— Бо він уже відбув строк, повернувся, батько всі інстанції оббігав, домігся дозволу прописати його, а Борка знову ні дідька не робить.
— А підписку про трудовлаштування ви у нього взяли?
— Брав двічі — попередив, що порушимо справу про дармоїдство. Прийшов утретє, а він мені під ніс довідку тицяє: «Можеш тепер, Поздняков, спати спокійно, я відтепер найсправжнісінька трудова людина».
— Де ж він працює? — поцікавивсь я.
Поздняков вишкірив жовті зуби, його мучнисте негарне обличчя спотворила гримаса:
— Казати соромно — молодий, здоровий парубійко працює отим як його… натурником. У художньому училищі. Я йому кажу: «Як тобі, Борко, не сором страмовиськом гроші заробляти? Та й що то за гроші для дорослого чоловіка — шістдесят карбованців?» А він нахабно сміється мені в обличчя: «Ти, — каже, — Поздняков, некультурний, у мистецтві нічого Не тямиш, а про заробітки мої не тобі журитися…»
Звичайно, в лютому обуренні Позднякова тим, що чоловік може працювати натурником, було щось кумедне, але і я сам, чесно кажучи, вперте почув — у наш час! — про таку чоловічу професію, просто ніколи на думку не спадало.
— Ось вони, лінощі, нехлюйство, до чого довести можуть, — промовив спересердя Поздняков. — Хоч, правда, хлопець він не лихий…
… Світанок сірий і немічний, як моє втомлене тіло. Холодна тьмяна мряка лежить на шибці. Я дивлюсь у вікно й бачу в скляному каламутному відображенні свої сиві рідкі патли, глибокі зморшки, що рубцями посмугували обличчя, піт безсилля і страху на чолі й ніяк не хочу, не можу прийняти неминуче — погодитися, що я вже старий. Через півтора місяця — 8 листопада 1541 року — мені виповниться сорок вісім років. Хіба це вік старості? Невже це визначено мені межу, за якою громадяться морок, порожнеча, жах зникнення?
Яке жахливе безглуздя: природа дарувала довге життя нетямущим воронам, які живляться стервом, а найяснішому творінню своєму — людині відміряла такий короткий вік, що пролітає миттєво, наче радісне зітхання.
Тридцять років тому я був молодий та здоровий, мов гіперборейський бог, і, сидячи на лаві Фсррарського університету, повторював услід за вченим богословом Мазарді: «І писано у Гіппократа-зцілителя: старіння людське відбувається від втрати природного жару…» Але мені тоді було начхати, через що саме відбувається старіння людське, оскільки я був занадто молодий, аби ставитися серйозно до свого лікарського покликання, й занадто здоровий, щоб припуститися думки, буцімто й мене торкнеться колись старість, яка висмоктує з людини нечутно й невблаганно природний жар.
Тисячі, багато тисяч пройшли через мої руки, і я зцілив їх — невже не заслужив я порятунку від принизливого й страшного безсилля перед крижаним подихом похмурого володаря смерті Танатоса, ненависного богамі людям? Але нема кому допомогти мені — сили неба одвернулися від мене, а люди темні й залякані. Вчувається мені трупний запах чорних крил Танатоса, хлюпання весел Харона — грізно гукає через Ахеронт перевізник душ померлих, невблаганний воротар Тартара.
Але сьогодні я не піддамся тобі, нікчемний Танатосе — руйнівнику спокою, віснику люті, слуго насильства, раднику всякого зла! Рано прийшов ти по мою душу — природний жар покидає лише кволе тіло, а дух мій невпокорений і жадібний, мов у юності, і вірю я свято, що в спогадах минулого почерпну снагу фізичну, щоб хоч на якийсь час скувати тебе, як зробив великий герой Сізіф, якщо вже не дано нам найбільшого із благ — довгого мудрого віку…
Безсилі зараз усі мої знання, вся нагромаджена мною лікувальна мудрість світу, яку я збирав по крихті довгими роками, як збирав гріш до гроша величезне багатство міняйло-лихвар. Мені випала доля міняйла знань і милосердя — я роздавав добро й допомогу на відсотки, отримуючи з часом відсотки нового знання і вдячність. І зараз, коли я такий багатий знанням, лякає мене не сама смерть, а доля моєї спадщини, яку заздрісні вороги розграбують у дурній ненажерливості, розтопчуть у поросі забуття.
Чи, може, сотні моїх наукових праць уже розійшлися по світу оповісниками нового медичного канону?
Ні, світ ще не готовий прийняти моє вчення, я народився надто рано; а може, надто рано вмираю. Мабуть, із часом широко зазеленіють паростки того, що народиться водночас із моєю смертю. Я не ганьблю свій час, не сумую за минулим і не впевнений, що майбутнє виправить усі наші вади й помилки. Проте люди, старіючи, перестають помічати добрі новини й переміни — на їхніх очах світ стає гіршим. Я з цим не згоден — вважаю, що людина виростає із свого часу, як дитятко зі своєї колиски.
