Останнього дня перед першим Старий Пан вибирався до Львова. Поїзд відходив о шостій вранці, а приїздив о десятій. Кілька літ уже пан Николайчук відбирав свою пенсію завжди так само й у тій самій порі. Доки жив у Львові, чекав він листоноші в хаті. Було це зправила так біля полудня. Відбирав гроші, підписував переказ і завжди давав післанцеві злотого, чи там два на пивне. Так було роками. Тепер ця дія відбувалася так само: Старий Пан не казав собі посилати грошей на село, тільки ж знову відбирав їх у Львові. Якісь справи завжди траплялися та й поїхати подивитися, що Стефа робить, все ж треба. Стефа була службовкою в земельному Банку й її життя плило доволі упорядкованим ладом. Мала вона нареченого, оцього Влодка, що ми вже про нього згадували, та заміж якось не спішилася.
Стефа знала батькову точність і його звичай приїздити останнього дня перед першим, до полудня. То ж чекала його звичайно з приємністю. Батько привозив із собою подих гір, звичайно китичку яких квіток — як не було ще в городі, то хоч в’язанку чатини. Пахнула лісом, несла спомин гір. Влітку й восени батько привозив їй її квітки з города. Поклавши свій рукзак і оцю в’язанку, батько виходив на вулицю та дожидав листоноші. Потім, взявши гроші, йшов до міста й купував масу різних речей. Цвяхи, шруби, фарби, лякер, покост… і як усе те звалось, чого він завжди потребував так багато. Потім, навантажений усіми цими речами, приходив до дому й уже за обідом, чи вечерою розказував Стефі про свої справи. Оце треба відмалювати хату з-зовні. В нутрі вже побілили. Ще треба відлякерувати вікна й двері та цілу веранду. З надвору треба хату конче відмалювати, бо дощі змили фарбу. Журився великими видатками, але обіцював собі, що влітку винаймить оці долішні кімнати й все якось покриється. У Львові він був тільки день, чи другий і зараз же спішив до своєї хати. Як і оцей листоноша, так і в Розлучі всі знали його наплечник. Його Старий Пан сам пошив собі з ґаздівського полотна, додаючи до нього жовте, нове реміння. З ним він не розставався, чи то їдучи до Львова, чи теж до Турки, або, як ґазди кажуть «в Турку».
Зараз рано вранці, після приїзду зі Львова, Старий Пан мішав покост і фарбу, розпускав лякер і брався за роботу. Заперезаний Ганиним фартушком, окуляри на носі, кистка в руці. Водив нею по віконних рамах та перехиливши голову, приглядався своїй роботі з задоволенням. При тому говорив до своєї хати:
— Не молода ти вже. Тридцять літ, як на тебе, то багато. Той злодій Пелехович /це майстер, що будував хату/ поставив тебе не з мудрого матеріалу, та й не добре. Бо який з нього майстер? З мене ліпший лякерник. Але тепер я про тебе дбаю, відмалюю тебе, відновлю і ще якось обидвоє житимем. А там, як мене не стане, то вже діти якось хай собі радять.
Його думки спинялися на дітях. Було їх п’ятеро. Найстарший син жив далеко в Польщі й ніколи не приїздив до батька. Там він уже задомовився, на літо кудись у чужі краї з родиною їздив. Йому не цікаво було їздити туди, де відбував вакації малим хлопцем. Наймолодший син знову жив далеко на сході, над Збручем. Був молодим лікарем, мусів пильнувати практики. Але жінка з сином певно приїдуть у літі. Як не цього року, то іншого. З доньок найстарша жила в Варшаві, наймолодша на Лемківщині, тільки одна Стефа залишилася в батьковому мешканні, у Львові.
… — розсіялись діти мої по світі. Що зробити, так вже видно мусить бути. Виховаєш дітей і підуть собі в світ. Но, але Михася приїде: з сином. Це другий внук.
Водив кисткою, білий лякер капав на підлогу й замазував скла на вікнах. Сонце кидало на нього своє проміння і розсівало його райдужними кольорами.
Як і всюди в таких місцевостях, як оце наш Розлуч, влітку життя набирає іншого темпа. Правда на полі усе йде від віків тим самим ладом: сінокоси, жнива. Але до багатьох сіл, а головно в горах приїздять в літі люди з міст на відпочинок. А вже в Розлучі рух такий!
Спершу приїздять чоловіки, чи теж чоловіки з жінками, оглядають хати й винаймають мешкання на літо. Тут уже на зупинці чекають їх посередники, або самі господарі: — Пан потшебує мешканя? Дам пану бардзо ладне. Ілє тшеба єден, два, тши покоє? Бліско ґосціньца, чи под лясем? Такі й багато інших питань ви чуєте на зупинці. Це шваби, або жиди. Виходять на зупинку теж і ґазди, але вони статочні, держаться оподалік від оцього торгу. Дехто з них фірманить. А вже, як там пани схочуть винаймити у ґазди, то чому ні. В нас і у ґаздів файні хати. — Але у ґаздів винаймають звичайно аж пізно: тоді коли вже всі кращі доми в літнищі зайняті, або коли хтось шукає дешевішої хати, бо відома річ у ґаздів та й на селі інша справа, як у місті — між швабами й жидами.
