— Прицінюєшся? І чого ж я вартий нині?
Хотів того чи ні, а серйозною своєю реплікою повернув Пеліканові раптово втрачену впевненість. Він кинув навіть:
— У базарний день поторгуємось. Не продешевимо, не бійся. А діло слухай, рот затули, вуха розкрий. Я зараз піду, треба мені, а ви ночуйте. Спокійно тут. Вранці до міста вирушайте — тут близенько, до обіду дійдете. Так ось. Запам’ятай адресу: Губернаторська вулиця, будинок чотирнадцять. Хазяйка — Сомова Софія Демидівна. Запам’ятав? Повтори.
Ігор повторив, але не втерпів запитати:
— Навіщо це мені?
— Тобі, певне, на майбутнє знадобиться, а мені зараз потрібно. Знайдете з стариком цей дім, покличете хазяйку, скажете: Гриша прислав. Вона вас пожити впустить.
— Нам не жити треба. Переночувати — і в дорогу.
— Доведеться пожити. — Пеліканів голос став жорстким, колючим. — Згадай срібних орлів і зрозумій: потрібно. До речі, в місті вони саме і перебувають. Весь полк у повному складі. Ну не один він, звичайно… Так що будьте з професором обережні. За тебе не боюся: ти розумний. А старого на вулицю не випускай, нехай з хазяйкою теревені править. Вигадай йому якесь пояснення, чому далі не пішли.
— Вигадати то я вигадаю. А робити що?
— Робити? Знайдеться справа. — Повторив: — Розраховую на тебе. Чекай: свиснуть тобі з вулиці, покличуть. Скажуть: привіт від Григорія Львовича. І все пояснять.
— Довго чекати?
— День, другий, третій. Не втомишся. — А хазяйка?
— А що хазяйка? Хазяйка — жінка добра, вона моїй матері далекою ріднею доводиться. Але хто я такий — не знає.
Сам підставився, сам і отримуй.
— А хто ти такий, Пелікане?
Той посміхнувся, вже невидимий у темряві, що впала на село раптово і відразу, майже без сутінків.
— Пелікан — пташка вільна, тепло любить, вона й восени весну чує. Бачив у Брема: ніс у неї який? А у мене не менший… — Простяг з темряви руку, поплескав по плечу, Ігор аж захитався. — Все буде, як ти хочеш, Ігорочку. А інакше сказати: як треба. Не все ж орлам літати, їхали бояри, треба їм і пеліканам місцем поступитися. Ну, прощавай! Професорові — мої найкращі…
— Почекай, — майже крикнув Ігор. — А ти сам з’явишся, чи як?
І почув — уже немовби здалеку:
— Куди ж ти тепер без мене…
Відчуття таке, що Пелікан нібито і справді літає: тільки що поруч був і вже зник вдалині, розтанув.
Проте настала ніч. Час повертатися до Москви, до Сокольників, додому, бо батько з матір’ю почнуть свого зниклого сина шукати.
Що каже підручник з “Історії СРСР” про події громадянської війни у вісімнадцятому році? На жаль, замало і похапцем, загальні факти майже без коментарів. У спеціальних наукових дослідженнях про це пишуть, безумовно, вагоміше. Але також не белетристика. Ні Ключевський, ні Соловйов, тим паче Костомаров до цих часів не дожили. А шкода: вони вміли цікаво писати.
Факти, факти, факти…
Досвідчений історик знаходить їх, підсумовує, препарує, і кінцевий аналіз його точний і незаперечний. Істориків готують, наприклад, на істфаці в МДУ. А хто, скажімо, проаналізує психологію людей, ну, хоча б тих, хто воював у громадянську? Хоча б того комісара, якого стратили в Іванівці?
Психологія — справа літератури, а література, на жаль, не така точна, як історія. З іншого боку — сказано: над вимислом слізьми обіллюся. А вже час над правдою слізьми облитися, бо ж правда жахливіша за вимисел…
Ні, добрий історик все-таки має бути і психологом, вважав Ігор, бо ж факти фактами, але за кожним з них — люди. Кажуть пишномовно — творці факту. Які люди — такі й факти, така Історія.
Ось про що він поговорить з Пеліканом, який, до речі, також якусь свою Історію творить, метушиться, а вона, його Історія, сама собою у велику ввіллється, в Історію громадянської війни, в Історію великого часу, про який у підручнику написано сорок нудних сторінок. І все.
Сьогодні на уроці розважив однокласників. Підняв руку.
— В чому річ, Бородін?
— Алевтино Іванівно, як ви до підручника з історії ставитеся?
Певне, не зрозуміла запитання, але на всяк випадок відповіла жартом:
— З повагою, Ігорю. А ти?
— Добре, що у нас на уроках цікаво. А якщо ваш предмет вчити за підручником, нічого, окрім нудьги, не виникає: залізобетонно написано, жодного живого слова…
Ігор стояв біля столу, Алевтина гуляла біля дошки, а клас з цікавістю завмер: що ж вона відповість? Та Алевтина розумниця, іншого Ігор від неї і не чекав: не стала сперечатися, погодилася з очевидним.
— Авжеж, нуднуватий підручник. Та й скоромовки там багато. Але хто з вас на істфак піде, підніміть руки? Отож-то, один Бородін, вибачте за риму. Один з класу — для мене вже приємно, тепер в історики мало хто йде, тепер у фізики прагнуть. Або в лірики. Втім, тобі, Ігорю, слабкий підручник не завадив зацікавитися історією? Ні. Значить, не в підручнику справа. Підручник, любий друже, потрібний для того, щоб погортати його вдома, згадати те, про що педагог на уроці говорив, цифри та факти в пам’яті поновити. І не більше. Правда, це я з бідності так вважаю. Хотілося б, звичайно, щоб підручник з історії читався, як детектив.
Переконливо. Але Ігор не здавався.
— Факти фактам різниця, Алевтино Іванівно. Про громадянську війну хоча й мало написано, але як байдуже! Про такий час треба поеми складати…
Посміхнулася.
— Вони складені. І не одна. Сам знаєш. А це, повторюю, підручник. Ти що, громадянською війною почав цікавитися? А як же Смутний час, самозванці, бояри?
— То, по-вашому, і передумати не можна? — туманно пояснив Ігор і сів, відчуваючи, що Алевтина виявилася сильнішою у полеміці. Та й вона має рацію: підручник — це довідковий посібник, а лірику до довідника не запхнеш. Чи психологію.
Пащенко після уроків помчав на тренування, нові висоти долати. Наталка підійшла до Ігоря, запитала:
— Тобі Настин телефон дати? — Запитала ображено, мовляв, чому доводиться нав’язувати, чому сам не поцікавився?
А не поцікавився, тому що не готовий був. Шість уроків відсидів, морально готувався. Це вам не жарти — підійти до однокласниці і, по суті, признатися, що її подруга тобі небайдужа. Так що Наталка, сама того не знаючи, виручила Ігоря.