— Це хто? — запитав Халецький, не полишаючи роботи.
— Дружина Позднякова.
— Ага! Чому ж до неї?
— Вона ближча від усіх до Позднякова, з одного боку, до Панафідіна — з іншого. Й таким чином до метапроптизолу.
Халецький поклав аркуш із приклеєними клаптиками в сушильну шафу й, не відповідаючи мені, пересмикнув по черзі плечима, що, мабуть, означало — не переконав.
— Давайте розглянемо цю пригоду від самого початку й пошукаємо слабкі лапки, — запропонував я.
— Давайте, — охоче погодився Халецький.
— Невідомим препаратом отруєно міліціонера Позднякова. Його дружина, з якою він не живе і перебуває фактично в недоброзичливих взаєминах, працює над хімічними речовинами тієї ж групи, що й отрута Позднякова. Але вона, до того ж, працює разом із досить-таки антипатичною людиною Панафідіним…
— От щодо антипатичності Панафідіна — це найбільш серйозний аргумент, — засміявся Халецький.
— Згоден, знімаю. Просто з професором Панафідіним, який — це загальновідомо — риє землю носом, щоб отримати транквілізатор, яким отруєно Позднякова. Поки що логічно?
— Більш-менш. Давайте далі.
— На цьому місці виникають зразу два відгалуження, які надають наміченій було версії про даму-мужовбивцю та іншим отаким жорстоким романсам характеру цілковитого абсурду. Бо з'являються розгонщики, типові злочинці, які пред'являють посвідчення Позднякова, добуте з допомогою буцімто неіснуючого препарату, над яким трудяться Панафідін і Желонкіна.
— Привабливо, — кивнув Халецький, увімкнув у шафі тягу, сів у крісло, закинув ногу на ногу й запалив сигарету.
— А далі відбуваються події цілковито незрозумілі: приходить лист. Незалежно від того, чий у машині був метапроптизол — Панафідіна або когось іншого, ясно одне: листа цього надіслав чи ворог Папафідіна, чи його суперник.
— Можливо, є сенс об'єднати ці дві уявні постаті — ворог і суперник?
— Не знаю, не певен. Лист…
— Так, це, мабуть, правильно: якби листа не обробили попередньо дибутилхлором…
— До речі, Ною Марковичу, звідки ця людина знала, що лист не спопелиться раніше, ніж я його прочитаю?
Халецький засміявся:
— Це не питання. Не можу сказати, в якому обсязі, але певними відомостями з фотохімії він володіє. Я собі так уявляю його дії: він спершу надрукував текст, потім занурив аркуш у перекис бензоїлу й відразу поклав його у конверт. Папір окислюється перекисом бензоїлу тільки під дією світла. Розрахунок був на те, що промені світла, які проникають певною мірою крізь конверт, розпочнуть процес окислення, що бурхливо піде після того, як лист витягнуть на світ божий…
— Але ж я поклав потім листа у сейф?
— То вже не мало значення — процес необоротний. Якби ви залишили листа на столі, то не збереглося б і тих крихіток, які ми зараз намагаємося реставрувати. Але ми ухиляємося…
— А що?
— Мені здалося, що у вашій системі не знайшлося місця ще для однієї помітної людини…
— А саме?
— Для Лижина.
— Я телефонував йому недавно на роботу — там його також немає. Сьогодні я поїду до нього додому й дочекаюся, хай навіть до ранку сидіти доведеться. Але спершу мені треба поговорити з Желонкіною.
— Бог у поміч.
Причина, що спонукала мене ще раз зустрітися з Желонкіною — близкість її і до Позднякова, й до Панафідіна, — поставила мене перед проблемою: де цю зустріч призначити? На службу до неї я не хотів їхати, аби зайвий раз не зустрічатися з Панафідіним. І додому також: перспектива зустрічі з Поздняковим мені не подобалася.
Прикидав і так і сяк, а вирішив усе-таки їхати до неї додому, бо хоч як це буде неприємно для Позднякова, але ж зрештою вся ця історія заварилася через нього й він, свій брат міліціонер, мусить зрозуміти. Адже не задля власного задоволення і розваги тьопаю я на край міста!
Так я підбадьорював себе, йдучи від автобусної зупинки до знайомого вже будинку, й, видно, так мені не хотілося говорити про Позднякова з його дружиною, коли він сидітиме в сусідній кімнаті, мимоволі вслухаючись у приглушені голоси за стінкою, так гостро я відчував майбутню його муку й неминучу наругу над його чоловічою гордістю, що доля змилувалася наді мною, а може, над ним: на мій дзвінок двері відчинила Ганна Василівна Желонкіна й промовила:
— Ви до чоловіка? Його немає вдома.
— Здрастуйте, Ганно Василівно! — сказав я майже радісно, й вона, відразу спохмурнівши на виду, оскільки збагнути причини моєї радості не могла, та й думати про це не хотіла, стримано відповіла:
— Доброго вечора.
— Я не до Андрія Пилиповича, я до вас.
— Та-ак? — здивувалася вона. — Мені здавалося, що того разу ми про все поговорили.
— Ну що ви, Ганно Василівно, нам і ста годин не вистачить про все переговорити — розмова в нас дуже серйозна.
— Ста годин у мене для вас немає, у мене для себе самої такого часу нема. Відколи я себе пам'ятаю, мені бракувало часу. А якщо ви хочете говорити зі мною знову про моє особисте життя, то я вам уже сказала: вас це не стосується…
Я помовчав, мені заважало, що ми розмовляємо стоячи, як у трамваї.
— Мене це стосується. І вас стосується. Я б міг вас викликати для допиту в МУР, на Петровку.
— Чого ж не викликали? — вона гнівно відкинула голову назад.
— Бо я не хочу вас допитувати, я хочу розпитати. Й бравувати своєю байдужістю до долі Позднякова вам не варто було б…
— Ну, знаєте, я у вас поради не питала й питати не збираюся!
— Це було правильно доти, доки вашого чоловіка не отруїли сильнодіючим препаратом, над яким ви зараз працюєте…