— А що я влаштував, Павле Миколайовичу, професоре наш любий?
— То нікого, нікого, а то…
І Ігор на Пелікана прохально дивився, відповіді на те ж запитання чекав.
— Випадковість, — хитро посміхнувся Пелікан, підморгуючи Ігореві. — Звичайний збіг обставин, їхали бояри. А невже ви, дорогоцінний Павле Миколайовичу, в надприродні сили вірите? Не вірте, бога нема, ось і Ігор вам це підтвердить. Та й ви самі так вважаєте, адже вважаєте, не сперечайтеся, любий… — Тут він схопив трохи ошалілого Ледньова під руку, під залізну брезентову десницю, і повів до хати, знову ж таки обертаючись і підморгуючи Ігореві, який ішов позаду.
Собаки й хлопчаки мовчки дивилися на цю виставу.
А взагалі, припускав Ігор, усі вони явно брали участь у ній. Оскільки щодо бога Ігор був з Пеліканом цілком згоден, то щоб усе, що відбувається, пояснити, залишалось єдине: визнати, що Пелікан підмовив хлопчаків сховатися, а потім виникнути в потрібний момент. І собак підмовив. Тобто собак хлопчаки підмовили. Тобто тримали їх до потрібного часу.
Ігор зовсім заплутався, плюнув спересердя і зайшов до хати.
Хата була як хата, не краща і не гірша за інші, в яких їм уже доводилося ночувати, а часом — це вже які господарі трапляться — й обідати-снідати. Кімната — хоча, може, вона називалася якось по-іншому, Ігор не знав, оперуючи московськими поняттями, — поділялася навпіл величезною брудно-білою, що давно не знала вапна, російською піччю. Біля низеньких віконець без завісок стояв великий, нічим не покритий стіл і лавка перед ним. У кутку під стелею образ “Спас нерукотворний”, перед ним засвічена лампадка. Біля стіни незграбно збита полиця, на якій кілька глечиків, чи як вони називаються. Темно, хоча і день надворі. І знову нікого.
Ігор озирнувся довкола, прикидаючи, звідки можуть з’явитися в разі потреби чергові персонажі вигаданої Пеліканом вистави. Наче нізвідки. Жодних дверей, крім вхідних, що в сіни ведуть. Може, з повітря матеріалізуються…
Пелікан упіймав Ігорів погляд, усміхнувся:
— Не чекай, нікого немає. Хазяїн уранці до лісу пішов.
— А решта?
— В полі, — повторив Пелікан слова старика Ледньова. — Людей мало. Жінки та старики.
— А мужики де? — сварливо запитав Ледньов, який, здається, ще не отямився після вуличного видовиська.
— Хто до червоних подався, хто до білих, хто до зелених. Нікуди діватися, їхали бояри…
— А господар?
— Старик. Восьмий десяток пішов. Тільки грибами і ситий.
Ледньов сів на лавку, підібрав поли плаща.
— Бідно живуть…
— Отож-то, — підтвердив Пелікан. — Доведеться і вам нині попоститися, Павле Миколайовичу. Село бідненьке, не рівня Іванівці.
Ледньов, не підводячись, помацав долонею пічку: холодна. Зітхнув.
— А що? Я нічого. Тим більше, що у нас сало є.
— Тоді з’їжте його негайно, Павле Миколайовичу, а то ось-ось господар повернеться, так вони тут сала да-а-авно не бачили…
— Це як? — не зрозумів Ледньов. — У нас на всіх вистачить. Ганна з Іванівки, ви її пам’ятаєте, Григорію Львовичу, добрячий кусень відрізала.
І тут Ігор не без злорадства побачив, що Пелікан червоніє. Побачив і зрозумів, що соромно Пеліканові, хитрому і розумному мужикові, за свій промах. Вважав: професор, мовляв, тільки про себе й дбає, до решти йому, інтелігентові, діла немає. Діла йому до решти, може, й немає. Не згадував він про сьогоднішнього господаря ніколи, імені в пам’яті не втримає, але їсти таємно, не поділитися з голодним… Ні, любий Пелікане, поганої ви про професора думки! Ігор — вже до чого він гумористично до нього ставиться! — такої помилки не зробить, знає точно, що Ледньов — добра і чуйна людина, вихована батьком-землеміром на кращих традиціях.
Симптом: насторожене ставлення у Пелікана до панства. А який Ледньов пан? Не більше, аніж сам Пелікан. Ігор щось не дуже вірив у “простонародну” сутність мужика Григорія. Теж, видно, з ряжених, хай одяг цей на ньому і сидить природніше, ніж на професорі. Але під одягом що?
