Мімине ліжко було завжди предметом мрій її дітей: як тільки котре побачило порожню свою колиску — там родилися всі діти — вскакувало до неї і смачно засипляло. Як би не було: розкішний сон у маминому ліжку довго не тривав. Хай тільки стара вернеться і загарчить грізно, показуючи свої старечі зуби — кінчиться теплий щенячий спомин і, підібравши під себе хвоста, треба втікати на двір. Зрештою інші діти мають таке саме право до маминого ліжка, як малий Мішенька: хай тільки побачать його там, зараз зводять із ним боротьбу, гаркітню, торганину за вуха й кудли і серед метушні та гризні вибігають усі разом на подвір’я. Правду кажучи, не малі права до маминого ліжка має дочка Боська, що двічі родила в ньому своїх щенят. Але стара незгідлива й дуже вже певна своїх прав. А вже найбільше пересердя, коли до її ліжка влізе кітка. Яким правом?! Вона єдина з, собачого роду не любила котів. Мало це свою причину: кітка, що кормила своїх немовлят, кинулася раз на неї, як тільки ввійшла в хату й ганебно подрапала їй ніс. Чи можна після того любити таких поганих хижаків? Проте інші пси любили обох кіток, з ними виросли й виховались на господарстві. Щур /дурень/ навіть любився в обох, напереміну. Пестив, вилизував, їв і спав з ними, своїм любовним, ніжним скавулінням зануджував раз одну, то знов другу. Йому байдуже, що всі сміються з нього та лають: «Щур дурень, котячий пес». М’яка, тепла, латаста Боя й тигросмуга Фік — власне їй казали «він» — були панями його серця. Любив їх романтичною, ідеальною любов’ю. Ах, Щур дурень, це ж відомо!
Вже підросли ярі жита й хвилювали в теплому, червневому вітрі. Дрібний, гірський вівсик бігав по жовтих скибах, доганяючи один одного. Треба ж було нарадитися, чи скоро прийдеться цвісти? Цвіли картоплі й широким, теплим пахом стелили дорогу літу. А соняшне тепло обіймало запашні, смерекові ліси, пестило молоді руна піль.
Виляглися жовті, малесенькі курчатка. Вони вже навіть тратили соняшну, теплу, ціплячу барву й підстрибували за квочкою, розсіяні серед трав. Стара мати — свиня водила своїх рожевих поросяток, похрунькуючи. Вони бігали так смішно на своїх товстеньких, коротких ніжках, напів підвинувши куці хвостики. Ех! Аж світилися розумні, веселі Босьчині очі! Стрибнути б через огорожу та хоч страху нагнати оцій свинячій сім’ї.
Обі кітки повні, обважнілі. Боя ввесь час поза хатою, на ловах. Днями й ночами вона чаїться на горобців, ловить мишей, їсть багато. Прийдуть же важкі дні. В хату заходила Боя вранці напитися теплого молока й поспати на печі. В той час Фік повний як струк дорідного бобу, не покидав хати. Він цілий день вилігувався на сонці й дбайливо вилизував свій м’який, сірий животик. Під час обіду сидів на колінах своєї пані й обережно м’якою, сірою лапкою сягав по куски м’яса на тарілці. Коли ж йому погрожували й лаяли, тручав пестливо лобиком і муркотів примирливо. О! Ця киця була пестійкою і їй усе було вільно. Після обіду лягала знову в гарячому, літному сонці й годинами вилизувала себе, муркотячи привітливо, опісля ж дрімала із спокоєм сповненого лона. Їй було байдуже до Боїних діл, до цього, що не раз вона приносила в зубах мишу, або її носик був замазаний кров’ю горобиних писклят. Фікові дні плили спокійно в сонній ситості дожидання.
