— Мені також здається, але тільки він не корівник, а старший лаборант.
— А якщо ви знаєте, то навіщо питаєте мене? — роздратовано промовив Панафідін.
— Я знаю не все, й ви, мабуть, не все знаєте. Ми складемо наші знання і спільно прийдемо до істини, — усміхнувся я.
— Істина не апельсин. Із двох напівзнань цілого не отримаєш.
— Спробуємо! Мене цікавить, чим займається Лижин у своїй лабораторії.
— Деталей я не знаю, але, по-моєму, він також цікавиться отриманням і застосуванням транквілізаторів, — сказав Панафідін, граціозним помахом руки підкреслюючи, що нічого в цьому цікавого немає.
— Вам відомо, яким саме транквілізатором цікавиться Лижин?
Панафідін засміявся:
— Бачте, існує поняття наукової етики. Все, що вчений вважає за необхідно повідомити своїм колегам, він може доповісти на вчених зустрічах або опублікувати в періодиці. Цікавитися понад це не заведено. Це скоріше компетенція сищиків, ніж учених колег.
— Зрозумів, — сказав я. — Тоді у мене до вас питання з моєї компетенції.
— Будь ласка.
— Ви цілковито впевнені, що метапроптизол ще не отримано?
— Абсолютно.
— Тоді я хочу об'єднати наші інтереси на основі єдиної спільної риси наших професій — вашої і моєї.
— А саме? Мені якось не спадало ніколи на думку, що в наших професіях може бути щось споріднене.
— Може, — запевнив я. — Крім службових обов'язків, ученими і сищиками керує цікавість. Як на мій погляд, неабиякий рушій у пізнанні істини.
Не приховуючи усмішки, Панафідін гордовито кинув:
— От тільки істини ми з вами різні шукаємо.
— Істина одна, — смиренно зауважив я. — Істина — це пізнання світу, через те вона одна — і багатолика.
— Авжеж, — пхикнув Панафідін, — розв'язання рядів Галуа і ловлення кишенькового злодія в метро — дві сторони істини. Непогано?
Я не хотів устрявати в суперечку, мені аж ніяк не можна було сваритися саме зараз, і я сказав примирливо:
— Нерівнозначні, звичайно, ці сторони істини. Але якби я спіймав злодія, що вкрав у професора згорток із рукописом про ряди Галуа, то це дещо пом'якшило б контраст. Щоправда, ми надто ухилилися від нашої теми, а говорили ми про цікавість.
! — Ви хочете оцінити мою професіональну цікавість ученого? — запитав Панафідін, бавлячись срібною кавовою ложечкою.
Увійшла Ольга, вона несла на таці надкраяний торт. Дуже гарний був торт — величезний коровай, огорнутий глазурованим рушником, а зверху вплавлена в шоколад марципанова сільничка з цукром-піском.
— Покуштуйте, — мовила Ольга. — Вчора гості були, принесли новий торт, «Хліб сіль» називається.
Я подякував, але від торту відмовився: я чомусь розлюбив солодке останнім часом.
— А в нас у домі всі із задоволенням їдять солодощі, — сказала Ольга. — Ми солодощі, як діти, любимо.
Панафідін невдоволено покосився на неї, сказав сухо, майже крізь зуби:
— Я тобі вже пояснював, що не «солодощі», а «ласощі». Ласощі! Солодощі у східних красунь, а це називається ласощі. Пригощайтеся, — кивнув він мені.
Собі він відкраяв дебелий шматок торту, переклав його на красиву квадратну тарілку з тисненим орнаментом і з апетитом почав їсти, а на обличчі його й сліду по зосталося від щойно явленого, рангового, мов снайперський постріл, спалаху респектабельної, охайно замаскованої злісної зневаги до дружини.
— Ну, ласощі то й ласощі! Подумаєш, яка різниця, смак той самий, — несміло мовила Ольга. — І чого ти, Сашуню, через усякі дрібниці так нервуєш?
— Я цілковито спокійний, моя люба. А ти втрачаєш чудову можливість не заважати нам говорити у справі, яка тобі зовсім не цікава.
— Але ж ви говорили про Володю Лижина… — благально промимрила Ольга.
— Цю розмову ми вже вичерпали. А пояснити інспекторові хімізм дії транквілізаторів ти навряд чи зумієш навіть з моєю допомогою.
— Гаразд, гаразд, Сашуню, не хвилюйся, я вже йду.
— От і чудово. То про що ви хотіли мене запитати? — повернувся він до мене.
— Я хотів запитати вас: що коли б до вас прийшла людина й сказала: «Я знаю, де лежить метапроптизол, давайте разом поглянемо!» Ви б пішли?
Панафідін проковтнув шматок торту, відпив кави, облизав кінчик ложки й неквапно відповів:
— Звичайно, не пішов би.
— Чому?
— Тому, що ця пропозиція — безглузда містифікація, блазенський розиграш, розрахований на легковірних дурників. І невігласів, які сподіваються знайти на вулиці повного гаманця. Знаєте, є така категорія людом, які з дитинства мріють про пухким гаманець на тротуарі?
— Знаю. Ну а наукова цікавість?
— То не наукова цікавість, то наївність обивателя-роззяви. Розумний не піде дивитися на те, чого немає і бути не може. Отож і я дивитися не стану.
Він розмовляв зі мною начебто цілковито спокійно, злизував крем з ложки, пив маленькими ковтками каву, жартував, але я бачив його очі — він шалено обчислював щось, він відповідав мені механічно, за сформульованим заздалегідь негативним стереотипом, а сам у цей час щосили намагався збагнути: що це — міліцейські хитрощі, пастка? Й підбивався, заплющившись, розмахуючи у всі боки руками, як боксер, що пропустив важкий удар, — не нокаут, звичайно, але вже втрачена ясність, і вата в ногах, обличчя супротивника розпливається, але треба протриматися до рятівного гонга, там буде перепочинок — ще можна буде відновити сили для продовження двобою, що триває не три любительських раунди, а за жорстокими правилами професіоналів — до перемоги.