Я дістав аркуш паперу й почав на ньому малювати кружечки й квадратики, які зображали фігурантів по справі. У кружечки я вписував прізвища людей, причетних до розгонів, а в квадрати — тих, хто мав відношення до створення метапроптизолу. Кружечки й квадратики заповнювали аркуш, і я думав про те, що деякі з них будуть мною повністю заштриховані як випадкові й зайві, іншим ще належить виникнути, особливо важливі будуть окреслені червоним олівцем, але завдання моє полягало в тому, щоб з'єднати їх лініями, які мусили в житті матеріалізуватися у логічно визначені, викликані певними причинами усталені людські зв'язки, що їх у побуті називаємо заздрістю, страхом, жадібністю, потребою жити за чужий рахунок, — усе те калейдоскопічне поєднання поганих нахилів, із яких злочинець сплітає тенета для людей. За мною лишається необхідність розплести отой клубок пристрастей і вчинків, що веде до його лігвища.
І ще я знав напевне, що всі, навіть розумні й досвідчені злочинці мають уразливе місце: вони не поважають слідства й не бояться його, вважаючи, що ось цього разу вони обміркували й розрахували все так, аби ні за яких обставин не попастися. А остерігаються вони тільки одвічного ворога рисковитих людей — випадку, який один тільки й може провалити усю їхню справу; й ніколи їм не спадає на думку, що слідство якраз і тримається на колекціонуванні й оцінці тих випадків.
Я малював свою схему, розмірковуючи, як коротше й надійніше зв'язати мої кружечки й квадратики, у мене вже з'явилися цікаві варіанти, й зовсім я не уявляв собі, що до мого кабінету йде коридором секретарка Тамара й несе звістку, яка заллє всю мою схему непроникною тушшю загадки, розірве вже було намічені зв'язки, перекине прізвища фігурантів із кружечків у квадрати й навпаки, перетворить мою задачу на ребус…
Тамара відчинила дворі, простягнула мені конверт:
— Генерал звелів передати вам… — та й пішла.
Конверт уже був розпечатаний, і на листі стояв фіолетовий штамп канцелярії — за невиразним вхідним номером було зареєстроване послання достоту видатне. На конверті написано: «Москва, Петровка, 38. Головному генералові в МУРі». Усередині — неохайний аркуш жовтуватого паперу, весь у плямах, патьоках, мазках чи то жиру, чи розсолу — такі ось плями лишаються на газеті, в яку загортають оселедця. І навіть запах від неї був неприємний. Але зміст листа оплачував усе:
«Начальник! Порошок, яким глушанули вашого мента на стадіоні, возить у «жигулі», в тайнику заднього бампера, один фраєр. Номер машини — 3842».
Лист приголомшив мене. Я перечитав його знову й знову, намагаючись збагнути, хто міг бути його автором. Хто цей «фраєр», що возить метапроптизол у тайнику? Невже один із зграї надумав видати іншого? Це малоймовірно, адже тоді йому також кінець. Чи випадковий свідок? Чи один із тих, з ким я вже говорив, і він хоче навести мене на слід, щоб самому залишитися в тіні? Чи, навпаки, хочуть збити з пантелику, щоб я змарнував час? Або втратив напрям пошуку?
Лист схожий на вигадку. Він і за стилем неорганічний — людина, яка знає вислів «тайник заднього бампера», не вживатиме отих «фраєр», «мент» у звичайній мові. Безглузда адреса — «головному генералові».
Зворотної адреси, звичайно, не було, але штемпель відправлення московський. І ще одна обставина насторожувала мене: індекс нашого поштового відділення — 118425 — був старанно вписаний у клітинки адресної колодки на конверті. Автор листа, судячи з аркуша, на якому він був написаний, не схожий на акуратного чистьоху, й він напевне знав, що листи на Петровку доставляють і без індексу поштового відділення. Проте він усе-таки старанно вималював індекс. Чому? Можливо, хотів, аби лист надійшов своєчасно, якнайшвидше?
Хто ж він, відправник цього загадкового листа? Злочинець?
Чи ж не його тремтячі пальці, що вчора так ретельно вписували у пунктир цифровий індекс, так само старанно два тижні тому сипали в пляшку метапроптизол для Позднякова?
