— Якби я була Богом, то створила би для кожної дитини щонайменше трьох батьків.
— Чому ти так кажеш?
— Ви б тоді не так утомлювалися. Мали би з татом змогу побути трохи наодинці, тоді як третя мама або тато піклувались би про Лассе та про мене.
— Тобі не слід так говорити.
— Чому ж ні? Я знаю, що світового устрою не змінити. Просто часом мені здається, що Бог — великий безумець. До того ж зовсім не всемогутній.
— Ти, напевно, трішки сердита через те, що хворієш.
— Трішки?
— А може, й дуже сердита. Ну, спи тепер. Гнів тут не допоможе, Сесіліє.
— Гнів тут не допоможе, Сесіліє. Ти говорила це уже сотні разів.
— Але я сподіваюся і молюся, аби ти знову одужала. Усі ми сподіваємося й молимося.
— Звичайно, я одужаю. Це наймудріше, що ти сказала за уже довгий час.
— Завтра прийде Христина і зробить тобі укол.
— Так ти її й побачиш!
— Чому ти так кажеш?
— Думаєш, Христина подолає довгий шлях до нас у перший же день Різдва? До того ж вона не вірить, що ліки допоможуть. Ти геть здуріла, мамо. А все через те, що надто довго живеш.
— Та, ясна річ, вірить вона у допомогу ліків. І я вірю… Ти певна-таки що не хочеш перебратися до нашої спальні?
— Я скоро стану дорослою і хочу мати свою кімнату, хіба не розумієш?
— Звичайно.
— Не маю жодного бажання лежати й слухати, як ви хропите.
— Можу собі уявити.
— Не ображайся… І дякую за подарунки.
— Вимкнути світло?
— Не треба, я зроблю це сама, коли закінчу міркувати.
Коли мама повернулася до своєї спальні, Сесілія витягнула з-під ліжка ручку та записник і написала:
Кожнісінької секунди кілька свіженьких немовлят струшується з рукава природи. Фокус-покус! Але щосекунди багато людей також: зникає. Довгий-довгий ряд, і Сесілія вийде з того ряду… Не ми приходимо у світ, а світ приходить до нас. Народитися — це одержати у дарунок цілий світ.
Якось Бог сплеснув розпачливо руками і сказав: «Я свідомий, що світ можна було влаштувати інакше, але що зроблено, те зроблено, я ж не всемогутній».
Сесілія поклала своє письмове причандалля на місце і задрімала.
Вона не знала, скільки минуло часу. Коли розплющила очі, світло з великої сосни в саду заливало кімнату. Крижані троянди на віконному склі здавалися золотими.
— Аріелю, — прошепотіла вона.
— Я тут.
— Але я тебе не бачу.
— Тут…
Щойно тепер вона помітила його. Він собі зручно влігся на верхній книжковій полиці, там, де не було книжок.
— Як тобі вдалося туди видряпатися?
— Для ангела це зовсім не проблема. Добре спалося?
Уже наступної миті він стояв на підлозі. Сесілія не помітила, як він зістрибнув, і не почула гупання ніг від приземлення. Просто Аріель ураз опинився на підлозі і тепер розглядав нові лижі.
— Чудові лижі, — мовив він. — І саночки також!
Аріель обернувся до дівчинки, і вона знову побачила, який він гарний. Очі були ще кращі, ніж їй здалися спершу, зеленкуваті й загадкові. Сесілії вони нагадували якийсь коштовний камінець, зображення якого вона бачила у великій енциклопедії коштовного каміння. Чи не зоряним сапфіром він називався?
— Звідки ти знав, що має прийти мама? — запитала вона.
— «Що має прийти мама», — повторив Аріель. — «Звідки ти знав, що має прийти мама?»
— Перестань!
— Я тільки смакую слова.
— Смакуєш слова?
Він кивнув: