— Пане комісаре, — сказав Меттенгаймер. Він марно шукав свою хусточку в кишенях штанів. — Вона, правда, одружилася з цим чоловіком проти нашої волі…
— І, попри все те, ви були проти розлучення.
Ні, ця кімната все-таки не звичайна. І найстрашніше в ній те, що вона тиха й світла, помережана ніжною тінню листя, звичайна кімната з вікнами у сад. Найстрашніше те, що цей молодик — звичайний чоловік з сірими очима й світлим волоссям, і все-таки всезнаючий і всемогутній.
— Ви католик?
— Так.
— І тому ви проти розлучення?
— Ні, але шлюб…
— Для вас священний? Так? Для вас шлюб з негідником священний?
— Ніколи не знаєш наперед, чи залишиться людина назавше негідником, — тихо промовив Меттенгаймер.
Молодик якусь мить дивився на нього, потім сказав:
— Ви поклали свій носовичок у ліву кишеню піджака.
Раптом він грюкнув кулаком по столу і загорлав:
— Як же ви виховували свою дочку, коли їй міг сподобатися такий мерзотник?
— Пане комісаре, я виховав п’ятеро дітей. І я пишаюся ними. Чоловік моєї старшої дочки — штурмбанфюрер. Мій старший син…
— Я вас не питаю про ваших інших дітей. Я вас питаю зараз про вашу дочку Ельзу. Ви допустили, щоб ваша дочка одружилася з цим Гайслером. Наприкінці минулого року ви самі їздили з дочкою до Вестгофена.
Тут Меттенгаймер подумав, що на крайній випадок у нього все-таки є його тверда опора. Він відповів зовсім спокійно:
— То важка путь для молодої жінки.
Він подумав: «Цей молодий чоловік і мій менший син — однолітки. Як сміє він говорити зі мною таким тоном? Поганих же він мав батьків, поганих учителів…»
Рука Меттенгаймера, що лежала на лівому коліні, знову почала тремтіти, проте він спокійно додав:
— То був мій батьківський обов’язок.
Якийсь час було тихо. Меттенгаймер, зморщивши лоба, дивився на свою руку, що не переставала тремтіти.
— Навряд, чи ви ще раз матимете нагоду виконати цей обов’язок, пане Меттенгаймере.
Старий скочив з місця й вигукнув:
— Хіба він помер?
Коли допит досяг цього пункту, комісар, мабуть, відчув розчарування. В голосі шпалерника прозвучало щире полегшення. Справді, смерть тою хлопця одразу розв’язала б усе. Вона звільнила б старого і від тих неприємних обов’язків, які він сам брав на себе в рідкі, але вирішальні хвилини свого життя, і від хитромудрих та болісних спроб уникнути їх.
— А чому ви думаєте, пане Меттенгаймере, що він помер?
— Ви спитали… я нічого не думаю, — затинаючись, пробелькотів Меттенгаймер.
Комісар схопився на рівні. Він перехилився через стіл.
Його голос раптом став дуже лагідним:
— Чому, пане Меттенгаймере, ви гадаєте, що ваш зять помер?
Шпалерник стиснув тремтячу ліву руку правою рукою.
Він відказав:
— Я нічого не гадаю.
Від його спокою не лишилося й сліду. Інші думки витіснили з його душі надію позбутися Георга. Він подумав: «Таких упертих хлопців, — коли люди правду кажуть, — жорстоко катують, і Георг, напевне, помирав би дуже тяжкою смертю». Голоси цих людей заглушали різкий, сухий голос комісара — звичайний голос звичайної людини, що удає з себе поважну персону.
— Але ж у вас була якась підстава думати, що цей Георг Гайдлер помер? — Нараз гестапівець заричав — І не морочте мені голови, пане Меттенгаймере!
Шпалерник здригнувся. Він зціпив зуби й мовчки дивився на комісара.
— Адже ваш зять був молодий, здоровий, він ні на що серйозне не хворів. Тож, напевно, у вас були якісь підстави твердити таке?
— Та я ж нічого не твердив. — Шпалерник знову заспокоївся. Він навіть пустир свою ліву руку. А що було б, коли б він затопив цьому молодчикові у пику? Той застрелив би його на місці. А обличчя в комісара стало б червоним, як буряк, з білуватою плямою там, де вдарила його рука. Вперше за багато-багато років в його старечій, втомленій голові виникла відчайдушна, але нездійсненна думка. Він подумав: «Якби в мене не було родини!» Щоб приховати усмішку, він закусив кінчик вуса. Комісар здивовано подивився на нього.
— Тепер слухайте уважно, пане Меттенгаймере, Ми вислухали ваші показання, якими ви підтвердили наші власні спостереження, а в деяких важливих пунктах навіть доповнили, і хочемо вас застерегти. Ми хочемо застерегти вас у ваших же інтересах, пане Меттенгаймере, в інтересах вашої родини, де ви глава. Не кажіть і не робіть нічого такого, що б хоч якоюсь мірою стосувалося колишнього чоловіка вашої дочки Ельзи. І якщо у вас виникне якийсь сумнів або буде потрібна порада, то звертайтеся не до своєї дружини або іншого члена родини і не до священика, а до нашого головного управління, кімната вісімнадцять. Чи ви мене розумієте, пане Меттенгаймере?
— Звичайно, пане комісаре, — сказав Меттенгаймер.
Він не зрозумів ні слова. Проти чого його застерігали? Що підтвердилось? Які сумніви можуть в нього виникнути? Обличчя комісара, в яке йому тільки що хотілося вдарити, раптом закам’яніло — непроникне втілення влади.
— Тепер ви можете йти, пане Меттенгаймере. Ви живете на Ганзаштрасе, одинадцять? Ви працюєте у фірмі Гайльбаха? Хайль Гітлер!
Через хвилину Меттенгаймер уже був на вулиці. Тепле, тонке проміння осіннього сонця заливало місто і звеселяло його, мов навесні. І старого підхопив бурхливий людський потік. «Чого вони хотіли від мене? — думав він. — Нащо мене викликали? Може, все-таки через дитину Еллі? Вони можуть, як це називається, позбавити мене права опікування». Несподівано йому трохи відлягло. Він казав собі, що просто якийсь чиновник його про щось питав в якійсь офіційній справі. Через таку дрібницю нема чого хвилюватись. У нього не було ніякої охоти далі сушити собі цим голову. Йому захотілося, щоб навколо пахло клейстером, захотілося швидше одягнути робочий халат, пірнути у повсякденне життя так глибоко, щоб його ніхто не міг знайти. Підійшов двадцять дев’ятий номер трамвая. Старий проштовхався наперед і стрибнув у вагон. Його в свою чергу підштовхнув чоловік, що стрибнув за ним, — кругленький добродій у новому фетровому капелюсі, який з’їхав йому на потилицю. Добродій був лише трішечки молодший за Меттенгаймера. Вони обоє важко відсапувались.
— Нам з вами вже пізно викидати такі штуки, — сказав Меттенгаймер.