— Дивитися не стану, — неквапно повторив я і дуже зрадів підставці, яку він мені зробив: — Якщо ви пам'ятаєте, ті ж слова сказав учений монах Томас Люпіан, коли Галілей, вичерпавши всі аргументи, попросив монаха поглянути в телескоп.
Панафідін опустив куточок рота:
— Чудово освічені стали сучасні сищики… Та нічого не вдієш, — очевидно, такий вже я бовдур-обскурант.
Не обскурант ти, дорогий професоре кислих і лужних кандьорів, а вкрай знахабнілий хам. І лицемір. Усе в цьому домі просякнуте лицемірством. І торт ваш «Хлібсіль» — облуда, бо хліб — бісквіт, сіль — цукор, а гостинність — брехня.
Стримуючи себе, я сказав тихо:
— Гаразд. Тоді я вам офіційно заявляю, що маю відомості про те, що в машині одного поважного громадянина в тайнику сховано метапроптизол.
Панафідін не витримав, він увесь посунувся до мене, і його напружена поза й гострота рухів дисонували з незворушною маскою обличчя і спокійним, трохи навіть протяжним для плавності голосом.
— У чиїй машині, дозвольте поцікавитися?
— У вашій.
Хвилину він мовчав, уважно розглядаючи мене, і я фізично, всією шкірою обличчя відчував його погляд, такий він був щільний, важкий, так дряпав неприхованою зневагою, злістю і величезною цікавістю.
— Ви збожеволіли? — запитав він спокійно й серйозно.
— Ні. Здається, ні.
— А мені здається, що збожеволіли. Інакше вам бракувало б духу плести такі нечувані дурниці.
І тут я вирішив зіграти ва-банк, я поставив усе: ніхто, мабуть, ніколи не робив більш відчайдушної ставки, бо якщо я помилюся, то Панафідін зітре мене на порох.
— Можливо, що сказане мною — дурниця. Тоді я вибачуся перед вами за завдані вам турботи й тривоги, викликані моїм візитом. Але раптом, я наголошую — раптом! — адже в житті всяке буває, з'ясується, що я маю рацію? Ніхто ніколи вам не повірить, що ви не знали про тайник. І найголовніше — ви більше не побачите метапроптизолу. Я його неодмінно вилучу, раз ви кажете, що не маєте до нього відношення.
— Знаєте що, ви мені набридли! — закричав Панафідін, і більше він себе не намагався стримувати. — Ходімо в машину, в гараж, до дідька в зуби, куди хочете, тільки відчепіться од мене зі своїм копійчаним моралізуванням та безграмотними науковими розумуваннями…
Не пам'ятаю, як ми вилетіли з квартири, ліфта на сходовій клітці не було, й Панафідін побіг униз, і біг легко, швидко, пружними стрибками, широко відштовхуючись, перескакуючи відразу дві-три сходинки. І я зрозумів, що тенісні ракетки в його кабінеті лежали не для декоруму.
— Де? В кабіні? — він відкрив замок і розчинив дверці. — У моторі? В багажнику? У дідька на череві?!
Не звертаючи на нього уваги, я опустився на коліна позаду машини й застромив пальці у вузьку щілину поміж бампером і кузовом: нижній пружок бампера майже впритул прилягав до металу, й залишалося там лише вузесенька шпаринка для стікання води. Я пересував руку вздовж паза, й в голові вихором проносилося, що коли підкидний лист був свідомою провокацією і нічого я тут не знайду, то розслідуванню моєму — край. Ніхто не подарує мені такого скандалу.
У куточку, біля заокруглення бампера, липучою стрічкою був приклеєний крихітний пакетик. Я обережно витягнув його — поліетиленова торбинка щільно облягала маленьку пробірочку-ампулку, в якій нечутно пересипався білий порошок, схожий на питну соду.
Я подививсь на Панафідіна — обличчя його було бліде, й розповзався на ньому обтяжливий вираз туги й розгубленості.
— Вам цей пакетик незнайомий? — запитав я.
— Ні, я ніколи не бачив його, — похитав він поволі головою, і я ніяк не міг збагнути, дивлячись на цю маску туги, страждання й розгубленості, акторствує він чи справді шокований тим, що у мене в руках ампула з препаратом, який при аналізові може виявитися метапроптизолом.
Чужим! Не його препаратом! Уперше побаченим!..
… З нагоди приїзду гостя барон Зигмонт Хюттср наказав заколоти свиню. Вечір вітряний, з гір віє запахом раннього снігу — ознакою здорової зими. Хюттер підкладає в камін дебелі соснові дровини, і від їхнього білого полум'я по низькій сутінковій їдальні розливається рівне затишне гудіння, напливають хвилі тепла, м'якого, пружного, що відчутно погладжує натруджену спину.
Стіл — здоровенний, його край ледве видніються у напівтемній склепистій кімнаті старого замку. Колись, за кращих часів, до цього столу сідала, мабуть, добра сотня рицарів. А тепер бенкетують за ним двоє — господар і я. На дерев'яних різьблених дошках лежать коричневі товсті кружки запахущої ковбаси з тмином та майораном, полиски вогню мерехтить на біло-рожевих зрізах щойно звареної шинки, стікає по руках сало з круто просмаженої грудинки.
Чорне пиво, міцне, п'янке, хмелить голову, все розпливається перед очима. Тьмяно зблискують на стінах щити, важкі дворучні мечі, списи, арбалети, дротики, криві шаблі, страшно вишкірюють ікла вовчі, вепрячі, ведмежі голови, похмуро розкинув над входом двометрові крила альпійський орел. На вицвілих, запилених гобеленах безмовно стинаються у давно забутих битвах рицарі, бенкетують та полюють. Ми цокаємося величезними череп'яними кухлями, в яких хлюпається по дві пінти духмяного медового пива, і Хюттер говорить, говорить, і слова його павутиною вповивають мене, дужче від пива каламутять мозок, бентежать, лякають, вселяють надію, кличуть за собою, і хочеться повірити йому назавжди, полишити все й піти за ним…
— Сину мій, тебе нарекли на честь великого грекоса Теофраста, Арістотелевого учня, й, отже, твоє ім'я — Богоречивий. Але славу Теофрасту здобуло не красномовство, а велич наукова, він був сміливіший і, по-моєму, розумніший від свого учителя. Ти мусиш завжди пам'ятати, що народився на зорі нової золотої доби науки, яка настала після тисячі років мороку, невігластва й дикунства…
— А що було до цього тисячоліття?
— Нечуваний розквіт культури, золотий вік античного людства. Наша доба виникла на уламках держав, у зруйнованих містах, серед здичавілих народів, що блукали пустельними нивами, — ми взяли у спадщину християнство й пустелю мудрості.
— А що чекає пас?
— Людству загрожує виродження і смерть, якщо не буде відкрито великого магістерію, що зветься філософським каменем або еліксиром безсмертя…
— Але хіба людство не стає з роками розумнішим й досконалішим? Чому ви вважаєте, що попереду — виродження і смерть?
— Тому що людство в цілому схоже на одну окрему людину. О прадавній порі, в дитинстві своєму, людство лазило рачки, ніби мале дитя. Але тисячоліття підняли його, випростали його стан, дали міць рукам і ясність розумові. Настав час світосяйної культури еллінської, на зміну їй прийшла гармонія зрілості, мудрості римлян. Проте після солодкої нори зрілості настає вікова немічність.
— Що ж дасть великий магістерій?
— А-а! Філософський камінь дарував би мудрим безсмертя, щоб вони змогли знову запалити світло розуму в народжуваних поколіннях. Філософський камінь перетворив би неблагородні метали у золото, й усі стали б розумно багаті й ситі. Не висушувані голодом люди знову повернули б свої погляди до науки й мистецтв, і настала б нова золота пора людства…
— А самі ви пробували добути філософський камінь? — питаю я.
— Так, я почесний адепт алхімічної мудрості. Я знаю багато таємниць трансмутації металів, й тому, що ти подобаєшся мені, хочу затримати тебе в своєму замку, аби передати нагромаджені мною таємні знання.
Зигмонт Хюттер зводиться з-за столу, бере мене за руку й веде із зали. Ми йдемо довгими, заплутаними переходами, спускаємося по похилих плитах, піднімаємося гвинтовими сходами, аж поки приходимо до круглої склепистої вежі зі стрілчастими вікнами на всі сторони світу.
Зажеврів вогонь: поволі розгоряючись, спермацетова свічка сяяла щораз яскравіше. На стіні в камені видовбана величезна долоня: пальці розчепірені, криві, мовби натруджені, кожний — у зріст людський. У долоні гойдається в полум'ї риба, і від жовтого вогню свічки полум'я — кам'яне, незрушне — раптом спалахнуло полисками, тінями, здригнулось, заворушилося, відблиском золотим торкнуло чародійну рибу, й спалахнули загадкові символи над кожним пальцем. Корона з півмісяцем — над великим, зірка — над вказівним, сонце яснолике — над середнім, колба запечатана — над підмізинним, а мізинець увінчаний хитромудрим арабським ключем.
Над огнищем важко навис триногий бронзовий казан, чорно-зелений від старості, у вогняних підпалинах, з'їдений коростою отруйних кислот.
— Ритуальна посудина «дін», — показує на нього Хюттер. — За великі гроші привезли мені його купці з далекої країни Китай, що розпростерлася безмежно на сході сонця й заселена людьми маленькими, жовтими, вузькоокими… Й довелося мені звершити в ньому немало дивовижних перетворень.
— А чи не втішають дияволи ці досліди? — питаю я боязко.
Хюттер сміється: