— Це єдине, що може смакувати ангел.
— І які вони на смак?
— Трохи дивні.
— Чому?
— Тобі не видається дивним, що колись ти лежала й плюскотілася в маминому животі?
Сесілія зітхнула.
— Звідки ти знав, що мама прийде? — повторила знову.
— Вона поставила годинник на третю.
— Хіба ти бачиш крізь стіни?
Аріель підступив на крок ближче:
— Перестань плести дурниці. Ваші «стіни» не є стінами для нас.
Від здивування вона аж піднесла руку до рота:
— У тебе рентгенівський зір. Може, й тіло моє бачиш наскрізь?
— Може, й так, але треба налаштуватися. Зате я не розумію, як спожита вами їжа замішується у шлунку і потім стає плоттю та кров’ю.
Сесілію пересмикнуло:
— Поговоримо про щось інше.
— Не маю нічого проти.
— Підійди ближче.
Раз — і Аріель уже на стільці перед ліжком. Він ніби перенісся у просторі, не зробивши для цього жодного кроку. Так кадри слайдів змінюють одні одних, досить увімкнути проектор.
— Я не бачила, щоб ти рухався, — сказала вона. — Просто враз опинився біля мене.
— Ми не маємо потреби «рухатися» у вашому розумінні цього слова. Варто тільки вказати місце, і я відразу там з’явлюся.
— Поясни детальніше. А ще розкажи, як тобі вдається проходити крізь зачинені двері. Цього мені ніяк не збагнути.
Аріель завагався:
— Добре, але за однієї умови.
Сесілія здригнулася:
— Я й не знала, що ангелам для добрих вчинків потрібні якісь умови!
— Але ж ти не просиш мене зробити комусь добро, а хочеш вивідати небесні таємниці.
— То що за умова?
— Ти розкажеш мені про земні таємниці.
— Ха, та ти ж усе знаєш!
Аріель зручніше вмостився на стільці:
— Я, наприклад, зовсім не знаю, що це таке — бути з плоті і крові. Я не знаю, як дорослішають. Або як це — споживати їжу, мерзнути, бачити сни, особливо солодкі сни.
— Але ж ти розмовляєш не зі мною першою. Хіба не сам казав, що ангели живуть вічно?
— А ще я казав, що ангели не перестають дивуватися з витвору Творця. До того ж ми не так часто з’являємося людям. Востаннє я заступав на ангельську вахту понад сто літ тому в Німеччині.
— Біля кого ти тоді сидів?
— Він називався Альберт і був дуже хворий.
— Як йому велося?
— На жаль, не дуже добре. Тому-то й я сидів біля нього.
Сесілія хмикнула:
— Сподіваюся, ви приходите в гості не лише тоді, коли справи зовсім кепські. Нічого безглуздішого мені ще не доводилося чути.
— Хіба втішати когось у біді безглуздо?
— А він тобі не розповів, як це бути з плоті і крові?
Аріель похитав головою:
— Для цього він був надто малим.