Згодом приїздять уже й сім’ї. Поїзди стоять довше, вивантажують пакунки. Там коші, скрині, мішки. Безліч! Дехто їде навіть з ліжками, матрацами. Тут щітка стримить, з-поза сітки ліжка, там мітла виглядає з-поміж матраців. Подушки, перини, домашній посуд. Та бо у нас не так по панськи, як десь у великих літнищах, у славних і дорогих пансіонах. До нас не їдуть багачі, найбільше їде такої собі урядничої інтелігенції, та ще й з багатьма дітьми. Є багато лісу, є де бігати, ягоди, гриби й життя не таке дороге, як десь у Яремчу, чи Ворохті.
Ця публіка рухлива, завжди оживлена, зчинає багато гамору й шуму. Згодом ви побачите літників у різних чудернацьких одягах, з закопанськими топірцями, в ґуральських, чи гуцульських капелюхах, жінки в крикливих піжамах, або коротких штанцятах. По лісах гамір і виклики. Різні дивачні співанки, найчастіше модні фокстроти.
Купують вони все. Хай тільки покажеться жінка з чимнебудь в руці, кличуть:
— Слухайцє, кобіто, цо нєсеце?
Навіть в полуднє, коли жінки несуть в поле їсти, вони займають їх, хоча кожен повинен знати, що в оцих глечиках якийсь борщ, чи молоко, чи сир для косарів, чи женців. Переловлюють жінок на гостинці й на стежках, ходять до села, від хати до хати й купують усе. Люди часом дивуються, що пани такі голодні, інколи заздрять їм, що мають так багато грошей і не мусять працювати. Бо ж бачать їх на дозвіллі, цілий час над річкою, або в лісі. Не можуть собі уявити, що ці люди працюють теж. То прецінь пани. Що вони голодранці, дуже часто якось не вміщається в ґаздівських головах. Але є і такі, що насміхаються, лаючи їх жебраками, чи циганами. Статочні ґазди дивляться з погордою на цю публіку, без ґрунту й дому. Та й сорому то не має! Бо ж і хто таке бачив: над потоком усе мало не голе. Й ходять жінки теж не дуже одягнені. Але люди у своїх сорочках з ковнірами та довгими рукавами, у сіряках, де ж би вони роздягнулися отак перед всіми та ще й купалися. Запитайте ви Марисю, коли купалася. — «Ще як ня мати купала, том ся не купала. То ще дітвакови, як дітвакови, але старшому не файно. А пани стиду не мають! Не раз стоїть чоловік, чи жінка на полі та дивиться на оту голячню, а далі плюне та й перехриститься. Образа Божа, тай тільки»!
Та які оці пани не були б, одна з них вигода: винаймили хату, та й файно заплатили, ціле літо купують яйця, молоко, малини, гриби. Потім, як від’їдуть, дівка розвине вузлик, що нав’язала в хустці, і почислить ґрейцарі. Буде на хустку, інколи навіть на черевики. Ґазда має чим далі будувати, не поспішаючи: одного року стіни, другого дах, третього вставить вікна й виправить. Так поволеньки постають ґаздівські будинки для літників. А те, що вигукують, виспівують в день і в ночі — то вже байка. Навіть молодь іде дивитися, як пани танцюють. Там у ресторані грає музика, й є на що подивитися. Правда й моду потрохи беруть собі молоді. Вже в неділю побачите Гриця, чи Миколу в гранатовому, чи бронзовому містовому одягу, з краваткою, у бронзових черевиках, по панськи. Старі ґазди трохи негодують, бо отото панцьке дороге та й ся скоро сходжує. А ґаздівське на ціле життя. Ну, але молоді молодими. Дівки теж замість лейбиків, оксамитні ґорсети кажуть собі робити. Та ще й вибивані, цяцьковані лелітками. То вже Рівнякова Олеся має що робити.
Та сезон короткий. Ані не оглянетеся, як минули оті два місяці. А ще поправді ґаздам ніколи й приглядатися. Пора у нього гаряча: сінокоси, робота при бульбі, а там і жнива. Та й бульби дають роботи багато. Тричі треба до них рук прикласти: як тільки посадите, то скибу треба посікти, потім рухати, а потім огрібати. Бо то земля тверда, а садять за плугом. Так, що робити є що. А ще заки вийде в поле, Кася, чи Гануся скочить у ліс і хоч знаємиці свої обійде та подивиться за грибами. Бо так шукати нема часу. Але кортить. То не раз по ночі під лісом сидять і чекають, щоб розвиднілося, а тоді швиденько в ліс, хап тут, хап там тай побігла, як ота коза. Бо таки без грибів нема що їсти на переднівку. Отже біляки продають панам, або сушать, а в горщок іде гірканя, лиска, масляк, козар, голубінка, а вже згодом підпенька.
