— А ви не знаєте, у Лижина були за той час хоч якісь успіхи?
— По-моєму, ні. Він загалом безтолково розпорядився тими роками. Та коли прийшов до Олександра, в них почало виходити багато робіт і публікацій.
Я несподівано запитав:
— Даруйте, а як ваш батько ставився тоді до Олександра Панафідіна?
Ольга засміялась:
— Дивне питання! Якби він ставився до Олександра погано, навіщо б тоді залишав його в себе на кафедрі? Він завжди дуже поважав його.
Намагаючись надати запитанню жартівливого топу, я спитав:
— Ну, а може, крім поваги, він бачив у ньому ще й майбутнього зятя?
— Ха! То ви не знаєте мого батечка! Він принциповий до глупства, й на всі міркування такого штибу йому начхати. А крім того, я ж вийшла за Олександра набагато пізніше. Й, на щастя, ніколи про це не шкодувала.
— І, на щастя, ніколи про це не шкодували, — повторив я, бо в словах Ольги мені вчулася настійна потреба довести собі самій безумовну непохибність раз і назавжди зробленого вибору, істеричну напругу непотрібної відвертості в публічній демонстрації свого власного, особистого, індивідуального, тільки їй належного родинного щастя. Я усміхнувся й сказав: — Отже, зостається прожити далі в любові й злагоді сто років і померти в один день…
— Так, я б мріяла про таку долю, — цілком щиро мовила Ольга. — Але в наш час ніхто не живе по сто років. Надто ж з отаким вимотуванням нервів на роботі, як в Олександра. Вони через той метапроптизол усі просто збожеволіли.
Я мимоволі відзначив про себе, що Ольга впевнено сподівається прожити довше від чоловіка. Даремно: ніхто не знає свого часу — ні а вимотуванням нервів, ані в спокійному домашньому господарюванні.
— Ольго Іллівно, чи по могли б ви мені пояснити — я ж не фахівець, чому саме навколо отого препарату стільки хвилювань, стільки пристрастей палає?
— Нічого дивного — адже це буде видатне наукове відкриття. Повідомлення про такі відкриття викарбовують на золотих скрижалях.
— Не може бути! — вдавано здивувавсь я.
— Ще як може! Ви чули про комісію наукового прогнозування ЮНЕСКО?
— Ні, не чув.
— Ця комісія склала план-прогноз найвизначніших відкриттів людства протягом наступних ста років. Вони відносять створення ефективних хімічних препаратів для лікування психічних хвороб на дві тисячі десяті — дві тисячі двадцяті роки. Отримавши метапроптизол, Олександр випередить епоху на тридцять — сорок років. Це Державна або Нобелівська премія, це свій науково-дослідний інститут, це безмежні наукові перспективи!
Звичайно, я був свідомий того, що марно, просто безглуздо переконувати Ольгу в протилежному, гніватися на неї, вона — продукт певного морального виховання. Але приглушити в душі гостре бажання затьмарити безхмарно-райдужний небосхил її бачення життя я не міг.
— Ольго Іллівно, а чи не може так статися, що хтось інший, не наш чоловік, отримає метапроптизол?
— Наскільки я знаю від нього, над цією ж проблемою працюють японці та швейцарці. Там є досить потужні концерни — «Торей» і «СІБА»…
— Я не маю на увазі іноземні фармакологічні концерни. Що б ви сказали, дізнавшись, що препарат синтезовано у нас?
Ольга недовірливо гмукнула:
— Облиште! Цього не може бути!
— Кажучи вашими словами, «ще як може». У житті всяке буває.
Я підвівся, пройшовсь по кімнаті, зупинився біля вікна й виглянув на вулицю. Біля під'їзду пригальмовував яскраво-червоний «жигульчик». Відчинилися дверці, з машини вийшов Панафідін. Звідси, з п'ятого поверху, автомобіль із розчиненими дверцями здавався мені схожим на величезного залізного метелика, готового підстрибнути й летіти, не відчуваючи власної ваги, до синього обрію.
