явили посвідчення капітана Позднякова. Загалом кажучи, якщо відкинути всю зайву лузгу, треба шукати» людину, в руки якої втрапили потужні, невідомі науці ліки; людину, яка добро знає, що Поздняков завжди ходить зі зброєю, а в Катерини Пачкаліної зберігаються вдома чималі цінності. Завдання нескладне, елегантне та багатообіцяюче.
Та поки що треба було їхати у МУР, пред'являти Пачкаліній альбом з фотографіями відомих міліції шахраїв — це перша дія у розв'язанні посталого переді мною завдання.
Ми піднялися в канцелярію, де чекав інспектор шостого відділу Коля Спіркін, великий спец у будь-якому виді шахрайства. Коля провів нас до свого кабінету, який на свіжу людину мав би справити враження приголомшливе: якісь величезні згортки з килимами валялися на підлозі, на стільцях складені купи квітчастих хусток, біля вікна височіла ціла піраміда потертих різномастих валіз, великий письмовий стіл усипаний обрізками паперу, гральними картами, фотографіями, клаптями яскраво-оранжевої з переливами парчі — речовими доказами різноманітної діяльності Колиних піднаглядних. Уздовж стін стояли стелажі з рукописними плакатиками: «Розгін», «Діаманти», «Ляльки грошові», «Ляльки речові», «Фармазони», «Аферисти», «Картярі», «Женихи». На стелажах лежали альбоми з фотографіями діячів, які вподобали одну з цих спеціальностей, і потерпілим їх показували з метою упізнання.
— Альбоми — вчорашній день криміналістики, — сказав Коля невимушено. — Саме зараз ми переходимо на централізований машинний облік: зарядив карточку з прикметами та спеціалізацією злочинця — і через дві хвилини отримуєш обмежену кількість фотознімків. — Він зітхнув і, підсунувши драбинку до стелажів, поліз до полиці з написом «Розгін». — Але поки що доведеться переглядати альбоми… Спочатку професійних розгонщиків, якщо ж не знайдемо — тоді решту…
— А решту навіщо? — запитав я.
— Та вони нестабільні якісь, — засмучено мовив Коля. — Вчора він «ляльки підкидав», завтра буде фармазонити. А сьогодні, дивись, самочинний обшук зарядив…
Коля виклав на стіл кілька великих, у різнобарвних коленкорових палітурках альбомів:
— Не кваптеся, розглядайте уважно.
Пачкаліна недовірливо поглянула на чубатого Колю, який у свої тридцять років виглядав першокурсником-студентом, і розгорнула альбом. Я сидів поруч із нею і також з цікавістю розглядав знімки — адже мені за моєю спеціальністю робити цс не часто доводиться, хоча я знаю декого із злодіїв, представлених у Колиній колекції.