Боя непокоїлася. Діставшись на панові коліна, терлася до його ліктя і жалко нявкотіла. Її гладили, просили покластися на колінах, принесли молока. Але вона не могла влежати, не хотіла їсти, а в її широкорозкритих очах стояв тваринний, німий жах. Тривога та біль гнала її до людей, наче б мала в них знайти поміч. Так, Боя мала родити, це зрозуміли люди, але й може скоріше від них зрозуміли це інші тварини. Пси обнюхували Бою та занепокоїлися. Боська спочутливо лизала кітку по спині й по голові, а вона терлася до її ноги й нявкотіла. Щур лизав її і скомлів ніжно, розщибаючись з почутливости та уважливости. Мішенька, малий шмаркатий пестій мабуть небагато розумів з усього. Він бігав кругом усіх, побрішкував весело й його добродушні оченята були повні радости й дитячої безтурботности. Навіть стара, вередлива Мімі вилізла зі свого ліжка й підійшла до цієї громади приятелів. Докладно й поважно обнюхала Бою, при чому виглядала на стару, досвідну повитуху, пчихнула й байдуже вернулась у хату. Хіба ж їй це новина? Вона вже стільки разів переживала те саме…
Бою віднесли на оборіг, де на м’якому, запашному сіні вродила троє котенят. Тепер для Бої настали дні материнства. З посвятою, в голоді плекала свою малечу. Ні на хвилину не сходила з оборога, затривожена за життя дітей /попереднього разу їй відібрали їх та потопили/. Треба було їй приносити їсти. Коли зачула скрипіння драбини, зголошувалась муркотінням, а за миску теплого молока й кусень хліба /з маслом і завбільшки, як для голодного робітника/ її очі висказували зворушливу, майже людську вдячність.
На долині скавуліли пси й жалібно побріхували. Вони скаржилися: їм так хотілося відвідати Боїних малих! Але ж драбина, страшна драбина!
За два дні Фік уродив двоє тигренят. Ніхто не знав і не бачив де, й коли. Вранці Фік прийшов утомлений і порожній і ляг на печі. Там занесли йому молоко, він напився, вилизав смугасту шерсть та й заснув. А діти, Фіку, де діти? В шопі на тринні мерзли й квилили жалібно тонесенькими голосками. Такі тендітні, безпомічні котячі новородженці… Не помогло то. Фіка замикали в шопі з дітьми. Він нетерпляче струшував зі себе голодну малечу та втікав отвором під покрівлю. Так, Фік заявив, що дітьми не буде піклуватися і загалом… свідоме материнство було йому чуже. Поклався на сонічку й вилизував свою шовкову шерсть.
Холодно було котячим немовлятам на оборозі. В горах же ночі студені. А далі з прохарчуванням клопіт. Хто хоче кілька разів денно виносити харчі на оборіг? Боя це зрозуміла. Одного ранку появилася в кухні. Прихапцем з’їла молоко. Але це не була її ціль. Вона стала кликати. Підходила до дверей, кличучи, оберталася що кілька кроків та вела до оборога. Мабуть, чи не сталося що злого дітям? Але ні! Вони були цілі й здорові. Чого ж тоді треба Бої? Незрозуміло!
… оборіг високий, а драбина стрімка…
На другий день вранці Боя поносила дітей до кухні та поскладала до Міминого ліжка.
Яким чудом вона злізла з дітьми в зубах по стрімкій драбині? Бідна, відважна мати! О! Відважна. Не просила й не питала Мімі, чи вільно зайняти її ліжко. Щаслива й рада цілому світові, кормила малих. Хай Мімі тільки спробує домагатися своїх прав! Але Мімі не пробувала. Вона знала, чим то пахне…
Напів замерзлі й заморожені Фікові діти принесено до хати. Їх віддали під Боїну опіку. О! вона чудова мати. Не даром же її малеча вилизана, чиста й сита. Як незрілі каштани, латасті й лискучі три валочки тулилися до теплого маминого черева. Рожевими, малесенькими лапочками місили мамину грудь, а смішні, червоні писочки ссали тепле молочко.
О! Боя добра мати. Вона вилизала, огріла й пригорнула Фікових немовлят. Два тигрики жадібно приссалися до матірних грудей…
Фік зблизився з байдужою цікавістю і заглянув у Боїне гніздо. Боя заворкотіла грізно й сплюнула. В той спосіб Фік втратив усі права до своїх дітей.
Пси відвідували Бою і її дітей. Верткі, меткі, крикливі й веселі гавкуни й розбишаки, вбігали до хати з гамором і гаркітнею. Але до Боїного ліжка підходили поволі й обережно, ніжно скавучачи. Боська запхала свій малий, бронзовий лобик між дітей і лизала їх вміло своїм теплим язиком. Щур, безуспішно залюблений Щур, підповз до пачки, видаючи найніжніший, найтонший, ледве чутний скавучок. Він упевнював Бою про свого велику прихильність до неї і дітей. Коли ж Боя дозволила /псові завжди небезпечно зближатися до котячого гнізда/, лизав дітей і тішився ними. Он який Щур! Проте йому не шкодило, що його люба вродила котенят. Ех! Щур! Відомо дурень. Махає радісно хвостом і пестить Боїних дітей.
