— Тільки, мабуть, вона вже нікуди не годна, — промовила дівчина. — Ти ж знаєш, той Альвін, що його схопив, дуже брутальний.
Вчора ввечері по селах тільки й говорили про втікача, що спіймали у дворі Альвінів… Коли понад три роки тому влаштували табір Вестгофен, коли спорудили бараки й мури, протягнули колючий дріт і розставили вартових, коли потім прибула перша колона в’язнів, яких зустріли реготом і штурханами, — в цьому вже тоді брали участь Альвіни і схожі на них, — а як вночі люди чули крики, лемент і навіть постріли, у всіх болісно стискалося серце.
Люди хрестилися: хай нас бог боронить від такого сусідства! Ті, хто ходив на роботу далеко від села, незабаром побачили в’язнів, яких під вартою вели на роботу за межами табору. Не один подумав про себе: «Ой бідолахи!»
Але інші думали: «Що це вони там коцають?»
Якось у Лібаху один молодий човняр привселюдно вилаяв табір. Його одразу ж забрали і посадили на кілька тижнів, аби він міг на власні очі побачити, що там робиться. Човняр вийшов звідти похмурий і не відповідав на запитання. Він знайшов собі роботу на баржі, а згодом виїхав до Голландії і, як розповідали його родичі, залишився там назавжди. Випадок цей здивував тоді все село.
Одного разу через Лібах провели десятків зо два в’язнів, яких уже встигли так покалічити, що людям стало моторошно, а одна жінка вголос заплакала. Ввечері новий бургомістр села, молодий чоловік, викликав ту жінку, свою тітку, до себе і сказав їй, що своїм хниканням вона може на ціле життя нашкодити не тільки собі, але й своїм синам, його двоюрідним братам, один з яких був його швагер. Взагалі сільська молодь, хлопці й дівчата, без кінця роз’яснювала батькам, чому влаштовано цей табір і для кого. Молодь завжди вважає себе розумнішою за дорослих, тільки колись молодь прагнула добра, а тепер вона прагнула лихого. А що з табором нічого не можна було вдіяти і до того ж звідтіля почали надходити замовлення на огірки та інші овочі, то незабаром селяни зайшли з адміністрацією табору в ділові стосунки, що звичайно виникають там, де живе багато людей, яких треба годувати.
Проте коли вчора удосвіта завили сирени, коли на дорогах, наче з землі, виросли вартові й поширилася чутка про втечу і коли згодом, десь опівдні, в сусідньому селі справді впіймали втікача, тоді табір, до якого всі давно вже звикли, наче наново виник перед ними. Немовби заново було споруджено мури, протягнуто ряди колючого дроту — та навіщо ж саме тут, у нас? І та група в’язнів, яких недавно гнали від найближчої залізничної станції сільською вулицею, — навіщо? Навіщо? Та жінка, яку її племінник, бургомістр, майже три роки тому застерігав, знову заплакала на людях. Навіщо було наступати каблуками чобіт на пальці втікачеві, коли він вхопився за край машини? Всі Альвіни завжди були дуже жорстокі, раніше ніхто не брав з них прикладу. Яким виснаженим і блідим здавався той бідолаха серед дужих, рум’яних селянських хлопців…
Юний Гельвіг усе це чув. Коли він навчився думати, табір уже існував, і хлопець частенько вислуховував пояснення, навіщо табір існує. Більше нічого хлопець не знав. Адже табір збудували, коли він був ще малий. І тепер, коли Гельвіг був уже майже дорослий хлопець, він наче побачив його заново. «Там, напевно, сидять не самі тільки негідники й божевільні», — казали люди. А човняр, що побував там, хіба він був негідник? Лагідна мати Гельвігова сказала на це: «Звичайно, ні!» Гельвіг глянув на неї. В нього защеміло серце. І чому в нього сьогодні вільний вечір! Йому захотілося бути серед товаришів, серед гамору, військових ігор і маршів. Він зріс серед дикого ревіння сурм і фанфар, криків «хайль» і тупоту загонів, що маршують. Цього вечора все нараз увірвалося: й музика, й барабанний бій, і почулися тихі ніжні звуки, яких в інші дні не почуєш. Чому старий садівник так подивився на нього сьогодні опівдні? Адже інші хвалили його; завдяки його докладному описові, казали вони, вдалося схопити втікача.
