— Ти й далі думаєш, ніби я брешу.
Сесілія вдала, ніби не почула:
— А ти зможеш, скажімо, пройти крізь стіну до спальні тата й мами і подивитися, чи вони сплять?
— Не варто надто часто гратися у ці ігри…
— Лише один раз, добре?
Аріель підвівся зі стільця і поволі рушив. Порівнявшись зі стіною, він не зупинився. Сесілія бачила, як він прослизнув крізь неї. По цей бік виднілася тільки його ступня, але й вона зникла. За кілька секунд Аріель тим самим шляхом повернувся. Він просочився крізь стіну і стояв посеред кімнати.
— Обоє сплять, — повідомив він. — Тато обняв маму рукою за плечі. Будильник наставлено на сьому.
— Браво! — вигукнула Сесілія і заплескала в долоні. — І зовсім немає потреби переносити моє ліжко до них у спальню.
— Коли виникне потреба, я збуджу їх швидше, ніж будь-який будильник.
— Правда?
Аріель втомлено усміхнувся. Звісно, вона не повірила і цього разу.
— Так потішно щоразу за ними спостерігати. Вони думають, ніби прокидаються самі, а тоді кажуть: «Як дивно, що я пробудився саме у цю мить. Я відчув щось погане».
— Певно, весело, таке чути.
— А ще весело підглядати за дорослими, коли вони сплять. Тоді вони часто схожі на маленьких дітей. Можливо, їм сниться, ніби вони гуляють надворі і граються в сніжки.
Сесілія пожвавішала:
— Яка чудова ідея! Ти міг би спуститися вниз і принести мені сніжку? Тобі ж навіть двері не треба відчиняти.
— Мені достатньо лише простягнути руку з вікна, — сказав ангел, устаючи. — На підвіконні лежить купа снігу.
Так Аріель і зробив. Він скочив на письмовий стіл, і Сесілія бачила, як він простягнув руку крізь зачинене вікно. А наступної миті уже стояв на підлозі й тримав у руках грудку снігу. Шибка зосталася цілою.
У дівчинки аж очі розширилися від зачудування:
— Диво та й годі!
— Ну що, тепер задоволена?
— Не зовсім. Я хочу сама потримати сніг у руках.
— Будь ласка, — і Аріель кинув сніжку їй на ковдру. Сесілія взяла грудку в долоні.
— Яка холоднюща, — сказала вона. — Я вперше тримаю в руках цьогорічний сніг.
— «Цьогорічний сніг», — повторив Аріель. — Це звучить майже так само, як «фрукти сезону» або «морські делікатеси».
Сесілія притулила сніг до щоки. Коли він почав танути, вона вкинула його у склянку на нічному столику. Аріель знову примостився на стільці.
— А я ніколи так і не відчую снігу, — промовив він майже ображено. — Знаю, що ніколи не зможу його відчути. Хай би навіть цілу вічність намагався це зробити.
— Не вигадуй. Ти ж тільки-но відчув його в руках.
— Нічого я не відчув. Ангели нічого не відчувають, Сесіліє.
— Ти не відчув його холоду?
Аріель розчаровано розвів руками:
— Скоро сама переконаєшся. Відчути грудку снігу для нас те саме, що відчути думку. Ти ж теж не можеш по-справжньому відчути спогад про торішній сніг.
Дівчинка похитала головою.
— Як ти відчуваєш сніжку? — знову спитав Аріель.
— Холодна… крижана.
— Це ти вже казала.
Вона до краю напружила свою уяву:
— Пощипує шкіру. Лоскоче, як міцна м’ята. Ти тремтиш, тобі хочеться зігріти руки. А загалом, це — чудове відчуття.
Аріель зацікавлено схилився над нею, доки вона пояснювала.
— Я ще ніколи не пробував м’яти на смак, — сказав він. — І ніколи не тремтів.
Щойно тепер Сесілія збагнула, що Аріелеві розуміти земні речі так само непросто, як їй небесні.
— Певно, бридко брати в руки те, чого не відчуваєш? Схоже на знеболення у зубного лікаря. Найгидкіше з відчуттів, котрі я знаю.
— «Знеболення у зубного лікаря», — повторив ангел.
— Та, мабуть, ще бридкіший стан повного оніміння від знеболення. Тоді навіть не відчуваєш, що взагалі живеш.