— А ти, Пелікане, не приховуєш?
— Я? Бог з тобою!
— Сам допіру казав: бога нема. А ось хто ти такий, якого кольору — таємниця.
— Кольору я звичайного, їхали бояри, — гмукнув Пелікан і почухав груди. — Чорного, як бачиш. Таким мати народила… Та й татусь чорнявим був.
— Так і я тобі відповісти можу. Йду, мовляв, тому, що ноги маю. Дивлюся навсібіч, бо ж очі є.
— Тут ти не збрехав: хочеться тобі навсібіч дивитися. Бо ж очі широко розплющив.
— Та що я бачу, Пелікане? Тиша та гладінь…
— Щастило, брате, щасливчик ти.
— Розплющуй очі чи ні, окрім краси природи, нічогісінько не побачиш.
— Ось як ти заговорив, хлопче… Шкода. Я вважав тебе розумнішим.
Ігор образився: його, бач, розумнішим вважали. Ми дуже потішені, що комусь розумними здалися! Не дуже цього й прагнули.
Пелікан зрозумів, що образив хлопця, але виправлятися не став.
Сказав:
— Сидимо ми з тобою, двоє здорових мужиків, ну, я здоровіший, не в цьому річ, їхали бояри, але сидимо і ні дідька не робимо, черево сонцю підставляємо. А ти довкола подивися. Що бачиш? Злидні довкола, любий Ігорочку, злидні нескінченні. Тут біла гвардія, срібний полк полковника Смирного пройшов, все підчистив, підібрав. Ось у тій хаті, бачиш, де солома на стрісі продірявилася, півень був, один півень на все село, курей не залишилося. Так срібні орли спіймали того півня і давай шмагати його. За те, що курей не зберіг. І що ти думаєш? Забили птаха, на двадцять другому ударі богові душу віддав, прости, їхали бояри, що знову бога згадав…
— Ти це до чого? — обережно запитав Ігор.
— А до того, що, окрім очей, у тебе ще і голова на плечах є. Щоб думати та висновки робити. Краще правильні.
— Які ж тут висновки? Негідники вони, твої срібні орли… — Ігор дуже намагався бути байдужим, але не стримався, виказав себе — злість прокотилася, Пелікан її запримітив…
— По-перше, не мої вони, я себе орлом не вважаю, іменем іншого птаха зовусь. А думаєш правильно: негідники. І не тому, що півня шкода. Він сам-один в селі погоди не зробить, хоча, може, для хлопчаків тутешніх півня того краще було б зварити. Але оскільки у нас з тобою розмова про птахів завелася, то я про орлів запитаю. Чи не високо вони залетіли?
Стан у Ігоря такий — хоч у бійку кидайся. Вивів його з довготерпіння Пелікан своїми підковирками, вивів тим, що сам із себе дурня удає і Ігоря таким тримати хоче. Нічого не вийде у тебе, любий Пелікане, пташечка довгоноса! Грець з нею, з конспірацією, з легендою трухлявою, сил немає нісенітниці слухати!
Підвівся, пройшовся перед Пеліканом, який хитро на нього знизу дивився, навіть очі примружив, — чисто тобі кіт на сонці.
— Ось що, Григорію Львовичу, — так і назвав, незважаючи на прохання, — хочеш знати, що я про орлів думаю? Будь ласка. Відлітали вони, недовго лишилося. За що вони борються? За білу ідею? Немає такої ідеї! Вони Русь відстоюють, відвойовують. А в кого? В червонопузої наволочі? Так червонопуза наволоч — то Русь і є. Значить, не за Русь, не за ідею вони воюють, а за себе, за свої права і привілеї. І не розуміють, що порожнеча це… — із запалом ужив улюблене шкільне слово, слово Валерки Пащенка.
А Пелікан послухав, головою похитав і запитав:
— Всі вони?
Старий шкільний жарт, Ігор його не раз застосовував. Коли хтось солов’єм заллється, почне розпатякувати, то зупинити його безглуздим запитанням, що справи аж ніяк не стосується, — тут же замовкне, не розуміючи, почне з’ясовувати сутність питання.
Так і Ігор загальмував на повному скаку:
— Хто усі?
А питання, здається, з підтекстом. Пелікан пояснив:
— Геть усі за привілеї б’ються? І солдатики?
Ігор збагнув, що зірвався. Насправді, які в солдатів, тобто у колишніх селян, привілеї?
— Ну-у, солдати здебільшого мобілізовані.
