Відчинила знову та сама стара з плоским обличчям.
— Застав-таки. Вдома він. — Стара впустила мене, але явно була невдоволена і, човгаючи попереду коридором, бубоніла: — Чи я знаю, що воно ходить, знайомий чи просто якийсь волоцюга, усім бігай відчиняй, наче мені більше робити нема чого. Такі всі грамотні стали, далі нікуди…
Я йшов, обережно ступаючи, виставивши вперед руку, стараючись не налетіти на щось у темряві, та все ж зачепив плечем на стіні дитячі санчата і боляче забив коліно об дерев'яну скриню. Стара зупинилась.
— Он оті двері перед кухнею…
Я постукав, з-за дверей неголосно почулося:
— Заходьте!
Я зайшов до кімнати й побачив за столом чоловіка, якого вирахував безмежно давно — коли стояв на безлюдній Бережковській набережній; минулі дні були такі довгі, що здавалося, ніби все це відбувалося в прадавні часи.
— Здрастуйте, я інспектор Московського кримінального розшуку Тихонов.
— Здрастуйте, — хриплуватим, тонким голосом сказав Лижин і повторив: — Здрастуйте, сідайте, прошу.
Але сісти було нікуди. Кімната була невелика, в кутку на ніжках стояв застелений сірою ковдрою матрац. Уздовж стін висіли збиті з нефарбованих соснових дощок стелажі, на яких у безладді валялися сотні книжок, журналів, зшитих нитками вирізок, картонні й ледеринові панки із записами. Деякі папки були зовсім тоненькі, інші набиті так щільно, що шворки ледве сходились у вузлику. Те ж саме творилось і на столі, й на двох віденських стільцях теж лежали книжки й папки.
Лижин вечеряв — на розі стола кипів електричний чайник, відкрита бляшанка камбали в томатному соусі й нарізаний батон лежали перед ним на акуратно розгорнутій газеті.
— Вибачте, я вам перешкодив…
— Ні, ні, що ви! — швидко мовив Лижин, підводячись. — Прошу вас, сідайте.
Тут він помітив, що стільці зайняті, вийшов з-за столу, г мить подумав, куди краще покласти ці книжки, зібрав їх у високу купу й виклав поверх решти книг на столі. Я сів, і корінці книжок світилися тьмяним золотом просто перед моїми очима: Долгов — «Каталіз в органічній хімії»; Вейганд, Хільгетаг — «Принципи органічного синтезу»; Хар Гобінд Корана, Ісаак Кабачник, Джеймс Уотсон, якісь монографії англійською та німецькою мовами…
Кімната була тьмяно освітлена настільною лампою із зеленим скляним абажуром, і від цього непевного світла лежала на обличчі Лижина печать утоми чи хвороби. Він стояв посеред кімнати навпроти мене й мерзлякувато гладив долонями плечі, що виступали з накинутої хутряної безрукавки. Через худорлявість, високий зріст і цей хутряний жилет, який ховав руки, він був схожий на понадрозмірний манекен для демонстрації зразків нікудишнього одягу, і мені ця схожість здавалася особливо сильною тому, що рухи Лижина були якісь незграбні, невпевнені, наче всі його кінцівки рухались не гнучкими довгими м'язами, а жорсткими металевими пружинками. Зім'яті, очевидно, ніколи не прасовані штани були внизу обтріпані. І черевики Лижина вразили мене — величезні, сорок п'ятого розміру, ґринджоли, в яких ходять будівельники.
— Чаю випити не бажаєте? — запитав Лижин неголосно. — У мене, здається, є навіть цукерки.
— Дякую, охоче вип'ю.
Лижин висунув шухляду письмового столу, дістав звідти гранчасту склянку, подивився, короткозоро мружачись, її на світло — чиста, побрязкав чимось у шухляді, дістав ложечку і пакуночок з ірисками «Киць-киць».
Чайничка для заварювання в нього, певне, не було, і він насипав заварку просто в електричний чайник. Чай був несмачний, але дуже міцний, у склянці плавали коричневі розпарені пластівці.