Панафідін зняв зі скла «двірники», кинув їх у кабіну, взяв із сидіння жовту течку, зачинив дверцята, спершу ліві, потім праві, й метелик, склавши свої крильця, став одразу важким, сумирним, обтічним.
А володар упокореної червонолакової летюхи, замкнувши двері, карбованим прямим кроком перетнув тротуар і рушив у під'їзд. То йшов дуже впевнений у собі чоловік, упевнений в справах своїх, переконаний напевне, що він майже-майже випередив добу на тридцять — сорок років, завтрашній Нобелівський лауреат, науковий керівник інституту з безмежними перспективами!
Я обернувся до Ольги, котра, як і перше, мовчки дивилася на мене з недовірою, схожою на розгубленість: жартую я з нею так по-дурному, чи… Чи?
— Так-так, — кивнув я. — Схоже, що це факт. — І згадав, з яким смаком, з яким відчуттям власної втаємниченості, з яким апломбом повторювала вона слова, безсумнівно почуті від чоловіка: «Цього не може бути, це артефакт!»
— Олександр знає про це? — розгублено запитала вона.
— Думаю, що не знає. Але ми зараз його самого спитаємо, — сказав я, і тієї ж миті у передпокої пролунав дзвінок.
Ольга кинулася до дверей, я неквапно рушив за нею, зайшов Панафідін — спортивно-підтягнутий, весело-злий, абсолютно точно обізнаний з тим, чого варта фора в тридцять — сорок років перед усім маленьким людством, перед усією епохою.
— А-а, у нас в гостях невтомний слідопит? — поблажливо мовив він. — Радий бачити, давайте разом повечеряємо.
— Дякую, не можу. Я незабаром іду. А завітав я до вас, аби взнати вашу думку про Лижина.
— Про Лижина? — поволі перепитав Панафідін, і його очі льодисто спалахнули за скельцями окулярів. «Про Лижина?» — сказав він так, наче болісно пригадував це прізвище — начебто й знайоме ім'я, адже напевне доводилося чути, а от зараз щось ніяк не вдається пригадати.
Але Панафідін переграв: навіть менш насторожена, ніж н я, людина побачила б, що йому не треба згадувати, хто такий Лижин, він дуже добре знає, хто такий Лижин, він пам'ятає про нього завжди — і завжди, увесь час думає про нього.
Ольга, нічого не розуміючи, переводила погляд з мене на чоловіка, чутливо відзначаючи жіночою інтуїцією неприродність становища, миттєво виниклі струми нервового напруження і взаємної неприязні між ними, й, хоч і зайняла, не роздумуючи, майже рефлекторно сторону чоловіка, однаково ж не могла пояснити причини цієї недоброзичливості. Адже вона чудово пам'ятала, що Олександр їй розповідав про сищика, зацікавленого метапроптизолом, яким займається і він, і Лижин. Але, судячи з реплік, такої розмови між ними не було й взагалі ім'я Лижина не згадувалося в їхній бесіді й уперше спливло тільки оце тепер. Вона відчула, що наговорила багато зайвого. На всякий випадок Ольга сказала:
— Зараз я подам у вітальню каву, — й пішла на кухню, залишивши нас удвох.
— Я хотів з вами поговорити про Володимира Костянтиновича Лижина, — сказав я. — Був у вас такий працівник і співавтор кількох винаходів. Пам'ятаєте?
— Так, пам'ятаю. — Помовчав і додав: — Звичайно, пам'ятаю.
Він закурював, зручно вмощувався у кріслі, потім знову підводився за попільницею і знову влаштовувався в кріслі, і я бачив, що всі ці маневри мають за мету виграти бодай кілька секунд, щоб ретельніше обдумати відповідь, — він не чекав, що я так швидко вийду на Лижина.
— Ви знаєте, чим займається зараз Лижин? — запитав я.
— Здається, працює керівником біохімічної лабораторії у якійсь неврологічній лікарні.