— Можливо. Але багато що змінилося б для тих людей, з якими були пов'язані мої рішення. Змінилося б так серйозно, що, можливо, ми й не сиділи б тут із вами. Та й моє покликання, може, було б іншим…
— Хіба ви не вважаєте науку своїм справжнім покликанням?
— Як вам сказати? Наука — то цілком особлива планета, і приживаються на ній у першу чергу люди, яких ми тут у суєті вважаємо диваками, заумними, а вони просто надто заглиблені в свої роздуми й через це говорять і чинять невлад, від чого стають сором'язливо-боязкими, ще більше заглиблюються у свої роздуми й поступово стають одержимими. Й думка такої людини бореться з імлою незнання, з путами традиційності, з липкою порожнечею абстрактності, завжди — уві сні, на роботі, за чаєм, у кіно, адже одержимість стала формою і способом її існування. Ось тоді Ломоносов і оголошує, що ніякого теплороду не існує, а енергія не зникає. І невідомий службовець патентного бюро визначає теорію відносності, що торкається самих основ природничо-наукового мислення, а світ лише з роками дізнається, що Альберт Ейнштейн — геній.
— Ілля Петрович, а Панафідін — одержимий вчений?
Благолєпов долив мені в чашку кави, покрутив у руках порожню турку, рішуче поставив її на стіл. Сказав із досадою:
— Мене засмучує ваш практицизм. — І раптом, усміхнувшись якимсь своїм думкам, відповів на моє питання: — Ні. Олександр — не боязкий, задумливий дивак. Він дуже жити любить. Якщо він іде в кіно, то за свого півкарбованця уважно дивиться до кінця найнуднішу стрічку. Обідає він завжди з апетитом. І спить міцно та спокійно рівно вісім годин. Про науку він думає на роботі.
— Ви гадаєте, що великого найголовнішого для себе — відкриття йому не зробити?
— Боюся, що ні. Існує категорія чоловіків, що мають великий успіх у нерозумних жінок. Це створює таким чоловікам репутацію невідпорних. У науці існує клан людей, які з першого кроку успішно здійснюють безліч маленьких корисних справ. Ось таких здібних молодиків ми щедро обдаровуємо погонами «таланту». А життя великого вченого в науці мусить починатися з невдач, як ото часто бувають нещасливі у першому коханні справжні мужчини…
Старий замовк, заграва перетліла до решти, й там, де ще недавно ясніла яскрава західна смуга, спалахнула мерехтлива жовта зірка, тривожна й лиха. У саду стало темно. Дмухнув прохолодний різкий вітерець, Благолєпов зіщулився й сховав змерзлі кисті рук під пахви. Й тоді я наважився:
— Ілля Петрович, міг Лижин синтезувати метапроптизол?
Абсолютно автоматично він відповів:
— Це неймовірно важко, але Володя… — Тут він затнувся, підвів на мене очі, похитав головою: — От ви й увійшли в двері. Але відповісти на ваше запитання мені важко. Я вам раніше говорив — у мене вже не зосталося часу в щось втручатися. Я не знаю. Дуже багато я зробив у житті помилок і не хотів би припускатися ще однієї. Ви напевне й без мене розберетесь.
Я помовчав, потім сказав:
— Ви також говорите значно менше, ніж знаєте.
— То тільки здається, ніби я щось знаю. Я можу лише здогадуватися. Але втручатися не хочу — не маю сил хвилюватися, мені лишився тільки оцей острівець спокою.
Наперекір широко розповсюдженій думці, що найскладніші, заплутані й незрозумілі справи в МУРі нарозхват, старі досвідчені інспектори за будь-яку ціну намагаються од них відкрутитися. Лише їм повною мірою відомо, якими виснажливо нудними буднями, неймовірно копіткою, дріб'язковою, стомливою працею, неприємностями від начальства, скаргами потерпілих та поданнями прокуратури обертається для розслідувача цікавість отих справ.
Але всі зубри кримінального розшуку, хоч би які різні вони були за психологічним та емоційним складом, мають рису, яка висунула їх врешті-решт у число найкращих і найдосвідченіших: приступивши свого часу до справи, кожний з них раз і назавжди проймається відчуттям, що злочинець воює проти нього особисто. Найчудовіший тренер не може у час двобою підказати потрібні рухи й вчинки своєму вихованцеві-боксеру, не може передати йому свою реакцію, не може відчути біль пропущених ударів. Справжній сищик, узявши справу до розслідування, не може стежити за нею з кутка за канатами. Він мусить вийти на ринг сам, і з цієї миті він забуває про звідусюдний гул залу, про те, що б'ється за когось, і в цьому безглуздому, фантастичному змаганні йому часто доводиться проводити перших два раунди з невидимим партнером, який десь отут, поруч, на залитому світлом квадраті, — чути його глухе дихання, ось він ударив тебе в голову, в корпус, дух перехопило, треба відбиватися прямими зустрічними, щоб одігнати його далі, притиснути до канатів, у кут, він має бути десь зовсім поруч, удар от сюди, ще удар — влучив!
