На личку Аріеля застигло нерозуміння:
— Ти можеш відчувати усім тілом?
Сесілія засміялася:
— Тільки не волоссям. І не нігтями.
— Зате шкірою, а вона в тебе майже всюди. Плоть і кров утворюють чарівну одіж, за допомогою якої ви можете відчувати все навколо. Це ж треба було так усе владнати! Незбагненно, правда?
— Чарівна одіж?
— Твоя шкіра, Сесіліє. Я маю на увазі дивовижне плетиво нервових волокнинок. Коли Бог створював світ, він улаштував так, аби витвір зміг відчувати сам себе. Спритно, чи не так?
— Можливо…
— Ви усюди такі ж чутливі?
Сесілія замислилася.
— Мені не завжди подобається лоскіт. У деяких місцях лоскіт приємний. Часом буває приємно аж до болю. Можеш уявити, що буває приємно аж до болю?
— «Можеш уявити, що буває приємно аж до болю?»
— Ти знову за своє.
Аріель похитав своєю безволосою голівкою:
— Я тільки намагаюся зрозуміти, про що ти говориш. А може бути так боляче, аж приємно?
— Ні…
— Вибач, що я питаю. Ангели майже нічого не знають про біль.
— Невже ви й справді такі нечутливі, як земля та каміння?
Аріель поважно кивнув:
— Щонайменше, як вони.
— Не знаю, чому б я надала перевагу.
— Бути каменем чи ангелом?
— Якби у мене не було жодних відчуттів, я б ніколи й не прагнула скуштувати болю. Краще уже все знеболити до оніміння.
— Мені здається, ти терпіти не можеш не так місцеве знеболення, як самого дантиста.
Сесілія погодилася з ним:
— Сумніваюся, однак, що ангели не знають різниці між добром і злом.
Знову їй мало не зірвалося з язика, що вона не надто вірить в існування ангелів. Сесілія зразу ж перевела мову на інше.
— Чому ти не маєш крил?
Аріель засміявся:
— «Ангельські крила» — це лише давній забобон з тих часів, коли люди вірили, що земля плоска, як пательня, і що ангели постійно пурхають туди й сюди поміж небом і землею. Усе не так просто.
— А як?
— Птахам потрібні крила, щоб підняти себе в повітря, бо вони створені з плоті й крові. Ми ж створені. з духу, і крила для пересування нам не потрібні.
Дівчинка усміхнулася:
— Те ж саме відбувається і з моїми думками, їм зовсім ні до чого крила, щоб літати по світу.
Вона ще навіть не договорила до кінця, як Аріель зісунувся зі стільця і закружляв кімнатою, наче повітряна кулька. Сесілія слідкувала за ним очима.
— Ого! — вигукнула вона. — Це, напевно, чудово!
Аріель опустився на підлогу перед книжковою полицею:
— Не знаю.
— Дивне то, мабуть, відчуття — нічого не відчувати.
— Але ж і твої думки не можуть відчувати, що вони думають. Вони ж не грудочка снігу у твоїх руках.
Ангел підняв нові лижі і підніс до Сесілії:
— Приємно стояти на лижах?
Сесілія кивнула:
— Скоро я їх випробую…