— А чим ти займався раніше?
— Лікував хворих.
— Отже, шарлатанив, — відповідає собі Ліхтенфельс. — Був дурисвітом, а став алхіміком.
— Я був лікарем, а тепер став ще й хіміком. І буду відтепер себе називати грецькою назвою іатрохімік, маючи за мету створити нову науку — лікарську хімію…
— І дасть бог, втрапиш на багаття за чаклунські досліди над людьми, — лагідно обіцяє канонік Ліхтенфельс.
— Дика ви людина, ваша превелебність, — відповідаю я без політесу. — Вам би не душі рятувати, а міську діжу вивозити. — Й, не звертаючи уваги на занімілого каноніка, йду геть.
Я йду на північ без грошей, без теплого одягу, лікуючи людей і жебраючи. Я лікую в дорозі селян, купців і стражників. Розтинаю нариви, вправляю суглоби, видаляю камінці, впокорюю пропасницю, знімаю запалення, випускаю гнилу черепну воду, зрощую в лубках і глині зламані кістки, виганяю коросту, зцілюю від поганої французької хвороби.
Змордований цією хворобою, тяжкою і ганебною, запитує мене шкіпер із Брюгге, запитує з надією і страхом:
— Чим лікуєш мене, зцілителю? Яке зілля потаємне даєш мені?
— Ртуть і галун.
З жахом сахається хворий:
— То ж отрута!..
— Усе в світі отрута! — сміюсь я. — Важливо знати дозу…
Лікую я ртуттю, сіркою, галуном, для втамування болю даю насіння дикого маку — опій, сто трав цілющих застосовую для лікування, зовсім кволим даю розчинене залізо й золоту тинктуру від гнійних запалень.
Незвіданими шляхами приходить до людини слава, й тієї зими, голодної й холодної, такої безмежно довгої та важкої, помчала по землі, переганяючи мене в дорозі, звістка про мудрого лікаря, який здійснює чудеса зцілення, що не снилися навіть славетному латинянину Цельсу, про доброго лікаря, котрий знає будову людини й потаємне зілля краще, ніж великий Цельс, і тому гідний називатися Парацельсом…
Напровесні я дістався до Антверпена, й місто це увійшло назавжди в моє серце своїми веселощами, багатством і красою. На знаменитій біржі торгували всім, що є на родючій і щедрій нашій землі. Багатство світу в тисячах крамниці., на милях прилавків кликало, зваблювало, пропонувалося. З далекої Америки, схованої за безбережним океаном Темряви, привезли купці й конкістадори золото й срібло, алану й ваніль, індиго та кошеніль. З іншого кінця світу, з непорушно-сонної Азії, прибули каравели з каннорським шафраном та імбиром, з арабськими килимами, левантинськими гобеленами й позолоченою шкірою, з перцем із Гоа, з опієм, шовком і крамом із Діу. Рис із Дамана, кориця і рубіни з Цейлону, амбра, камфора, мускатний горіх, пахучий сандал із Малакки, ормузькі перли, чай і порцеляна з берегів Катаю і Сипанго, слонова кістка, диковинні звірі, птахи, що вміють говорити, й чорне дерево з Африки…
За товар купці просять гроші — однаково які: вони приймають гульдени, дукати, марки, песо, цехіни, піастри, червінці, талери та флорини. Але я по маю золотих монет. Так само немає в мене срібних та мідних — до найбагатшого міста світу я дістався без копійки в кишені й тиняюся біржею, сподіваючись надибати собі вечерю й нічліг. Відчай вже підступає до мого квапливого серця, котре не знає, що коли б я поспішив цього дня з їдою і нічліжним кутком, я б втратив найвірнішого учня, найстійкішого друга з усіх, які в житті моєму були…
Народ біжить вулицею. Жінки перелякано пригортають до себе дітей, погрожують комусь чоловіки, свищуть та улюлюкають хлопчаки.
— Відлучання! Відлучання!..
— Азрієля піддають анафемі!
— Проклинають вченого іудея Азрієля.
Перед натовпом біля дверей синагоги стоїть навколішки зі зв'язаними руками худий рудий юнак із довгими пейсами й заплаканими почервонілими очима. Старий рабин підносить скарлючені, опухлі від подагри пальці над юрмою і хрипким, надтріснутим голосом запитує:
— Чи так само ти, Азрієлю да Сільва, висловлюєш сумнів у тому, що бог, дозволяючи бути хворобам, хоче зцілити нас від древнього недугу гріховного?
Жах і впертість написані на обличчі юнака:
— Я хочу вам усім блага…
— Чи готовий ти скласти покаяння? — запитує рабин, і юрба принишкло замовкає.
Юнак кусає губи, щоб не заридати, шепоче ледь чутно:
— Мені немає в чому каятися…
Вереск, вигуки, стогін, огуда й молитва вибухом здіймаються над людьми. Старий піднімає руку, й галас поволі відступає за будинки, у поблизькі провулки й двори. Скрипучий голос набуває нечуваної сили:
— За велінням міської общини й вироком святих, ім'ям бога, перед священними книгами Тори із шістьмастами тридцятьма приписами в них ми-и… відлуча-а-ємо-о…
Усе поглинув зойк горя й скорботи. Сива бабуся б'ється головою об каміння бруківки, молода вродлива жінка рве на собі коси.
— … одділяємо, виганяємо, засуджуємо й проклинаємо Азрієля да Сільва тим прокляттям.
Люди дряпають собі до крові обличчя, кричать і ридають.
— … яким Ісус Навін прокляв Ієрихон, яке Єлисей прорік над отроками, якому Варак піддав жителів Мероза… І всіма тими прокляттями, котрі написаиі в книзі законів…
Рясні важкі сльози котяться по обличчю юнака, й від кожного слона прокляття він заплющує очі, наче його б'ють палицею в лице, проте голови не схиляє, дивиться кудись угору, понад людьми, які тужать і шаленіють, страждають і торжествують.
— … нехай будеш ти, Азрієлю да Сільва, проклятий і вдень і вночі, нехай будеш ти проклятий, коли лягаєш і встаєш, нехай будеш ти проклятий при вході й при виході…
Загуркотів грім, на землю впали важкі краплі дощу, почалася перша весняна гроза. Блакитні потоки води прямовисно падають на землю, на заході світить червонешалене сонце, і півнеба обперезала велетенська, як брама в інший прекрасний світ, райдуга.
Гостро пахне морем, прянощами й гірким тополиним медом. Я стою біля стіни й дивлюся, як панічно розбігаються люди з печального й страшного місця прокляття. Здається, що струмки підхоплюють їх і несуть у своїх швидких і каламутних потоках. За кілька хвилин нікого на майдані вже немає, і тільки стоїть навколішки зв'язаний Азрієль да Сільва, і його обличчя залите дощем і сльозами.
Я підійшов до юнака, розв'язав мотузку й звів його на ноги.
— Іди, тебе поб'ють камінням, — промовив він.
Я обняв його худенькі плечі:
— Ходімо, пошукаємо разом того, хто захоче нас вдарити по череву м'ясною юшкою ти солониною з бобами.
Так ми й пішли разом. І йшли довго — багато років…
Було чверть на дванадцяту ночі, коли я подзвонив у двері квартири Лижина: терпець мені урвався, і я вирішив начхати на звичаї.