Гельвіг побрався польовою стежкою на пагорок. Серед грядок ріпи він побачив старшого Альвіна і гукнув його.
Альвін, розчервонілий і спітнілий від роботи, вийшов на стежку. «І що він уже пережив сьогодні», — подумав Гельвіг, наче Альвін потребував його захисту. Альвін розповів йому про все, немов це було якесь полювання. Хвилину тому він був звичайний собі селянин, що раніше від інших вийшов у поле. Зараз, розповідаючи про пригоду, він обернувся на штурмфюрера Альвіна, який може стати Цілліхом, коли йому пощастить. Адже й Цілліх був колись отаким Альвіном, селянином з-під Вертгайма на Майні. Він теж прокидався рано, теж працював до кривавого поту, хоч і даремно, бо його маленьку садибу було продано за борги. Гельвіг навіть трохи знав Цілліха, бо той у вільний від служби час іноді приходив з Вестгофена, сідав у пивниці й заводив розмову про сільські справи. Слухаючи опис полювання, Гельвіг опустив очі.
— Твоя куртка? — сказав Альвін наприкінці. — Хіба я знаю? Ні, то був, либонь, інший утікач, того тобі доведеться ловити самому, Фріце. Принаймні на моєму молодчику не було ніякої куртки.
Гельвіг знизав плечима. Скоріше з полегшенням, ніж в розчарування, він попростував до училища; його пофарбований охрою фасад жовтою плямою вирізнявся на тлі полів.
Цього вівторка вранці шістдесятидворічного шпалерника Альфонса Меттенгаймера, що вже протягом тридцяти років служив у франкфуртській фірмі Гайльбаха по опорядженню квартир, викликали в гестапо.
Коли з людиною трапляється щось незвичайне, непередбачене, вона шукає в цьому незбагненному такої точки, що була б хоч чимось пов’язана з її звичайним життям. Тому першою думкою Меттенгаймера було повідомити фірму, що він сьогодні не вийде на роботу. Він викликав до телефону керуючого справами Зімсена і попросив на сьогодні вихідного дня. Це прохання першого майстра не дуже сподобалося Зімсенові, бо роботи в будинку Гертгардта на Мікельштрасе треба до суботи закінчити — новий наймач Брандт наказав викурити звідти все, що нагадувало євреїв, і фірма Гайльбаха охоче пішла йому назустріч. Зімсен гукнув у телефон:
— А що трапилось?
— Цього я вам не можу зараз сказати.
— Ну, а після обіду ви прийдете?
— Не знаю.
Він вийшов з дому і попростував шумливими вулицями серед людей, що квапилися на роботу. Йому здавалося, що він серед них чужий, хоч досі був звичайною людиною, яка прожила звичайне життя з усіма його повсякденними радощами й турботами.
Кожна людина, перед якою виникає загроза якогось нещастя, одразу ж звертається до твердої опори, що її вона носить у своїй душі. Для однієї така опора — її ідея, для другої — віра, для третьої — любов до близьких.
А декотрі не мають нічого. У них нема міцної опори, душі їхні порожні, життя з усіма його страхіттями може навалитися на них і розчавити.
Упевнившись, що «бог» іще тут, — шпалерник згадував про нього дуже рідко, і до церкви за них обох ходила його дружина, — Меттенгаймер умостився на лаві біля зупинки, де він останніми днями сідав у трамвай, щоб їхати на роботу в західну частішу міста.
Його ліва рука почала тремтіти, але це був лише відгомін хвилювання, яке йому вдалося подолати. Він уже одійшов після першого удару. Він зараз не думав ні про дружину, ні про дітей, він думав зараз тільки про себе самого. Про себе самого, замкнутого у цьому кволому тілі, яке хтозна за що можна мучити.
Він почекав, поки рука перестала тремтіти. Потім підвівся і рушив далі пішки. Часу було доволі. Його викликали о пів на десяту. Проте він волів прийти на місце раніше і вже там почекати. З цього видно, що він був людина по-своєму смілива.