Слабкодуха людина, яка знала якусь огидну таємницю, довго мордувалася й несподівано наважилася на оцей крок? Мені здавалося чомусь, що вона мусила раптово прийняти своє рішення: клапоть, на якому вона написала листа, мабуть, валявся десь на кухні, опинився під рукою, вона схопила його, написала й, щоб не передумати, заклеїла конверта й опустила його в поштову скриньку.
Ні, ні, ні! У автора листа не могло бути під рукою поштового індекса — його можна взнати тільки на пошті або по телефону в довідковій, і це відкидало мою гіпотезу про раптовість прийнятого рішення. У нього був час передумати. А переписувати листа не було потреби — він розумів, що зміст паперу повністю виправдає його зовнішній вигляд.
А раптом я відкриваю пачку не з того кінця? Може, це вітер з іншого боку? Тоді хто? Адже не Панафідін? І не Благолєпов. І не Горовий. І не Желонкіна. Вони не могли. Точніше було б сказати, не повинні. А може, невідомий мені Лижин? Тьху, чортівня якась починається!
А чи не може це бути привіт од Пачкаліної?
Стривай, треба все по порядку.
Я зателефонував Саші Дугіну в ДАІ й попросив установити ім'я власника «Жигулів» номер 3842. Він запитав:
— Яка серія?
— Не знаю.
— Тоді це надовго робота…
— Сашко, постарайся швидше — отак треба.
— Сьогодні я ніяк не встигну — шоста година вже близько, та й п'ятниця все-таки.
— Та ти що? — стрепенувся я. — Це, значить, до понеділка, чи що?
— Та не гарячкуй. Я завтра чергую. Зателефонуй зранку — дам тобі список. Номерок повтори. — Я продиктував ще раз номер, слізно поканючив не підвести мене, й він обіцяв знайти завтра усіх власників «Жигулів», у яких номер 3842.
А я ще раз перечитав листа і сховав його у папку, замкнув документи в сейфі й сейф опечатав своєю печаткою — однаково мені тут до понеділка не було чого робити.
Й поїхав додому до Пачкаліної.
Похилений дерев'яний будинок, у якому мешкала Катерина Пачкаліна, стояв на «червоній лінії»: за планом реконструкції вулиці його мали знести протягом року. Але поки що будинки стояли, й люди в них жили тісно, у звичному добросусідстві й постійних чварах, у взаємопов'язаності й повній відкритості один перед одним, адже комунальна кухня й дранкові стіни виключали будь-яку можливість таємниць і будь-якого ізольованого життя.
Я присів на лавку біля бабусі, яка погойдувала в колясочці дитину й, очевидно, знудьгувалася за співбесідниками.
— … Щороку ходять комісії та ходять і все обіцяють, звичайно: в наступному кварталі переселяти будемо. Мої домашні, сімейство моє, звісно, чекають не дочекаються, а от мені якраз і не горить: чого я там у новому домі не бачила? Всі жильці нові, йди з ними знайомся, раніше помру, ніж узнаю усіх, а тут як псяк вродилася сімдесят три годочки тому, тут би й вмерти: може, всім домом і проведуть мене, всі разом і пом'януть. Оцей-о уже четвертин правнук, мені б спочивати, а й досі без бабці Явдохи негодні обійтися. Та нічого, не нарікаю я, дітки у мене он які всі пристойні, всі в люди повиходили. Краснухіна? Мати? Як то не знаю, ми тута з Надією скільки літ разом живемо. Вона, звісно, за мене молодша буде, але здоров'я у неї ніякого не зосталося. Позавчора її знов на помочі скорій у больницю доставили. Піти б та провідати, але ж від цього-о не одірвешся. Піду, піду, тільки оцього-о з рук скину, а то ж вона від своєї лярви передачки нізащо не дочекається. Ач, кобила здоровенна, пику червону наїла, хоч прикурюй, а матір зовсім гине. І де ж це бачено таке: маму на кареті в больницю, а вона собі відразу зальотника в дім. Онде з вікна чути, як надривається…
Я подивився на прочинене вікно, осяяне червоним абажуром. Звідти долинав ледь хриплуватий п'яненький жіночий голос. Жінка співала частівку чи пісеньку, й від особливої зворушеності закінчення фраз були якісь верескливі. Я прислухався й не впізнав липкого голосу Пачкаліної в оцьому кокетливому мелодекламуванні. Голос виводив:
— Через неї мати й слабує часто, сил у неї ніяких нема терпіти її сучі вибрики, — неквапно й статечно повідала бабця Явдоха. — От хоч взяти, приміром, сім'ю Карельських — теж дівка доросла в них. І з чоловіком у неї щось там не вийшло. Проте живе зі своїми батьками, малого виховує, поводиться як людина пристойна, працює і додому іще роботу бере, Щоби хлопця свого усім вдовольнити, ні в чому щоб сиротою-безбатченком не почувався, то й одно про неї слово: окрім доброго, нічого поганого не скажеш…
Я дуже зрадів такій достойній поведінці дорослої дочки в родині Карельських, але зараз мене більше цікавила непристойна поведінка Пачкаліної, і я постарався скерувати розмову, що завертала в наїжджену колію, у потрібний мені напрям:
— Можливо, Катерина ще молода? Перебіситься, народить дитину, та й все стане на своє місце?
