— Професійну чи житейську? — обережно поцікавився я.
— Житейську.
— Ну що ж, давайте.
— Не приймайте ніколи ніяких остаточних рішень. Залишайте за собою невеликий запас часу, свободу маневру, ресурс грошей і резерв для вибачень. Це рятує наше самолюбство від болючих уколів, а істину від зневаження.
— А при чому тут істина? — сердито запитав я.
Халецький засміявся.
— Ви ж знаєте, що інколи люди, наприклад вчені… — Він зробив паузу, й виглядала ця пауза як наголос на друкованому рядку, й продовжив спокійно: — І не вчені, аби врятувати своє самолюбство від уколів, підганяють краї істини під свій розмір, щоб не тиснуло, не терло, не утруднювало рухів або просто щоб не зминало вихідну одіж нашого марнославства.
— Красиво. Але мене не стосується, — сказав я похмуро. — І мені залишати резерв для вибачень перед Панафідіним не треба. Він шановна людина, професор, але перед законом усі рівні, й нехай він одзвітує в деякій неприродності виниклого становища.
— Не захоплюйтеся, Тихонов. І не налягайте на мене в такою пристрастю: я ж вам не начальство, не прокурорський нагляд і не ваш татко. Звітувати переді мною ви не зобов'язані, а вислухати товариську пораду можете.
— То що ж ви радите, Ною Марковичу? — заволав я уже з відчаєм.
— Думати. Не квапитися. І знову думати. Уся ця пригода дивовижна, в ній є якісь дуже давні й глибокі підводні течії — це мені підказує моє старе серце. І я вам раджу не поспішати з діями й заявами, які ви не зможете взяти назад. Думайте, я вам кажу.
— Не поспішати? Чудово. А як до вашої поради, цікаво мені знати, поставився б Поздняков? Адже він напевне просив би мене поквапитися…
— Не будьте хлопчиськом! — сердито гримнув Халецький. — Ви не сестра милосердя! Нам доручено високу місію лікування моральних ран людства, тож будьте ласкаві ставитися з розумінням і повагою до своєї посади! І зброя ваша не поспішливість, а мудрість. А мудрому слід ходити серед людей помацки й не витріщуватися на світ, а вдивлятися в нього крізь лінзи розуму й сумління…
— Ною Марковичу, але ж мені належить силою розуму мого знайти істину у взаєминах людей, світ яких мені незрозумілий і чию справу я не розумію. То, може, для мене — суто по-людському — істина полягає в тому, щоби просити начальство звільнити мене від цього розслідування?
Халецький помовчав, я чув, як він глухо покашлює, одвертаючись від мікрофона, відтак він зітхнув і сумно промовив:
— Така істина не потребує ні розуму, ні любові, ні правди, ані сміливості…
— Але я не можу нічого придумати. Спочатку я не повірив листу. Потім, коли в тайнику знайшов ампулу з білим препаратом, я не міг повірити, що це метапроптизол. Тепер я не можу збагнути, чи справді Панафідін нічого не знав про ампулу, а чи він такий чудовий актор. Але є ще одна обставина, яка не дає мені спокою…
— Яка обставина?
— Подумайте, Пою Марковичу, про масштаб причин, через які Панафідін, коли він справді автор метапроптизолу, може відмовитися від нього! Подумайте, які вони мусять бути велетенські, безмежні, вони все його життя повинні перекреслити!
— Я вже міркував над цим і гадаю, що говорити про зміну напряму пошуку поки що несвоєчасно. Ви пам'ятаєте, була така світова чемпіонка по ковзанах Марія Ісакова?
— Пам'ятаю. А що?
— Одного разу, багато років тому, я бачив, як під час змагань вона впала на повороті. Пристойна швидкість, інерція, заокруглення — сильно дуже закрутило її. Нарешті вона загальмувала, скочила і… помчала в інший бік.
— Я в інший бік не побіжу, це я вам напевне кажу.
— А я й не кажу цього. Я, як ви любите говорити, мобілізую вашу увагу.
— Спасибі. Тепер я займуся поточною роботою з мобілізованою увагою. До речі, я збираюся до вас зайти, занесу листа підкинутого — хочу, щоб ви над ним трохи поміркували: може, пощастить витиснути щось із нього.
— До ваших послуг. До зустрічі.
Я поклав трубку, підійшов до сейфа, зірвав пломбу з печатки, відкрив замок, дістав папку, кинув на стіл конверта з пречудовою адресою «Головному генералові». Ага, я пам'ятаю іще, що зателефонував після того Тамарі й попросив довідатися в Шарапова, коли він зможе прийняти мене.
— Він од'їхав у місто години на дві, — сказала Тамара.
Ну, од'їхав то й од'їхав. Од'їхав, одійшов, одлетів, одплив — слова якісь дикі. Добре, що мій начальник не адмірал — «відплив у порт на дві години». Розмірковуючи над цією нісенітницею, я відкрив конверт, аби ще раз прочитати листа, перш ніж віднести його Халецькому. Але читати не було що.