Хіба світ став гіршим? Просто ми стали більші, розумніші, ми багато про що дізналися, хочемо дізнаватися ще більше й гніваємося, коли це зразу не виходить або коли нові знання перетворюють нашу стару віру на безплотний туман вимислу. Розмірено гойдається маятник нашого часу — колиска людської пам'яті, й повертає нас із сьогодні в учора, в позавчора, в минуле, в історію, і гримить молотом долі, не даючи зазирнути ані на мить у щілину завтрашнього дня.
… Одійшов страх, розтанув біль, покинуло холодне безсилля — відносить мене в минуле маятник пам'яті, нечутно гойдає мене Колиска мого століття — кривавого, жахливого й прекрасного. О, який молодий, дужий і веселий я!
Тисячі шляхів, що я пройшов пішки, проїхав верхи й у візку, під спекотним сонцем, градом і дощем, раптом згорнулися в маленький клубок, і кінчик чарівної нитки прибитий до порога дерев'яного будиночка в Ейнзидельні, манюсінькому містечкові кантону Швіц у вільній Швейцарській конфедерації, де я народився так давно.
Розгортайся, клубочку, розплутуйтеся, петлі далеких доріг, ведіть мене знову до знань, до злидарства і слави, до багатства й ганьби, до любові й ненависті, до щедрості й залежності, до учнів та ворогів, до друзів і зрадників, до радості зцілення й горя втрат. Пронеси мене на собі ще раз, дорого життя, щоб усе повторилося знову, і тоді нехай розтане клубок моїх мандрів тут, біля дверей порожньої сірої кімнати, де тепло, тиша й пустка і вікна залиті осіннім дощем…
Дивний видався цього року вересень. Після дощового липня, безбарвного, бляклого серпня напосілася раптом задушлива літня спека. Й тут, у зеленому приміському районі, осінь була ще менш помітна.
Десь далеко за Окружним шляхом глухо й потужно загуркотіло — у розмитій, мовби вицвілій блакиті неба з'явилися хмарки, невеличкі й рухливі. Одна з них підкралася до сонця й за мить наче ганчіркою його стерла, й ураз звідкілясь узявся легкий прохолодний вітерець, додавши мені бадьорості: від спеки й одноманітності своїх занять я вже надумай був кінчати на сьогодні, залишивши до наступного ризу дна п'ятиповерхових будинки, прикрашені іграшковими балкончиками й чорною сіткою гідроізоляції. В одному з них мешкав натурник Чебаков. І все ж я увійшов у під'їзд, на дверях якого барвисто яскріло багатообіцяюче оголошення: «Майстер плісе — кв. 19».
— Дуже корисна ініціатива, — сказав мешканець сьомої квартири В. Е. Фімотін. — Воно й видно, що не тільки форму міліції поміняли. Відбуваються глибокі структурні зміни, й керівництво бажає знати, як працює низова ланка міліції. Дільничні уповноважені, так би мовити…
— Дільничні інспектори, — поправив я машинально.
— Ах, так? Теж непогано — ін-спек-то-ри. Дуже корисно.
Незважаючи на спеку, Віссаріон Емільович Фімотін був у вовняному спортивному костюмі, рухався по квартирі швидко, енергійно, а мене зустрів як доброго давнього друга, який був десь запропав і за час розлуки став дуже знаменитим, а тільки-но повернувся, зразу виявив йому честь своїм візитом. Я ще до пуття не встиг представитись, а на столі вже з'явився запітнілий літровий слоїк із крижаним, з холодильника, грибом — я вже, мабуть, років десять не бачив у домівках отих слоїків з плаваючою коричнево-сірою медузою на ніжно-жовтому мережаному спідку. Пам'ятаю, які суперечки — навіть у газетах — викликав цей гриб: одні запевняли, що він дуже корисний, інші говорили, що він призводить до раку шлунка. Поступово пристрасті навколо безневинного напою вщухли й у виплеснутій воді згаслої суперечки опинився й сам гриб. І ось тепер, після багаторічної перерви, я побачив гриб на столі в В. Е. Фімотіна й зрозумів, що чоловік він капітальний, поглядів усталених і смаків постійних.
— Ви зрозумійте мене правильно, — пояснив Фімотін, відпиваючи маленькими ковтками із склянки. — Я зовсім не тому вітаю отакі перевірки, що мато претензії до нашого дільничного ін-спек-то-ра… — ново найменування дільничних він вимовляв чомусь по складах, з великою приязню. — Капітан Поздняков Андрій Пилипович людина вельми достойна, та й не про нього мова. Із свого, насмілюсь похвалитися, великого життєвого досвіду керівної роботи я дійшов висновку, що низова ланка, якщо вона полишена на саму себе, поринає в лінощі, анархію і розпусту…
Цілий день біганини на отій спекоті, чудовий крижаний квас та зручне крісло схиляли мене до найщирішої уваги, і я цілком доброзичливо, не перебиваючи, слухав, як колишній керуючий конторою «Міськрізнопромметпостач» В. Е. Фімотін протягом багатьох років забезпечував у підпорядкованих йому «ланках апарату» дисципліну, порядок, неухильне виконання плану — «і все завдяки суворій системі контролю зверху донизу».