— Це Катька молода, кажете? Та їй у цім году, вважай, тридцять стукнуло, а вона щовечора накрутить на собі кучері-принадки — й пішла по мужиках. Їй мати каже, святий хрест, сама не раз чула, вгомонися, каже, Катре, будь людиною, як всі люди, не скурвлюйся, не дешевись, а вона сміється нахабно в очі: з моєю яскравою красою, отвічає, з моєю вродою, каже, я собі можу щонайрозпрекраснішого мужа знайти. Та тільки, видно, краса її потрібна на один раз, поміж пальцями поялозити, а от женитися — щось не видно охочих.
— Ну а як же перший її чоловік?
— Сашко Пачкалін? Авжеж, пам'ятаю я його, літ вісім або сім тому він на їй женився. Та нажилися вони разом, як ворони на паркані: місяців зо два все в них було ніби нічого, а тут вона взяла та не прийшла додому ночувати, загуляла десь, видно, добряче. Ну, він їй ранком, звісно, поставив ліхтарі попід очі, зібрав свій сундучок і матері, Надії, себто, Іванівні, каже: «Дуже я вас, мамашо, поважаю, бо ви у всьому правильна людина, але навіть заради вас із отою, прости господи, лахудрою жити не бажаю». Та й все — тільки його тутечки й бачили, тільки й пам'яті в неї лишилось, що фамілію його при собі носить. І загуляла. Й горілочку випивати стала чи там вино яке, не знаю вже, даремно казати не етапу, разом з нею ми не пили. Дідько знає з ким водиться, от і міліція трус робити явилась, а мати від переживань усіх цих до больниці попала. Та й як тут не попадеш, коли одного дня заявляється міліція, обехеес, трус роблять, весь дім догори ногами, імущества всякого безцінного тьму-тьмущу забирають, а другого дня знову з'являються, нібито не так все зробили чи права вони не мали забирати, словом, розібрати там нічого неможливо…
— А звідки ж у Катерини майна стільки набралося? Із зарплати її?
— Яка там зарплата! Сімдесят керебе в місяць! На такі гроші купиш собі шуби, авжеж! Я так думаю, що це від Миколи Сергійовича лишилося, від колишнього залицяльника. Оце за нього якраз, так я думала, що вона й вийде заміж, зо три годи вона з ним ходила. Та щось там у їх чи то не склеїлося, чи ще щось, але пропав він зовсім, значить, казали навіть люди, ніби посадили його. А Катька, видно, поважала його або ж боялася, та тільки трималася, в кожнім разі, пристойно при йому. Він мужчина начальственний був. Та й по йому видно, значить, ото глянеш бодай разочок, що в нього всього повно, і грошей, і жінок, і добра всякого, а краще сказати — нахальства. Важно себе тримав. Але й під його важність, видно, знайшлася цупка струна…
— А давно його тут не видно?
— Та вже зо два годи, як не з'являється…
Я ще трохи погомонів із бабцею Явдохою, але тут заплакав оцей-о, стара взялася загалакувати його й дужче розгойдувати коляску, а я увійшов у під'їзд, піднявся скрипучими сходинками в бельетаж і подзвонив у двері Пачкаліної.
Я стояв на сходах у темряві, тож із освітленого передпокою Пачкаліна ніяк не могла побачити мене, й, коли ступив на світло, вона, все ще не впізнаючи мене, мовила своїм тягучим голосом, таким несхожим на той, що виводив щойно про милого лисого:
— Дозвольте, товаришу, дозвольте, щось не пригадую я вас…