— Вибачте, Павле Миколайовичу, — сказав Пелікан. — Невдало пожартував. А бачити вас радий сердечно, засумував уже, слово честі. Втомилися з дороги?
— Та трохи. — Ледньов здавався дещо розгубленим від незвичної ввічливості Пелікана, бо той не балував куртуазними зворотами, а з старика вряди-годи навіть насміхався. Правда, без злоби.
— Певне, про лазню розмріялися. Так це ж можливо, їхали бояри. Вода і дрова є, а топиться вона зранку. Зараз туди й заходити страшно…
Проте ризикнули. Ігор взагалі донедавна не любив лазню, якось був у ній з татом, так до парильні не зайшов, злякався: навіть через двері пар звідти здавався гарячим. А тут, у своїх мандрах по Русі, після довгого денного переходу потрапив якось до тісної — в одну коморку — сільської лазні, вигнав віником та парою втому з тіла і повірив у неї назавжди. І ось не злякався попередження Пелікана, витримав відведене в справжній африканській спеці і тепер сидів з ним на хиткому ганку, розстебнувши сорочку до пупа, дихав. Власне, так: дихав — і нічого більше, тому що після парильні одного тільки й хочеться — подихати на свіжому, обманно холодному повітрі.
Старик Ледньов пішов до кімнати, заліз на піч і захропів.
— Як мандрується, Ігорю? — запитав Пелікан. Він обіперся на верхню сходинку, підставивши вітрові могутні, вкриті густим волоссям груди, розкидав на траві босі ноги в білих спідніх.
Ігор скептично подивився на свої — худі, добре ще, що засмаглі і також трохи волосаті ноги. Про труси і Пелікан, і професор його вже розпитували, доскіпувалися: що, мовляв, за мода, звідки таке диво? Щось пояснив, вигадав — про Європу, про паризькі силуети. А річ у тім, що, збираючись сюди, підбираючи прості сорочку і штани, “позачасові”, й гадки не мав про те, що трусів Росія-матінка в ті роки не знала, набагато пізніше вони з’явилися. От і довелося викручуватися…
— Чого мовчиш, Європа? — наполягав Пелікан.
— Нормально мандрується, Пелікане.
— А нащо воно тобі потрібно, відповідай?
Точне питання! Пелікан і сам не підозрював, що влучив у яблучко, в серединку. Навіщо він тут, Ігор Бородін, хлопчик-відмінник, благополучний нащадок благополучної сім’ї? Що він загубив? Добре, якби поласувався на пресловуту романтику, пробрався б до Першої Кінної чи до Котовського, скакав би з шаблею наголо на лихому коні. Чи до невловимих месників подався б. Або — до Середньої Азії в бархани, з вінчестером: по басмацьких тюльпеках — вогонь! Так ні, крокує по серединній Росії, білих не бачить, червоних не зустрічає, веде довгі і досить нудні розмови з стареньким професором, який ось у лазні миється… Навіщо його сюди занесло?
От яке дивне покоління пішло! Адже не купиш його прекрасною романтикою шаблі та вітру. Був один у восьмому класі — тільки цим і марив: “Я все одно впаду на тій, на тій далекій, на громадянській…” А тепер інше подавай?.
Виходить, що так. А що інше? Ігор і сам як слід не знав. Тільки відчував, що в мандрівках своїх з професором, з Пеліканом, з цим таємним чоловіком, що до страху вабить до себе, в коротких — на півслові — розмовах з тими, хто зустрічався їм на шляху, в селах чи просто на битому шляху; в сліпих пошуках цих придбав він щось таке, чого бракувало йому в житті. Не героїку її, ні, хоча і не проти зустрітися з будь-якою засідкою білих, щоб постріляли (над головою), а то і в полон взяли, до холодної кинули (ненадовго!) — жив ще в ньому колишній восьмикласник. Але якщо й не буде з ним такого, не засмутиться він, точно знає. Інше — цінніше. Що інше — цього він поки що не може сформулювати. Навіть для себе, не те щоб для Пелікана.
Так і відповів:
— Не знаю, Пелікане, поки не знаю, — спохопився і додав: — Ну а взагалі я до Москви йду, до родичів.
— До Москви і простіше можна. Потягом, наприклад. Ходять потяги, хоча і рідко. А все ж швидше добрався б.
— Швидше мені не треба.
— Ось і відчуваю. Приховуєш ти щось, браток.