Але Фік? Лежить під хатою і гріється до теплого сонічка. Маніжиться, муркотить і тре носик до Мішиного вогкого, чорного носа. Сонце грає в його жовтих зіницях гарячою жадобою. Перевертається з боку на бік, вітрить неспокійно й накликає. Припаде до землі, причаїться. Знечев’я підстрибне в гору, як прудкий, дикий звірок. Очі поширені, вуха нащурені, ніздря втягають гарячі пахощі літа.
Тепла ніч літня. Червоний, великий місяць випливає на небесні простори. Ніч стелить таємні тіні дебрами, лісом. Одурює пах цвітучого жита, кличе шум ліса…
З села виходить кіт. В темні простори ночі, назустріч місячному, дратуючому сяйву, кидає самчий зов. Спершу кричить глухо, горляно, скажено, притаєно. Наче б готовився до скоку. Далі крикнув гострим, могутнім голосом жадоби. Погрозливий, дикий лемент хижака перейшов у низький стогін самоти, образи й скарги…
Фікові очі світять зелено, шерсть їжиться. Кидає тонкий, гострий м’явкіт у нічну глибінь.
Фік виходить назустріч нічним, новим пригодам.
Гула зима.
Холодний, білий сніг не дозволяв Боїним лапкам на далекі проходи. Вони мерзли в подушечки. Боя стріпувала обережно сніжинки та верталася чимскоріше в хату. Хоч її кожушок грів, але лапки таки мерзли. Цілі дні й ночі Боя пересипляла на печі, а в її зелених очах дрімав сон далеких, теплих країн прабатьківщини.
Зі сну будило її тричі в день журкотіння молока, що його переливали зі скіпця до горщиків. Боя смаковито простягалася та пружко зіскакувала з печі. Ніжно муркотячи, ласилася до ніг господині. За хвилину її рожевий язичок хлептав тепле течиво.
В полуднє вона прокидалася від гомону ложок і тарілок. Спершу підводила голову й, прижмуривши очі, вітрила. В пахощах їжі вона розбіралася, що її пан мав на обід. М’ясо лоскотало жадібно її ніздрі й вона скоро зістрибувала з печі й за хвилинку сиділа на беріжку стола.
Вузесенькими шпаринками зіниць водила пильно за пановими руками. Тут їй звичайно перепадало дещо смачне. Як же ждати було надто нудно, тоді Боя підходила до пана й тручала головкою його лікоть, приспівуючи ніжно відвічну пісеньку котячого голоду.
За хвилину пси гляділи заздро з-під стола, як Боя їла з панової руки соковиті кусочки м’яса.
Після обіду вона спала знову до вечірнього молока. На дворі бушували сніги-негоди, припікали морози, але Бої було тепло й нудно-сонно. Інколи вона переривала собі нудьгу-сон невеличкими ловами на мишей. Робила це більше для розваги, як з голоду. Мабуть теж гаряча, жива кров була необхідним харчем для Боїного пружкого тіла. В коморі, стайні, чи шпихлірі сіяла вона пострах сірим, метким мишкам. Нехай не забувають, що Боя неподільно володіє в цілому господарстві!
Настала весна. Раннє, яскраве сонце заглянуло на піч. Боя прокинулася і, сидячи на печі, гляділа цілими годинами у вікно. Інколи сходила з печі, перейшла трохи по розмоклому полі, понюхала повітря, розглянула пусті поля і знову верталась у свояси. Скрутившися, засипляла, ждучи повороту літа, мишей і пташні та нових пригод.
Як же часто від неї залежали господарські справи! Нехай спить скручена, носом догори — люди кажуть: «Буде сніг — кітка спить носом догори!» Нехай довше забавиться поза хатою, чи в коморі — заглянувши пусте місце на печі: «Ов! Буде весна, бо кітка пішла на лови!» Як же довгі слоти миють поля і куряться верхами гір, ніхто не сміє сказати, коли буде погода, тільки одна Боя. Вона злазить з печі, миється чистенько й збирається на прохід. Тоді всі тішаться, виглядають через вікно й є певні, що буде вже погода. І є.
Так, Боя знала, що вона дуже важна особа в господарстві, й це надавало їй самопевної поваги й котячої гідности. Теплий, ясний березень збудив її до ловів і нового життя. Тепер Боїні ночі були далекими й незбагненними пригодами. Вона несла дань відвічному інстинктові та жадобі. Вранці вона верталася змерзла, зарошена й стомлена. Після мисочки молока, западала в кам’яний сон. Може в ньому ще раз переживала нічні пригоди? Може бачила бурого, тигросмугого кота, що з’явився в нічній глуші й зникав як привид?
