Згорток був дуже крихітним. Може, прикраса? Або щось новеньке для її колекції коштовного каміння…
Сесілія розірвала папір і відчинила золоту касету. На маленькій подушечці лежав червоний метелик, брошка… Сесілія вийняла його зі свого ложа, і він одразу ж змінив забарвлення: з червоного став зеленим, а за мить блакитним, потім фіолетовим.
— Чарівний метелик…
— Який змінює колір залежно від температури, — кивнув головою тато.
Кожному хотілося потримати метелика в руках. Коли його притискали до долоні, він ставав блакитним та зеленим, і лише у руці Сесілії — фіолетовим.
— Гарячковий метелик, — придумав Лассе. Та всі вдали, ніби не почули його слів.
Наступний пакунок був для братика. Тітка Інґрід та дядько Ейнар подарували йому пару лиж-бігунців.
— Я б віддала перевагу справжнім лижам, — сказала Сесілія. — Саме справжніх я й хочу.
Пакунки переходили з рук у руки. Що менше ставало подарунків під ялинкою, то більше їх назбирувалося на столі та кріслах. Тато позбирав увесь обгортковий папір і запхав його у поліетиленовий мішок.
А тоді дідусь вийшов із вітальні. Дорослі пили каву, Лассе потягував лимонад. Сесілія ковтнула ліки.
Коли дідусь повернувся, у руках він мав щось довге і важке, загорнуте у синій із золотими зірочками папір.
Сесілія аж підвелася на канапі:
— Лижі!
— Для лижної валькірії від дідуся та бабусі, — прочитав дідусь.
— Лижної валькірії?
— Або лижної богині, — пояснила бабуся. — Це ж ти, хіба не знаєш?
Сесілія розірвала папір. Лижі були яскраво-червоного кольору.
— Яка розкіш! Як би мені хотілося їх відразу ж випробувати.
— Будемо сподіватися, скоро ти станеш на ноги.
З цієї миті лижі лежали на канапі поруч з Сесілією, доки розподілялися інші дарунки. Останній пакунок був такий великий, що його внесли знадвору, і він теж призначався для Сесілії. Вона здалеку вгадала, що в середині.
— Санки! Неймовірно!..
Мама нахилилася над донею і погладила по щічці.
— Хіба могли б зважитися подарувати тобі щось інше?
Дівчинка стенула плечима:
— Ви не зважилися подарувати мені ковзани.
— О, цього шансу ми також не проґавили.
Стіл було накрито для довгого кавування. Сесілія задоволено оглядала розмаїття на скатертині: тістечка у кошику, фрукти, марципани, домашні цукерки та горішки. Саме так усе й мало бути. Справжнє Різдво. Саме вона з’їла тільки шматочок різдвяного пирога, а ще попросила для себе підсмажену скибку булки з медом.
Дідусь розповідав про Різдвяні свята у старі часи. Кожнісіньке Різдво ось уже понад шістдесят років він святкував у цій вітальні. Одного року він також був прикутий хворобою до ліжка.
Коли навколо ялинки завели хоровод, у Сесілії почали склепатися очі. Вона попросила, щоб її віднесли нагору. Спершу мама й Лассе кинулися звільняти її від подарунків, але Сесілія наполягала, щоб віднесли до її кімнати. Урешті-решт тато відніс-таки її у ліжко, переконавши, що й завтра ще буде гарний різдвяний день.
Так Сесілія заснула під звуки співів та музики, які бульбашками піднімалися з нижнього поверху до неї. Це бабуся грала на піаніно.
Вона збудилася раптово. Була, мабуть, ніч, бо у будинку панувала тиша. Сесілія розплющила очі і засвітила лампу над ліжком.
І тут вона почула голос:
— Як тобі спалося?
Хто це? На стільці біля ліжка нікого не було. І в кімнаті ані душі.
Сесілія підвелася, озирнулася і аж здригнулася: па підвіконні сиділа якась істота. Тільки маленька дитина могла б поміститися там, але це був не Лассе. Хто ж тоді?
— Не бійся, — сказав чужак. І голос його був чистий та прозорий.
Він — або вона — був босоногий і одягнений у білу льолю. На тлі яскраво освітленої сосни надворі Сесілія ледве могла розрізнити обриси його личка.
Вона потерла очі руками, але з’ява у білих шатах не зникала.
Хто це — хлопчик чи дівчинка? Сесілії важко було визначити, бо істота зовсім не мала волосся на голові. Вона вирішила, що, мабуть, хлопчик, хоча могло бути й навпаки.
— Чи ти можеш урешті відповісти, як тобі спалося? — повторив таємничий гість.
— Можу… Але хто ти?
— Аріель.
Сесілія знову протерла очі.
— Аріель?