— А! Цікавий листочок підкидний. Ти йому віриш?
— Не знаю. Я перевірив машину в картотеці ДАІ — вона належить Панафідіну.
— Це професор той самий? Молодий?
Я кивнув.
— Еге. Отже, невідомий доброзичливець інформує нас про те, що Панафідін возить у своїй машині отой… метапроптизол? Так це слід розуміти?
— Виходить, що так, — відповів я. — Щоправда, він не видає себе за нашого доброзичливця.
— До речі, ти не поцікавився, Панафідін отой — сам не вболівальник футбольний? На стадіоні буває?
— Ні, не цікавився. Мені таке на думку не спадало.
— Шкода, що не спадало. Що більше думок виникає в твоїй багатомудрій голові, то краще. А до мене ти чого прийшов, не збагнув я?
— Я й сам не знаю. Дозвіл на обшук машини Панафідіна ви ж мені навряд чи дасте?
— Не дам, — майже весело мовив Шарапов. І в безтурботності його тону була непохитна твердість. — Звичайно, не дам. Якщо на основі таких серйозних документів ми у поважних людей обшуки влаштовувати почнемо, то знаєш, куди нас це може завести?
— А що ж робити? — запитав я у відчаї. — Раптом лист — правда?
— Це було б чудово!
— Але який толк із тої чудовості? От ви що на моєму місці зробили б?
— Я? — Шарапов перепитав мене так, ніби я задаю дитячі питання: адже й сліпому видно, що б зробив він на моєму місці. — Я б пішов до Панафідіна й знайшов з ним спільну мову, поговорив би з ним задушевно.
— Авжеж, з ним знайдеш спільну мову! — сердито труснув я головою.
— Не знайдеш — отже, розмовляти не вмієш, — впевнено промовив генерал. — З усіма можна знайти спільну мову. От тільки будматеріал для такого мосту потрібен різний. В одному місці — увага, в другому — лагідність і співчуття, в третьому — нахабство, а де треба — там і погроза. Ось так. Ти тільки, як виконроб, заздалегідь мусиш розрахувати, що для будівництва тобі знадобиться.
— Точнісінько як у пісні: ти і я — два береги при одній ріці. Боюся, що зависне мій міст у повітрі, бо ми з Панафідіним — береги різних рік, — сказав я, а Шарапов засміявся, похитав головою, примружив лукаві монгольські очі:
— Ти помиляєшся, друже милий. Усі ми береги однієї ріки, й, як усі береги, різні, а от ріка нас одна зв'язала, бо назва їй — життя.
Отак жартував зі мною Шарапов, вдаючи, що дріб'язкові питання ми з ним розв'язуємо у недільний неслужбовий час, усе це пусте, марне сколихування повітря й не варто через це хвилюватися, але ж ми десять років сидимо з ним на одному березі, він — трохи вище, я — нижче, і я добре знаю, що в час тривоги ми разом спускаємося з укосу й по груди, а коли й по горло йдемо в бистрому, холодному й непроникному потоці під назвою життя, і його іронічний тон не міг заступити мені пронизливо-зелених вогнів сердитої цікавості, що спалахнули в його завжди припухло-вузьких очах: йому також було дуже цікаво, чи справді возить професор Панафідін у машині загадковий транквілізатор, яким «глушанули на стадіоні його мента».
— Ти поговори з ним з погляду наукової допитливості, — промовляв він. — Адже шукає професор ці ліки, от ти йому й запропонуй разом пошукати в машині. Коректно, ввічливо, для втамування наукового й спортивного інтересу. І ти будеш вдоволений, і не пролунають оті брутальні слова — «недовір'я», «брехня», «обшук»…
— Це якщо він погодиться. А якщо ні?
— Тоді треба буде проявити винахідливість.
Я не ображався на Шарапова: не міг він мені дати вказівку обшукати машину Панафідіна. І я це добре розумів. Шкода лише, що на свою винахідливість я не вельми покладався.
Повернувшись до свого кабінету, я зателефонував Панафідіну додому.
— Він у місті й дома не скоро буде, — відповів приємний жіночий голос. — А хто його питає?
— Моє прізвище Тихонов, — сказав я і подумав, що, коли це дружина Панафідіна, не зашкодило б поговорити й з нею. — А ви Ольга Іллівна?
— Так, — відказала вона, й тінь здивування промайнула в її голосі.
— Добридень, Ольго Іллівно. Я інспектор карного розшуку.
— А-а, так-так. Олександр говорив мені…
— Якщо це не дуже порушує ваші плани, я б хотів з вами поговорити, а тим часом Олександр Миколайович під'їде, га?..
— Ради бога, — охоче погодилася Панафідіна. — Адресу знаєте?
— Спасибі велике. Знаю, їду…
Я вийшов на вулицю й став чекати чергової машини.
День видався безбарвним, сизим. Було холодно, вітряно, дрібненький, січний дощик поривами обхльоскував асфальт сірими бризками. На протилежному боці вулиці якийсь парубчак длубався у «Запорожці». У цієї кумедної машини двигун не там, де в усіх автомобілів, а ззаду. Парубок заводив мотора корбою, і здалеку здавалося, ніби маленькому настовбурченому віслючкові накручують хвоста. По тротуару летіло жовте листя, клапті паперу, сміття, й від усього цього похмурого дня з дощовою сіянкою та холодним вітром на душі було кепсько. У цьому тоскному настрої, з неясним відчуттям невиконаних якихось обов'язків, невлаштованості справ і недосконалості всього світу я приїхав до Панафідіних у Мсрзляковськнй провулок.
Одразу ж у передпокої Ольга Панафідіна запитала:
— Що п'єте — чай, каву?
Я замахав руками.
— Ні-ні, ні в якому разі, я не хочу вас обтяжувати клопотами.
— Та що ви, які клопоти? Проходьте у вітальню, я зараз принесу.
Я сів у крісло перед низьким журнальним столиком, і буквально за кілька хвилин Ольга внесла на таці чашечки а кавою, сухарі й накраяний сир.
— Отепер можна бесідувати, — мовила вона, всідаючись навпроти. — Мені чоловік говорив, що ви були в нього й цікавилися Лижиним…
І я відразу насторожився, бо в розмові з Панафідіним ім'я Лижина не тільки не згадувалося — я тоді й не знав про існування Лижина. Отже, Панафідіну в той час, коли я відвідав його, було відомо, що Лижин займається отриманням метапроптизолу або вже отримав його… Але мені він нічого не сказав.
— Так, мене цікавить напрям роботи Лижина, — промовив я, вирішивши віддати Ользі Панафідіній ініціативу в розмові. А сам відпив маленький ковток кави, яка хоч і не була зварена з усім ритуальним священнодійством її батька, але все одно була добра, дуже смачна кава: відчувалася сімейна школа, доведена до рівня традиції.