Стримано, коротко посміхаючись, — і почуття гумору виявляючи, й гідності не втрачаючи, — Фімотін говорив:
— Я саме той зам, який за все сам. При мені начальникам жилося як у Христа за пазухою. І цілком природно: я до апарату завжди з повною увагою, але й уже від кожного за здібностями завжди вимагав.
На пенсіонера Фімотін не був схожий — худорлявий, підтягнутий, з ледь помітною сивиною в густому рудуватому їжачку, що скидався на щітку для зачищування металу. Щось у ньому було від локомотива, переведеного у резерв, — усе справне, все годяще, вузли змащені й начищені, тільки будка машиніста забита дошками від снігу та дощу, стоїть він собі на запасній колії, завжди готовий до того, що надійде наказ: дошки відривати, пари піднімати, свисток до відправлення подавати! Та от лихо: нема на те наказу, й стоїть він у тупику, завжди готовий, цілком справний і нікому не потрібний.
Грибний квас тим часом кінчався, і я поглянув на годинник. Фімотін перехопив мій погляд:
— Ох, забалакавсь я. Воно все-таки істина: любить наш брат інтелігент пофілософствувати. Але ж вас факти цікавлять…
Я ввічливо усміхнувся.
— Постараюсь якомога стисліше, — сказав Фімотін діловито. — Візьмемо своячку мою…
— Візьмемо своячку, — погодивсь я.
— Місце проживання її — Ховрино. Значний контингент питущого чоловічого населення в її мікрорайоні в поєднанні з розташованим поряд пивним павільйоном визначає, якщо можна так висловитися, моральну атмосферу в їхньому дворі. А саме: п'янь, вибачте за таке слово, шум певної тональності, бійки і як наслідок усього — крадіжки. Крадуть у лежачих безпорадних п'яниць. Крадуть із під'їздів дитячі коляски, а в зимовий період — санки. Не помилюся в припущенні, що санки міняють на пляшки, природно. Й от вам фінал — у Раїси, у своячки тобто, три дні тому вкрали… — Фімотін зробив драматичну паузу, завмер і я, — «Литературную газету» із поштової скриньки і викрутили у під'їзді електролампу! Що тепер на порядку денному?
— А куди ж дільничний дивиться? — суворо спитав я.
— Отож-бо, куди?! — урочисто підхопив Фімотін. — Він систематично вмиває руки. Він, вибачайте, не чухається. Він і вусом не моргне! Надто що через молоді літа того вуса нема в наявності. Зате знайти дільничного винятково важко, й де він цілими днями пропадає — невідомо.
— Та-ак, ну й порядочки… — сказав я.
— До чого я веду? — жваво відгукнувся Фімотін. — А веду я до того, що на цій роботі потрібна людина, яка вболіває за справу. Жива людина, десь навіть і животрепетна. От як, приміром, наш Поздняков Андрій Пилипович. Найперше діло — він завжди тут, у наявності. Заперечень усяких крикунів не допускає — я, каже, всієї міліції начальник на даній вулиці. У підворіттях у нього не збираються, з під'їздів санчат не крадуть. Хуліганства всякі викорінює залізною рукою. Наводжу приклад… — Помітивши, що квасу в банці вже нема, Фімотін після вибачливого жесту швидко вийшов на кухню, гупнув дверцятами холодильника й приніс ще одну банку. — У Дендеберова з тридцять дев'ятої квартири з'явився «жигуль». Так от одного якогось раночка бачить отой самий Дендеберов, що цвяхом на дверях «жигуля» надряпано вислів. Два дні Поздняков з тою справою крутився, усіх підозрілих перевірив і Легостаєвих синка Женьку — телепня чотирнадцятилітнього! — викрив, по почерку довів, що він писав!..
Я слухав, кивав головою і бачив, що ніяких реплік із мого боку не треба. В. Е. Фімотін радий був гостеві, йому відверто подобалася власна красномовність, можливість показати кругозір та вміння розбиратися в людях. І звичайно, його вельми стимулювала довіра влади, яка його, саме його, попросила висловитися й дати оцінку діяльності працівника міліції. Розгладжуючи топкими пальцями коректні рудуваті вусики над вузькими сухими губами, він вів далі:
— Звичайно, нині по книжках звикли, що дільничний — це лагідний такий собі дядечко, усій вулиці рідна душа і тому подібне. Поздняков Андрій Пилипович не з таких, прямо скажемо. Чоловік він серйозний, я б сказав, суворий навіть, без усяких там усмішечок, ну й декому це не до вподоби. «Грубіян, — кажуть, — солдафон». Тільки ж неправильно вони судять: грубощів він собі не дозволяє й у стосунках виявляє законну ввічливість. Так що не це мене турбує… П'є він!
Якби Віссаріон Емільович оголосив раптом, що він імператор римський, я б цьому менше здивувався, ніж отакому повороту в його доброзичливій оповіді. Але він сказав, що дільничний Поздняков п'є, і це вимагало серйозного ставлення.