— Це ти даремно, — зауважив я. — Треба було все пояснити як слід, просити випробувати тебе у справжньому ділі.
— Тож-бо й воно, — сумовито погодився Чигаренков. — А я згарячу, коли так, кажу, перейду в зовнішню службу, мене давно кличуть і квартиру обіцяли…
Слухав я його й анітрохи йому не співчував, бо ж збоку було видніше, як точно, як правильно й добре сидить на своєму місці Чигаренков — саме на своєму. Ми розмовляли, а на столі дзеленчали телефони, до кабінету заходили співробітники Чигаренкова, й він давав їм ясні, чіткі розпорядження, логічні й, мабуть, правильні, бо сприймалися вони на льоту, як це буває в надійно і добре спрацьованому колективі. З реплік, приязних і шанобливих, я бачив, що він тут має повний авторитет. І з несподіваним сумом я подумав про недосконалість механізму людського саморозуміння, при якому віртуози бухгалтери потай зітхають над незабутніми долями відважних мореплавців, геніальні крапці шкодують за втраченими можливостями стати журналістами, а відомі лікарі-кардіологи вважають, що їхній талант по-справжньому міг розквітнути тільки на театральній сцені, — профессьйон манке, як кажуть французи, нехтування покликанням.
У словах Чигаренкова мені виразно чулася образа на те, що вуркагани його обманювали. Але ж на те вони й вуркагани, прямодушних і щиросердних злодіїв не існує. А він ніяк не міг погодитися з тим, що вчинки людей іноді суперечать логіці, а мотиви їхні нестандартні. Він хотів, щоб усе відбувалося за правилами, за законом, по порядку, і невтямки йому було, що сищик саме там і виявляє своє покликання, де відбувається беззаконня, непорядок, порушення правил…
— Я кажу заступникові з розшуку: зверніть увагу на хлопців із сьомого будинку — бешкетують! А він каже: нехай гуляють, нехай радіоли на весь будинок крутять. Хай, каже, квіти на клумбах топчуть. Аби тільки не крали! Ось тобі вузьковідомчий підхід, «психологія». Я цього не розумію…
«Тому він — заступник з розшуку, а ти — із служби», — подумав я і сказав:
— Вам треба об'єднати виховавчі зусилля. Я, знаєш, прочитав оце в журналі: «Стратегічна мета виховання — формування щасливої людини».
— А я не відмовляюся, — миролюбно мовив Чигаренков. — Я і так усіх виховую. Окремих громадян із обслуговуваної території. Ганку, дочку свою. Дружину до уваги не беру — вона сама кого завгодно виховає, фінансист вона в мене.
З інтонацій слів про дружину я здогадався, що ця тема може завести нас далеко. Тому я запитав поспішно:
— А з підлеглими як?
Чигаренков підійшов до шафи, дістав грубого зошита в цератовій палітурці й відрапортував:
— Найперший мій обов'язок. Я мушу знати й виховувати особовий склад у дусі суворого дотримання законності, високої дисципліни й сумлінного виконання службового обов'язку!
Я посміхнувся:
— І що, виходить?
— Звичайно, виходить, — без тіні сумніву сказав Чигаренков. Я тут за порадою одного знаменитого педагога — прізвище, шкода, забув — на своїх людей психологічні характеристики для себе складаю. Ну, для пам'яті, в порядку індивідуального підходу, одне слово. Поглянь. — Він простягнув мені зошита.
Я з цікавістю погортав сторінки, заповнені каліграфічним, неквапним почерком, що напрочуд точно відповідав прямоті, акуратності й відсутності вагань у господаря.
«Дільничний інспектор Виборнов. Добрий, але запальний, мас слабість одружуватися. Чесний до дрібниць».
«Дільн. інспектор Снетков. За вдачею холодний і гордовитий. Не п'є. Обіцянки виконує…»
«Дільн. інспектор Маркін. Люб'язний, ввічливий. Живчик. Рухається швидко, а погляд косий (???)».
«Дільничний інспектор Ротшильд. Неодружений. Із заводу за путівкою. Компанійський хлопець. Веселун. Прозваний Валя-дівчатник…»
«Командир взводу Форматок. Скромний, тихий, небалакучий. Розводить пташок…»
«Дільн. інспектор Поздняков. Служить давно. Сумлінний. За вдачею суворий, вимогливий. Не має почуття гумору…»
Я поклав зошита на стіл, зачекав, доки Чигаренков відпустить чергового відвідувача.