Насамкінець Меттенгаймер прийшов до будинку гауптвахти. Тепер він спокійно обдумував становище. Зрештою, його могли викликати лише через Георга, булого чоловіка його середульшої дочки Еллі, але ж він уже кілька років ув’язнений. Нічого нового не могло статися відтоді, як Меттенгаймера, колишнього тестя Гайслера, допитували в цій справі наприкінці тридцять третього року. А тоді було точно встановлено, що Меттенгаймер був проти цього шлюбу і цілком додержується такої ні думки про Георга Гайслера, як і ті, що його допитували. Вони порадили йому умовити Еллі розірвати шлюб. Цього він, одначе, не зробив. Але зараз ідеться не про те, думав Меттенгаймер. Це вже щось інше.
Він сів на найближчу лаву, «Он будинок номер вісім, там я теж колись обклеював шпалерами квартири. Як вони сперечалися, чоловік і дружина, які вибрати для вітальні — в квіточки чи в смуги, голубі чи зелені. Я їм порадив жовті. Я вам, люди добрі, обклеював квартири, так і далі робитиму. Я шпалерник».
Напевно, вони цікавляться ним тільки у зв’язку з цим хлопцем. Меттенгаймер ніколи не належав до батьків, які разом із священиками борються за віру. Його наймолодша дочка до великодня ще ходитиме дд школи. Ну який з його кирпатенької Лізбет борець за віру? Він так і заявив священикові, коли той почав робити йому різні делікатні натяки. Нехай дівчина спокійно. робить усе, чого від неї вимагає школа, нехай ходить туди, куди ходять усі дівчата. Він не дозволить їй бігати на напівзаборонені зібрання, хіба що в дні великих свят; треба жити, як усі інші. Він твердо вірив, що його дружина й він, попри всі ці штуки, яких тепер навчають дівчат, зроблять з Лізбат справжню людину. Він сподівався, що навіть з сина Еллі, дитини, що росте без батька, він зробить справжню людину.
— Чи правда те, що ваш онук Альфонс, син вашої середульшої дочки Ельзи, яку в родині звуть Еллі, з грудня тридцять третього до березня тридцять четвертого року жив у вашій квартирі, а з березня тридцять четвертого до сьогодні бував цілими днями у вас?
— Так, пане комісар, — сказав Меттенгаймер і подумав про себе: «І чого він причепився до цієї дитини? Не міг же він викликати мене через неї. І звідки він усе це знає?»
Молодому чоловікові, що сидів у кріслі під портретом Гітлера, мабуть, не було й тридцяти років. Здавалося, кімната ділилася на дві кліматичні зони і градус широти пролягав через письмовий стіл: Меттенгаймер обливався потом і важко дихав, а молодий чоловік чудово почувався, і обличчя йому, либонь, обвівало прохолодне повітря.
— У вас п’ятеро онуків, чому ви виховуєте саме цю дитину?
— Моя дочка цілий день у конторі. «І чого йому треба від мене, — думав Меттенгаймер. — Мене такий молодик не залякає. Звичайна собі кімната, звичайний собі молодий чоловік». Він витер обличчя. Комісар уважно дивився на нього сірими очима. Шпалерник бгав у жмені носовик.
— Адже існують дитячі будинки. Ваша дочка непогано заробляє. З першого квітня цього року вона має по сто двадцять п’ять марок на місяць. Вона може утримувати хлопчика сама.
Меттенгаймер переклав носову хусточку в другу руку.
— Чому ви допомагаєте саме цій дочці, яка цілком може себе утримувати?
— Вона сама, — сказав Меттенгаймер. — Її чоловік…
Комісар метнув на нього швидкий погляд і сказав:
— Сідайте, пане Меттенгаймере.
Старий сів. Він раптом відчув: іще мить — і він упав би. Хусточку він засунув у кишеню піджака.
— Чоловік вашої дочки Еллі з січня тридцять четвертого року ув’язнений у Вестгофені.
— Пане комісаре! — скрикнув Меттенгаймер. Bin підскочив на стільці, знову сів і спокійно промовив — Я завжди терпіти не міг цього чоловіка. Я йому заборонив приходити в мій дім. Останнім часом моя дочка розійшлася з ним.
— Весною тридцять другого ваша дочка жила у вас. В червні — липні того ж року вона знову повернулася до чоловіка. Потім знову перебралася до вас. Ваша дочка не взяла розлучення?
— Ні.
— Чому?