Листа не було.
Я цього навіть не зрозумів спершу, й усе розтягував конверта ширше, й продовжував тупо дивитися в нього, наче то був не звичайний поштовий конверт, а наповнена паперами книжкова шафа, в якій могла запропаститися така дрібничка, як аркуш паршивого наперу з двома рядочками друкованого на машинці тексту.
Замість листа лежав у конверті якийсь сірий бруд, і все це само собою було настільки незбагненно, дико, неймовірно, що у мене міг пропасти із замкненого й опечатаного сейфа безцінний документ слідства, — це просто ніяк не могло укластися в моїй свідомості, і якісь перелякані думки, одна одної безглуздіші, крутилися в голові. Зі мною сталося таке, що непростиме для професіонала: від несподіванки, від неможливості навіть уявити собі, як могло таке статися, я втратив самовладання.
І миттєво був покараний вдруге.
Досі не можу собі пробачити, досі із соромом згадую, як, утрапивши в гостру ситуацію, я відразу ж забув болісно накопичуваний за довгі роки досвід, усю хитру сищицьку науку, втовкмачену в мене старшими товаришами, головний закон, засвоєний в боротьбі із злочинцями, які нам помилятися двічі ще не надавали можливості. А який же простий цей закон:, перш ніж зробити щось, подивись і подумай.
Але в цю мить ураз злетіли з мене всі сищицькі доспіхи й вискочив на волю голубий від переляку, тремтячий від здивування обиватель: я застромив пальці в конверт і почав вигортати отой бруд.
І, лише піднісши його майже до носа, я зрозумів, що то не бруд. То був буро-сірий попіл. Тонюсінька пластинка паперового попелу, що миттєво зруйнувалася в руці.
Усе, що зосталося від листа. Темні пластівці з неприємним запахом — чи то йоду, чи то сірки і легкий-легкий запах гару.
І в своєму переляку, переляку роззяви, я знищив залишки слідів — розім'явши попіл пальцями, відтяв собі шляхи до відтворення спепелілого клаптика паперу, бо в моїх руках усе це перетворилося на потерть.
На все життя з дивовижною гостротою я запам'ятав перший свій доторк до таємниці. Це було двадцять п'ять років тому, і таємниця була книжна, маленька, й не була вона метою і змістом прочитаної казки, але так вразила мене, що через неї я, власне, проґавив усю книжку. Сусідській дівчинці на день народження подарували «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно». Ми ще грамоти не знали, тож читала нам книжку мати цієї дівчинки. І коли дійшлося до того місця, де Буратіно проткнув носом намальоване вогнище й за ним виявилися замкнені запилені двері, я не міг більше слухати — не давав читати, набридаючи запитаннями. Навіщо за намальованим вогнищем двері? Хто змайстрував двері? А чому намалювали вогнище? Хто це зробив? Куди вели двері? Чому тато Карло не знайшов їх раніше? Оті двері за декорацією просто таки звели мене з розуму. Жінка казала мені: «Зачекай трохи, далі в книжці про це все написано, дочитаємо до кінця, і ти взнаєш».
Але я не міг чекати. Оте питання про двері терзало мій дурненький дитячий мозок, і я не міг слухати далі, стежити за розвитком подій, що мали відчинити нам замкнені двері, я шаленів тихенько біля дверей, придумуючи, як би мені відімкнути їх самому, не чекаючи кінця пригод Буратіно, Мальвіни, П'єро та пуделя Артемона. Ще й досі із соромом згадую, як, вовтузячись та хвилюючись, я нарешті почув скрипіння золотого ключика в замку й помчав сходинками, що привели увесь гурт у чарівний ляльковий театр, і був таким кінцем страшенно розчарований. Чого чокав я за дверима? Яке відкриття потрясло б мене? Що примирило б мене з існуванням такої гострої і такої тривалої таємниці?
Не знаю. Їй-богу, скільки я не згадую про ці двері, але так і не можу відповісти собі на ці питання.
Відтоді збігло багато років, і розгадування таємниць стало моїм ремеслом. Двері, за якими вони зберігаються, не відімкнеш золотим ключиком. А о, як правило, двері ці невидимі, їх приховують відстані, темрява, безлюддя, хитрість, простодушність, жадібність, лиха обдарованість, солідний фасад, шиноване ім'я, багато-багато різних мальованих вогнищ.
І, споглядаючи зараз, як Халецький хірургічно точними рухами розклеює на аркуші паперу клаптики — буро-сірі пластівці спопелілого листа, я присягнув сам собі, що проткну своїм довгим допитливим носом намальоване родинне вогнище Андрія Пилиповича Позднякова.
— Хочу поїхати зараз до Жолонкіної, — сказав я експертові.