— Капітально задумано. Молодець.
Чигаренков вдоволено усміхнувся.
— До речі, про Позднякова. Бракує йому, значить, гумору?
— Бракує, — підтвердив Чигаренков. — Тут якось Ротшильд пожартував щодо його зовнішності, то він з ним півроку не розмовляв. Не кажучи вже про анекдоти — усе відділення за боки хапається, а Поздняков навіть не усміхнеться.
— А навіщо тобі, власне кажучи, його почуття гумору? Він же в тебе на іншій, здається, посаді?
— А як же? — здивувався Чигаренков. — Як керівник я мушу цю його якість враховувати. А то побалакаєш з ним «із вивертом», як зі мною Длиннов Василь Васильович колись, — і позбудешся доброго співробітника!
— Отже, співробітник він тямущий?
— Тямущий — не те слово. Я на його дільницю рік можу не заглядати.
— Так-так. Але чим тоді ти можеш пояснити оту пригоду з ним? Дивно якось виходить.
Чигаренков замислився. Потім, пригладжуючи рукою і без того гладеньке волосся на проділі, сказав:
— Дивно, коли не знаєш, що сталося насправді. Розумієш, Стасе, він же, звичайно, не ангел, Поздняков. Тобто — нормальний мужик і, певно, мас право у вільний час розговітись. Але щоб отак, до нестями… — Віталієве обличчя пересмикнула гидлива гримаса. — Ні, не схоже це на нього. Ти не подумай тільки, що я свого під захист беру. Якби я дізнався, що він справді так нажлуктився, то своєю владою шкуру б з нього спустив. Так що ти розберись по справедливості…
Я дивився на його суворе обличчя з твердим, вольовим підборіддям, міцно стуленими губами, що дивовижним чином замість суворості й твердості виявляло м'якість і доброту, й думав, що, мабуть, даремно я відмовлявся від пропозиції генерала, коли старий служака Поздняков, чоловік суворий і позбавлений почуття гумору, так потребує моєї справедливості.
Капітан Поздняков обличчям був схожий на старого дебелого кабана, і я знову подумав про те, що дільничний — людина малосимпатична. Кілька років тому приятелі взяли мене на полювання, й мені хворобливо гостро запам'яталася здоровенна голова пораненого вепра — витягнуте, обрубане п'ятаком рило, примружені червонуваті повіки з довгими білими віями, під якими плавали каламутні зіниці, розширені останнім страшним болем, усе ще загрозливий, але вже безсилий жовтий оскал.
— Андрію Пилиповичу, ви маєте ворогів? — спитав я.
— Мабуть, — здригнулися білясті вії. — За десять років служби на одній дільниці й друзі й вороги з'являться: народу, вважайте, тисяч із дванадцять живе.
— Можемо ми з вами визначити коло таких недоброзичливців?
— А як його визначиш, оте коло? То ж тільки у поганого дільничного два недоброзичливці — жінка й теща! А мені за всі роки з багатьма сваритися довелось — і самогонників ловив, і хуліганів приструнював, і нероб виселяв, втікачів додому з відсидки за комір брав, за собак бездоглядних штрафував, до бешкетників на роботу скаржився, п'яниць із дворів та під'їздів гнав, батьків недбайливих у міліцію та у виконком тягав. І злодії траплялися, і в обшуках брав участь. От і виходить…
Поздняков замовк, ображено й сумовито ворухнув широким ніздрюватим носом, що виріс, здавалося, просто з верхньої товстої губи.
— Що виходить? — запитав я.
— Та от якось раніше ніколи й гадки про це не мав, а зараз увесь час тільки про те й думаю. Живе кільканадцять тисяч людей на моїй дільниці, й, по суті, ніхто з них мене й знати не знає, бо нам і стикатись не доводиться. А сталася зараз біда зі мною і годилося б слово добре про мене сказати, то виходить, що, окрім погані всякої, ніхто й не знає мене. А від погані мені слова доброго не дочекатися.
Я похитав головою: