Усе-таки місце знайшли: мене Горовий всадовив на валізу, обперезану білою товстою мотузкою, а сам прилаштувався на підвіконні. Незважаючи на мої заперечення, дружина побігла до сусідів діставати чайник і склянки.
А Горовий з дитячою гордістю демонстрував мені аркуш зеленого гербового наперу, впоперек якого червоними літерами було надруковано «Ордер», і пояснював, що Теплий Стан, без сумніву, найкрасивіший і найздоровіший район масової забудови.
— Ми з усіма сусідами завжди добре ладили, але окрема квартира — це все-таки чудово! Що не кажіть, а чудово! — повторював він, мовби я переконував його відмовитися від ордера. — От тільки до школи мені буде їздити далеченько. А втім, і це не страшно: там скоро пустять метро…
— Але ж там і школи нові будують, а у вас спеціальність дефіцитна — викладач хімії. Може, туди перевестися? Ближче до дому?..
— Ну, це не для мене! — відрубав Горовий, і веселий блиск у його очах на мить згас. — Приймаючи сьомий клас, я веду його до закінчення школи.
— Але там, певне, такі ж точно діти? — запитав я.
— Так, звичайно. Але, на моє. переконання, ніщо так не вбиває цікавість дітей до предмета, як зміна педагога. — Він розвів руками, наче вибачаючись перед і мною за мою нетямущість.
— Я хочу сказати, що навчитель знань неодмінно мусить бути для дітей і вихователем почуттів. І потрібний чималий строк для того, щоб дитина прийняла вчителя на цю посаду — вихователя, бо дитина керується іншими критеріями, ніж відділ кадрів міськвно. І руйнувати віру дитини в диво пізнання, яке їй може принести тільки її вихователь, не можна…
— Але ж доводиться рахуватися з реальними обставинами: вчителі через найрізноманітніші причини міняються, і тут нічого не вдієш.
— Не вдієш, — погодився він. — А я все-таки вірю, що коли наше суспільство сягне необхідного духовного й матеріального розквіту, то будуть конкурси не на заміщення посади наукових працівників, солістів опери, головних конструкторів та балетних примадонн, а встановлять конкурс-випробування на місце шкільного вчителя…
Мабуть, у моєму обличчі не було достатнього розуміння цієї перспективи у добу матеріального й духовного розквіту майбутніх онуків, бо Горовий, кинувши на мене косий погляд, насупився, а потім, не втримавшись, усміхнувся:
— Ну гаразд, не хвилює це вас анітрохи, я бачу! Мій ентузіазм зрозуміти можна: тямущого хіміка з мене не вийшло, от я і мрію, щоб із сотні моїх шкільних випускників знайшовся один, який зробить і за себе й за мене…
— Охоче приєднуюся до вашої надії. І хочу запитати, до речі: за яких обставин із вас не вийшло, як ви кажете, тямущого хіміка?
— За обставин житейських, — засміявся Горовий. — В одному мішку виявилося не два коти, а ціла компанія, до того ж із занадто різними характерами…
— Мабуть, така ситуація може завадити службовому просуванню, — зауважив я. — Але стати толковим спеціалістом…
— Ні, ні, ні! — замахав руками Горовий. — Ви не зрозуміли — я не посилаюся на обставини. Просто через взаємини, що склалися, з керівником лабораторії, я вилетів раніше, ніж став хорошим фахівцем.
— А хто був вашим керівником?
— Є такий діяч науки і техніки — Олександр Миколайович Панафідін. Зараз він уже в корифеях ходить.
— У вас виник із ним конфлікт?
— Ну, як вам сказати, все це відбувалося дуже протокольно, достойно й ввічливо: просто я не вклався в аспірантський термін, і він мене миттєво викинув із лабораторії. Так що для бурхливих сцен ні часу, ні умов не було.
— А як він пояснив свою непримиренність?
— Що ж там пояснювати? Формально він мав для цього підстави, а всім моїм заступникам він повідомив дохідливо й категорично: «Горовий хімії не любить». Найсмішніше, що він, по-моєму, мав рацію…
— Тобто?..
— Тоді я просто задихався від образи, люті й горя і пішов учителювати на рік, бо місце, обіцяне мені в одній проблемній лабораторії, ще тільки мало звільнитися. А збігло відтоді майже п'ять років, і покидати школу я не збираюся.
— Цікаво?
— Це, мабуть, не те визначення. Просто я випадково знайшов своє справжнє покликання, адже я ніколи раніше й не думав займатися викладанням. А це, виявляється, такий прекрасний, дивовижний світ! Дуже хотілося б, якщо знайдеться час і сили, написати про школу книжку…
— Художню? — поцікавився я.
— Та що ви! Це не для мене. Так, міркування деякі про педагогіку, про викладання нудних предметів, про поведінку вчителя…
— Чого ж ви посварилися з Панафідіним? — повернувся я до питань, що цікавили мене.
— Через дурість, — зблиснув своїми хитрими меткими очима Горовий. — Тоді я ще не знав, що кращі фахівці частенько заперечують проти принципової реформації їхніх ідей, оскільки це містить у собі замах на їхній титул «кращого»…
— А ви замахувалися на ідеї Панафідіна? Чи на його титул?
— Ні, в ті часи я ще був слабенький в колінцях — змагатися з Панафідіним. Забавно, до речі, що він усього на кілька років старший за мене. Але він належить до того рідкісного племені людського, яке трохи не з пелюшок призначається для керівництва рештою людей, тих, кого не мучить сверблячка бігти попереду всіх…
— То чому ж він був невдоволений вами, Ніле Петровичу?
— Тому, що е в ньому небезпечна властивість — неконтрольоване захоплення власними ідеями. А я дозволив собі розкіш вголос над ними хіхікати. Власне, це навіть не його була ідея, а придумали вони її разом із Володею Лижиним — був у нас в лабораторії такий хлопець.
— Виходить, що ви хіхікали і над ідеєю Лижипа?
— Так виходить, якщо закопуватися занадто глибоко, бо, по-перше, ідей у Лижина щодня була купа, по-друге, коли його ідеї громили, він тільки усміхався й вигадував наступного дня що-небудь нове. А Панафідін ніколи б у житті не визнав, що в основі його системи лежить лижинська думка.
— Ця думка Лижипа торкалася мотапроптизолу?
Горовий кивнув:
— Так. У Лижина, як на мій погляд, блискуче теоретичне мислення, якого дуже бракує Панафідіну. Відмінний експериментатор, Панафідін намагався реалізувати концепцію Лижина про диференційований по окремих радикальних групах синтез гігантської тіазінової молекули метапроптизолу. Я виконував частину цієї роботи.
— І не вірили в успіх?
— Спочатку вірив. Окремі фракції ми відпрацьовували дуже хвацько. Ну й, чого там гріха таїти, тоді добряче зігрівала свідомість невблаганного наближення кандидатського захисту — то була безпрограшна справа: адже ми синтезували ціле сімейство нових речовин. А потім…
Горовий замовк, зручніше влаштовуючись на своєму підвіконні. Він сидів, прихиливши голову до стіни, й погляд його летів понад моєю головою — туди, в ті уже безповоротно відшумілі роки, коли ще не було знайдено покликання й не жило в серці відчуття щастя випускати із своїх класів багато тямущих і хороших дітей, з-поміж яких хтось один зробить із лишком за себе й за вчителя, — того щастя, яке більше, ніж радість од захисту дисертації.
— А потім я зрозумів, що ми в глухому куті. Випадково я почув розмову: Лижин пропонував нові шляхи, а Панафідін боровся з ним, як лев. І, вслухаючись в аргументи Панафідіна, я збагнув, що він свідомо намагається зростити ідею Лижина з наслідками наших експериментів, котрі він, як хитрий учень, підганяв під готову відповідь у кінці задачника…
— Ви вважаєте Панафідіна недобросовісним ученим?