— Ми плачемо, коли нам сумно, — сказала бабуся за якусь мить. — А часом ронимо сльозу, вражені красою.
— Але ж не регочемо з потворного?
Бабуся замислилася.
— Ми сміємося з клоунів, бо вони потішні. А деколи й тому, що потворні… Поглянь!
Бабуся скорчила бридку гримасу, і Сесілія засміялася.
Бабуся продовжувала:
— А може, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. Або сміємося з потворного, бо знаємо, що це тільки витівка.
Сесілія не зводила з бабусі очей. Її бабуся — наймудріша людина на світі.
— Тобі уже час йти до інших клоунів, — мовила мала.
Бабуся поправила подушку і погладила Сесілію по щоці.
— Я рада, що ти приєднаєшся до нас. А тепер ми повечеряємо…
Коли бабуся була уже на сходах, Сесілія намацала під ліжком ручку й китайський записник Найперше вона записала:
Я уже давно не стою на чужому узбережжі Егейського моря. А хвилі й далі продовжують битися об берег, перекочуючи рінь. І так цілу вічність.
Вона швидко прочитала написане і продовжила:
Ми плачемо, коли нам сумно. Та часом ронимо сльозу, вражені красою. З потішного або потворного сміємося. Можливо, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. А інколи сміємося з потворного, розуміючи, що це тільки витівка.
Клоуни потішні, хоча й жахливо потворні. Коли у гримерній вони скидають із себе маски, то стають гарними. Тому клоуни такі сумні й нещасливі щоразу, коли заходять у свій цирковий вагончик, грюкнувши за собою дверима.
Сесілія знову задрімала і збудилася тільки тоді, коли тато піднявся нагору, щоби забрати її зі собою.
— Подарунки! — оголосив він.
Тато просунув руки під дівчинку і підніс її догори разом з червоною ковдрою. Подушка залишилася на ліжку, тож Сесілине світле волосся опало додолу. Воно знову відросло.
Біля підніжжя сходів стояв дідусь і Лассе.
— Ти схожа на янгола, — сказав дідусь. — А ковдра — наче рожева хмаринка.
— Ангели спускаються з небес, — проспівав Лассе.
Вони саме пройшли половину сходів. Сесілія, обернувшись, зустрілася з ними поглядом:
— Дурниці! Ангели сидять зверху на хмаринах, — запротестувала вона. — Вони ж не звисають із хмар униз і не баламкають під ними ногами.
Дідусь хмикнув і відповів густою хмаркою диму від своєї сигари.
Тато вклав Сесілію на червону канапу. Під спину дівчинці намостили подушок, щоб вона могла бачити ялинку. Сесілія глянула на вершечок:
— Це не та зірка, що була минулого року.
Мама відразу вихопилася з відповіддю, наче їй було прикро від того, що не все так, як минулого року:
— Не та, знаєш, ми її не знайшли. Тато купив нову.
— Дивно…
Сесілія озирнулася по кімнаті, це помітили й інші. Вони спостерігали за нею і водночас оглядали усе, на чому спинявся погляд малої.
Жоден закуток не залишився темним. Сесілія нарахувала 27 живих свічок, рівно стільки, скільки кілець на старому карнизі у її кімнаті. Випадковий збіг?
Під ялинкою лежало повно пакунків. Усе, як минулого року, та не зовсім: дідусь більше не грав роль святкового ґнома. І це також було умовою Сесілії:
— Терпіти більше не можу тих дитячих витребеньок.
Стіл накрили для кави — горнятка з підставочками, кошик з марципановими тістечками домашнього приготування.
— Подати тобі щось?
— Трошки лимонаду, може. І крухке тістечко без полуничного крему.
Сім’я зібралася довкруг Сесілії. Лассе тримався позаду. Усе було дуже урочисто.
— Щасливого Різдва, Лассе.
— Щасливого Різдва.
— А ось і подарунки, — мовив дідусь. — Цю важливу справу доручено мені.
Уся родина розташувалася навколо ялинки, і дідусь взявся за читання карток на пакунках. Сесілія звернула увагу, що жоден з пакунків не міг бути санками або лижами, але, перш ніж гніватися, вирішила почекати. Вони можуть з’явитися і з будь-якої іншої схованки у домі. Таке вже бувало раніше.
— Сесілії від Маріанни.
Маріанна була її найкращою товаришкою. Хоча подруга жила з іншого боку Леіри, ходили вони до однієї школи.