І відбувається незбагненне диво: що більше пропускає злочинець ударів, то помітнішим він стає сищикові, випаровується його оболонка невидимця, щезає нав'язливий кошмар двобою з тінню, ворог стає відчутним, реальним, досяжним…
Я розмірковував над цим, стоячи в тамбурі електрички. Думки були уривчасті, нерівні, мов дихання у боксера, що сидить на табуреточці в кутку в перерві між раундами. Хто такий і чим займається Горовий?.. Треба знову допитати дружину Позднякоиа, розібратися глибше в її взаєминах із Панафідіним… Необхідно з'ясувати, чи знає Панафідін Позднякова… Дізнатися, чому розійшлися Панафідій із Лижиним… Чи є зв'язок між Лижиним і Желонкіною. Чим займається Лижин у 12-й неврологічній лікарні, де він зараз працює… Треба докладніше вивчити безпосереднє оточення Пачкаліної — саме звідти, ймовірніше всього, були наведені на неї «самочинщики» з посвідченням Позднякова… Та передусім необхідно поговорити з Лижиним…
На вокзальному годиннику було двадцять хвилин на дев'яту. Вечір пропав, подумав я. Якщо відкласти на завтра зустріч із Лижиним, то змарнується і половина завтрашнього дня, а так треба побувати вдома у Пачкаліної! Може, заїхати до Лижина? Якщо застану його вдома, це вивільнить завтра немало часу. Домашня адреса Лижина в мене була. Я ще хвилину вагався, потім сів у таксі й сказав водієві:
— У Трипрудний провулок…
То був ще до революції споруджений шестиповерховий дім із флігелями, боковими прибудовами, дворами-колодязями. На лавці під ліхтарем сидів гурт молодих хлопців, один з них грав на гітарі й співав зумисне хрипким голосом. Він дуже намагався хрипіти, щоб його спів був схожий на «роллінг стоунзів», але голос, молодий, чистий, не слухався —~ виходило все одно добре. Один із хлопців підбіг до мене, скоромовкою пробурмотів:
— Дя-адечку, дай закурити!
Я зупинився, подивився на хлопця — білявого, веснянкуватого. Від того, що він швидко ворушив верхньою губою і посмикував куцим кирпатим носом, здавався хлопець сонливим і нахабним. Мені хотілося сказати йому, що хлопчикам курити не можна, що безглуздо сидіти тут на лаві, що страшенно шкода, якщо з них вийдуть Бориси Чебакови і якомусь невідомому Позднякову доведеться тримати їх на обліку… Але нічого не сказав: не можна виховувати людей у підворітті, мимохідь. Для цього треба прожити невдячне, важке життя Позднякова. Я повернувся й увійшов у під'їзд. Хлопець гукнув услід:
— Жаднюга!
Ліфта не було. Я неквапно йшов сходами на четвертий поверх, прольоти були величезні, на деяких площадках не було світла, пахло кішками. Під дзвінком висіли таблички з прізвищами мешканців, та роздивитися їх було неможливо, і я подзвонив один раз. За дверима довго було тихо, потім почулося тихе човгання, грюкнув ланцюжок, клацнув замок, у вузьку цілину прозирнуло пласке бабусине обличчя:
— Кого треба?
— Мені потрібен Володимир Костянтинович.
— Йому тричі дзвонити. А ви хто йому будете?
Я всміхнувся:
— А ви?
— Я? Як то хто? Сусідка я йому!
— А я знайомий. То він вдома?
— Нема його, — і грюкнула дверима.
Лайнувшись, я пішов униз. Було прикро за змарнований вечір, і я вирішив поїхати до Горового. Зателефонував із автомата на Петровку, й мені досить швидко знайшли його адресу.
— Не знаю я, хто це сказав — чи то Лассаль, чи то Пастор, а може, Паскаль чи й взагалі Лассар, — засміявся Горовий. — Але сказав, на жаль, правильно…
— Не схожий ви на песиміста, Ніле Петровичу, — зауважив я.
— Та справа не в песимізмі. Ви ж самі на своїй роботі часто зустрічаєтесь із цим: справедливість одвічно була предметом суперечок, а сила завжди очевидна. І тому значно легше зробити, побачити або назвати Сильне — справедливим, ніж Справедливе — сильним.
— Ну, якщо вже зайшла мова про мою роботу, то її завданням і є забезпечувати справедливість необхідною силою.
— Та я не сперечаюся, але ж більшість людських конфліктів, що потребують сильної справедливості, не опускається, на щастя, до норм кримінального права. — Горовий хитро дивився на мене, ледь відкинувши назад лобату, з ознаками раннього лисіння голову. Для його середнього зросту й худорлявої комплекції голова була таки великувата, зате, якби довелося кому-небудь, хоч і Пачкаліній, упізнавати Горового, навіть на щонайгіршій фотографії, це не викликало б труднощів.
Я дивився на нього, й мене не покидало відчуття, що всю свою увагу, всю уяву, всі сили віддав творець оцієї голови верхній її частині — круте чоло куполом, рухливі брови урозліт, тверде перенісся трикутником і ледь примружені очі насмішника, шибеника та забіяки. Кінчик носа з глибоко викроєними ніздрями ще зберігав слід вдумливої роботи, хоча він вужчий, коротший та більш задертий, ніж це необхідно за жорсткими вимогами пропорції ти гармонії. А рот і тим більше підборіддя творилися напевне у п'ятницю ввечері, наприкінці робочого дня то вже була відверта халтура: приклеїли перші-ліпші з тих, що трапилися під руку, губки бантиком і маленьке, ніби зчовгане, підборіддя — ото й вийшов у світ зі своїм негармонійним, приємним та веселим обличчям Ніл Петрович Горовий, до якого я приїхав близько десятої години вечора, заставши його родину за лаштуванням до переїзду на нову квартиру.
Меблі були відсунуті од стін, із серванта вийняте скло, телевізор, обв'язаний вірьовкою, стояв на підлозі, запаковані валізи, вузли, згортки, самотня лампочка замість від'єднаної і загорнутої тканиною люстри, складені в кутку штабелем картонні ящики, на яких написано червоним фломастером: «Хімія — математика», «Педагогіка», «Поезія», «Проза», «Фантастика», «Суміш»…
І стільці також були зв'язані в багатоногу квадратну копицю. Дружина Горового розгублено розводила руками:
— Господи, посадити людину нема куди, чаєм напоїти нема з чого…