В травні Боя породила котенят.
Звісно, скінчилися лови й походи. Боя мусіла кормити малечу. Ставала знову мила та ніжна й ласкава до людей. Вона ж цілих два тижні залежала від їхньої волі та від їхніх харчів. Пізніше не скоро могла покидати малих і шукати самостійно харчів. Тому й дозволяла брати малих до рук, не зводячи тільки з них очей. То знову вилизувала їх дбайливо.
В цьому році Бої залишили тільки одне. З ним вона примістилася в хаті своїх приятелів, псів. Мали ж вони теплу, затишну буду, а там і горище з малесеньким віконечком. На горищі було трохи сіна, а головне: було захисно й безпечно від ворогів. Все ж веселіше, бо можна було побачити ціле подвір’я і поїсти дечого разом із собаками, зістрибнувши зі свого горища. От і замешкала Боя в віконечку собачої буди.
Мала, тигросмуга Мицка ссала й росла. Вона вже незабаром прозріла й сонними, немовлячими очима стала глядіти в світ. Притулилася до маминого, теплого боку й розглядала зелень та сонце й жмурила нові очка до моря блакиті, що її срібний ранок розливав на світ. Все таке нове й цікаве! Хвилюють трави, літають мухи й птахи, а пси й люди вештаються по подвір’ї. Ах, ці пси! Мама знає їх так добре й зжилася з ними. Але Миценька принесла на світ страх і нехіть до собак. Вона має в крові котячу ворожнечу до собачого роду.
Буває: мама спить, але Мицка пильно розглядає світ.
Скоро біжать дні котячого, немовлячого життя. Іншим разом уже котеня бігає, але Мицонька виховувалася на горищі, де важко було обернутися. До землі ж високо та ще й просто між псів!
Частенько вже мама покидає малу, йдучи за власними справами. Мицка ж, якщо не спить, то нудьгує і жалісно м’явчить. Так хочеться піти за мамою! Ставала ж Боя під віконечком і кликала заохотливо. Вона й показувала Мицці, як скачуть в долину. Ах! Але ж важко як, страшно й небезпечно! До того ж просто між псів…
Мицка росте, мами так часто немає в хаті! Мицонька мусить сидіти сама. Розглядає пильно собак та їхнє життя. Буває, стане котрийсь на дві ноги й поцікавиться Мицкою. Мішенька навіть рад би полизати самітню Мицоньку й попестити її своїм вогким, чорним носом. Стоячи на двох ногах, він скавулить ніжно й вкладає голову в віконечко горища. Але Мицка плює і задкує в темний куток.
Як же Боя вертається. Мицка успокоюється. Вона кидається передусім ссати. Коли ж Боя втомлена засипляє, Мицка стає при мамі сміливіша. Світ такий цікавий! Мицка стає в віконечку й пильно розглядає курчат, що з гамором пасуться на траві. Мицка чує в жилах кров тигросмугого батька: стрибнути б та одне за шийку!
Врешті велика пригода: над самою головою зашорохтіли крила! Горобець летить! Мало того: він сів собі на дашку над Мицчиним носом, вертиться і поцвірінькує. Він зовсім не боїться псів, ні курок. Виїдає цим і тим харчі з-перед носа. Тепер сидить над Мицкою на досяг сивої лапки! Мицка: одна увага, запертий віддих! Ловецький інстинкт всевладно грає в жилах малої хижачки. Чатує…
Горобець підлітає та камінцем спадає на землю, на беріжок собачої миски. Мицка: забуває висоту, псів, страх і стрибає в долину!
Як плаче бідна мала Мицонька! Як товчеться серденько! Мицка робить кілька карбульців по траві, плачучи жалісно. Мама надбігає звідкілясь, закликана немовлячим квилінням. Теплим маминим язиком вилизує Мицоньку, обертає з боку на бік і пестить спину, животик, голівку. Примуркує заспокійливо: нічого ж не сталося, а все ж не погано, що Мицонька вже на землі. Мицка підводиться на смішні, куці лапочки й ставить перші, несмілі кроки. Щастя, що псів нема близько!
Боя йде передом і милим, м’яким «мр, мр» кличе Мицку. Обі йдуть на поле, де хвилюють зелені трави. Перед ними світ і життя повне пригод і ловів.