— Отож-то. Але ж воюють. І непогано воюють.
— Задурені пропагандою.
— А чого вони червоною пропагандою не задурені? Чи непереконлива? А здавалося б, краще не буває: мир, земля, воля, хліб — все ваше, беріть, розпоряджайтесь! А вони, розпропагандовані, за своїх колишніх хазяїв б’ються, життя віддають. Тут, братику, не так все просто, як здається… А думаєш ти правильно, хоча сируватий ще, сируватий. Та це наживне… Отже, не гріши на свої очі. Вони в тебе у потрібному напрямку дивляться, — підвівшись, потягнувся з хрускотом, до будинку увійшов.
А Ігор залишився на подвір’ї. Пішов до лазні і сів там на призьбу. Соромно йому було. А ще істориком збирався бути, недорікуватий! Не зумів пояснити Пеліканові навіть не суть білого руху — суть на поверхні лежить, — а достатню поки що життєвість його. Вісімнадцятий рік надворі. До Москви і Петрограда — верстви неміряні. Села — одне за інше глухіше, бідність з усіх дірок пре. Поки мужик розбереться, за кого битися варто, він, не виключено, голову складе в бою зі своїм же братом мужиком. Та незабаром розбереться, до кінця все зрозуміє — сам дійде до істини і пояснить йому. Хто пояснить? А канчуки командирські. А нічні розстріли. А лихе молодецтво білогвардійців, яким уже й живих людей бракує—півнів шмагати почали. Людей-бо ж вони не лише шмагають, але вішають і стріляють… Ось в Іванівці Федір розповідав, хазяїн хати, де вони з Ледньовим ночували. Пройшов через них полк, можливо, саме того полковника Смирного, і полоненого комісара в село привів, щоб показувати. Прив’язав комісара до двох ялинок за обидві ноги і… Ну, день-два ще похазяйнували в Іванівці орли, побешкетували, поживилися і пішли верхами. А половинки комісарського тіла все на ялинках висіли. Навіть Федір, а він німецьку війну пережив, ногу на ній втратив, і то хрестився, коли розповідав. Казав: моторошно, коли вони на вітрі колихаються…
Ось це і є — червона пропаганда. І якщо її ще словом підсилити, хто б тоді до білих примкнути подумав?
А чого ж ти, Ігорочку, не підсилив? Адже міг, міг! Легенду свою чудову бережеш? Ламаного гроша вона не варта, коли спостерігачем по землі ходитимеш…
Згадав прочитане колись фантастичне оповідання, — так, перегорнув між іншим, Пащенко сунув, казав: хоча і не любиш фантастику, прочитай, ловко придумано, — згадав його Ігор і посміхнувся невесело. Там якраз і говорилося про подорож у минуле, про те, що не має права, не може блукач вільно чи невільно змінювати минуле своїм втручанням: на майбутньому це, мовляв, відіб’ється. Майбутнє майбутнім, а як бути з сумлінням?
Вперше сьогодні зірвався, добрий симптом, сам так вважав. Сидів на призьбі, жував травинку, приходив до себе. Він твердо знав, що розмова, раптово розпочата на ганку, не закінчена і Пелікан недарма в хату втік, щоб охолов сперечальник Бородін, щоб аргументи перевірив, — адже зрозумів Григорій Львович, що за юнацькою недорікуватістю ховається. А якщо зрозумів і не заперечив, так що? Виходить, наша людина Пелікан?
Ні, Ігорю, почекай трохи з висновками, попереду батька в пекло не лізь, як сам Пелікан висловлюватися полюбляє. Поживемо — побачимо.
Тут з-за хати старик Ледньов визирнув, їсти покликав. Виявилося, господар з лісу повернувся, грибів приніс. Ну й сало на стіл пішло, не без того…
А ввечері, коли стемніло і професор, украй наговорившись з господарем про високий зміст селянського життя, зібрався вкладатися спати, Пелікан поманив Ігоря:
— Вийдемо…
Вийшли. Стали біля ганку. Пелікан озирнувся довкола — нікого, двері до хати щільніше причинив.
— Ти ось що… — почав, запинаючись, що не дуже скидалося на балакуна і жартуна, яким звик його знати Ігор. — Хлопець ти мовби правильний, їхали бояри, розумний хлопець. Розмову нашу ми ще продовжимо, час буде. А поки що допомогти мені повинен, розраховую на тебе, давно придивляюся, прицінююся…