— А ви в якій справі? — спитав він, відкидаючи голову назад, і я подумав, що його обличчя компенсує всі вади недоладної фігури. Копиця розкошланої каштанової чуприни, коротка борідка і щемливо-сумовиті ясні очі — перелякані, неспокійні й скорботні.
— Мене цікавить особа професора Панафідіна, деякі аспекти його роботи, наукової діяльності і його наукове оточення, — сказав я. — Хочу зразу ж застерегтися, щоб ви це питання не зв'язували з моєю посадою надто буквально. Просто це елемент проблеми, яку я розв'язую.
Великим пальцем Лижин пригладив вуса — спочатку лівий, потім, не поспішаючи, праний, скуйовдив борідку, і дивився він весь час убік, поверх зеленої маківки настільної лампи, кудись у куток, де висів погано видний у сутінках чоловічий портрет. І ледь помітно усміхався.
— Та-ак? Це щось нове у кримінальному розшуку, наскільки я собі це уявляв. А чому ви питаєте про Панафідіна саме мене?
— Тому що ви багато років працювали з ним разом.
— Але ж ми вже багато років разом не працюємо.
— Через це я і прийшов до вас — спочатку багато років працювали разом, а потім перестали. Мабуть, не випадково?
— Не випадково, — кивнув Лижин.
— І що?
— Нічого. Мені б не хотілося про це говорити.
Ми помовчали, у кімнаті було тихо, лише ледь чутно дзенькала ложечка, якою Лижин колотив чай у склянці. Я глянув на портрет, який весь час скоса розглядав Лижин. Очі вже звикли до напівмороку, і я досить виразно побачив темне, мальоване олією полотно — лобатий сивий дід з виснаженим лицем і хижим, яструбиним профілем.
Я сказав:
— Звичайно, це ваше право: якщо ви не хочете, то можете не говорити. Але мене привели до вас причини надзвичайні…
Лижин, не давши мені закінчити, різко відсунув склянку, мало не перевернувши її, підхопився з-за столу, закричав хрипко:
— Не вірю, не вірю, не вірю вам! Це якісь чергові панафідінські штучки! Чому ця людина не хоче дати мені спокій? Я винен в усьому сам — усвідомлюю, винен, я перестрахувальник, нікчема, невдаха! Але я нікому не завдаю шкоди, я стараюсь дати людям благо! Чому він стоїть на моїй дорозі і не дає мені спокійно жити? Чого ви хочете від мене? Я ніякого відношення до кримінального розшуку не маю, то чого ви прийшли допитувати мене? Я в своєму житті вулиці не перейшов у незазначеному місці…
Від збудження щоки його залив хворобливий — плямами _ рум'янець, губи тряслися, і тільки руки, попечені реактивами, у саднах, опіках і задирках, переплелися так, ніби Лижин боявся, щоб вони не відірвалися.
— Заспокойтесь, будь ласка, — неголосно сказав я і опустив очі: мені було боляче дивитись на Лижина, який, мов Лаокоон, був обвитий зміями підозрілості, відрази, ненависті. — Панафідін знайомство з вами не афішує. А надто переді мною. Отож я ледве розшукав вас сам.
— Але навіщо? Навіщо я вам потрібен?
— Мені потрібна ваша консультація, підказка, порада.
Лижин гірко засміявся:
— Кому, кому в усьому білому світі я можу радити? Боюсь, ви втрапили не за адресою.
— Можливо. Але прошу про одне: повірте мені. Я не бажаю вам зла. Цікавить мене, навпаки, Панафідін. Власне, я і йому зла не бажаю, та мені незрозуміла його роль в одній дивній історії, і я хочу взнати про нього якомога більше.
— Нічим не можу допомогти. І говорити про неї не стану. Про мертвих — або добре, або нічого.
Я усміхнувся:
— Не далі як учора він був живий, здоровий і благополучний, — і подумав, що частина панафідінського благополуччя Лижину напевне не завадила б.