В неділю до полудня, як у церкві є відправа — гріх іти в ліс. Але пополуднувавши, таки треба піти на ягоди. Як такий час, що дозріли ягоди, чи малини, чи афини, а потім уже черниці — то в неділю в лісах людей, а людей! Аж червоно від хусток, а ліс гомонить співами та розмовами. Зараз же потім біжать з повними коробками, кошичками, чи дзбанками між панів. Свіжі ягоди пахнуть лісом і сонцем, так і надять своїми солодкощами. Хто б там собі відмовив! Ґазди знову в неділю по обіді, їдуть з панами на прохід. Позасідає їх на віз, як тих циганів на ярмарок, та й кажуть себе везти. То чому б там не везти? Сидить ґазда, помахує батогом, курить добрі цигарки, бо то пани частують. Та й не поспішає. Бурцьо, чи Карий іде собі нога в ногу, а гостинець добрий, весело їхати, хоч би і в Турку. Та звичайно далеко вони не їдуть, тільки в Ярову купатися у Стрию, або в Стрілки до Дністра. А п’ять злотих, а може й більше, можна заробити. То ж їдуть. Тільки не раз постають жінки перед хатами та тільки руками сплескують: — ото тотих панів насідало, що циганів, фай би їм було.
Є в долішньому кінці таке жерело, що вода з нього б’є та нафтою смердить. А пани возьмуть собі горнята та й ідуть пити тоту воду, що навіть їміня не пило би. Та й ще друга вода є в лісі, за великим мостом. Та вже зігнилими яйцями смердить. Но то віддавна всі знають, що то вода гістцьова. Як кого руки та ноги ломлять, то файно в тій воді купатися. Як хто на очі боліє, то йде до тої води промивати. Але мус щось за собою лишити, аби хвороба не вернулася. То там коло води різних шматок накидали: кусок сорочки, кусок півки, й так різні шмати. Аби ся челядина хвороба відпустила. А пани тоту воду п’ють. Але в панів нічо, як у людей!
А на Спаса зачне падати дощ, часом попадає та й стане. Але бо іншим разом таки паде й паде. Тоді пани зачинають нудитися, через вікна виглядати й все питаються, чи буде погода. Й хоч ґазди обіцяють погоду, та слота йде низько горами, дрібна холодна мжичка сіє по полях, а холодний вітер колотить жовтіючі вівси. То вже зачинають пани вибиратися в дорогу. Нині їдуть тоті від Вальтера, завтра з тих віліїв, що під лісом, «Марися» і «Стася». А потім уже всі їдуть, бо то ніби діти до школи та й тоті пани ніби якусь роботу мають. То вже знову фірманка за фірманкою. Потяги довше стоять, ладують речі. Ще ви не оглянулися, а вони вже й від’їхали. Не довго тото було, але й то добре.
Літо випало гарне й раннє, то ж у всіх будинках було повно гостей. Як гриби по дощі виросли крамниці. Чомусь здавалося, наче б усі ці люди ввесь час вдома нічого не їли, а тепер кинулися на харчі, як би були виголоджені. Та мабуть їхні апетити загострювало гірське повітря, сонце та рух. То ж крамарі продавали зранку до вечора й не вспівали настачити краму. Вже й постала друга кооператива повище костела, що в першу чергу збувала яйця. В нижньому кінці постала навіть крамниця Маслосоюзу.
Розлуч ставався осередком Турчанських гір. Коли появилися ягоди й гриби, люди з далеких сіл стали приносити їх до Розлуча. Оце ви бачите жукотинських жінок, що несуть гриби, а там навіть дзвинацьких, що живуть під полонинами, під самою угорською границею. Вони носитимуть увесь час афини, хоч дорога їм до Розлуча далека, півтори, чи й два дні ходу знайомими стежками, через гори. Дрібні це заробітки з оцих ягід, все ж кортить продати ці ягоди та й поглянути на той такий зовсім інший світ, не лиш панів, але й розлуцьких ґаздів. Там бо в отих далеких селах життя таке, як було споконвіку: малі хати під стріхою, частина навіть ще курних. Одяг і мова мабуть в нічому не змінилися, відколи цей нарід живе в своїх селах, що тягнуться смужками вздовж потоків та рік. А тут он глянь: ґазди набудували таких великих, панських домів, а молоді повбиралися на панську моду та й говорять вже не так, як вітці, а так по панськи, як би з книжок читали. То ж стане така бойкиня десь з Ботилки, задивиться, що й навіть торг забуде. А потім зідхне тяжко: бійтеся Бога, люди, та бійтеся Го, людонькове! Ото то світ настав, світок білейкий!
З кінцем серпня, після серпневих дощів, коли вже по лісах кинуться гриби, люди з різних сторін принесуть вінці з сушеними грибами. Запашні шапочки насиляні, як коралі: з краю дрібніші, дедалі до середини щораз більші. На середині пишається декілька великих, інколи завбільшки в тарілку. Ґаздиня перебирає їх, наче вервичку й коли в вас є охота послухати, вона розкаже вам мало не про кожен з цих грибів, головно з отих більших, коли й де їх найшла й як кожен з них виглядав і як вона втішилася знахідкою. Сушені гриби вже дорожчі й продажа приносить уже не ґроші, а злоті. Й літники купують, хоч у містах вони можуть дістати такі ж, а може ще кращі гриби, інколи навіть дешевіше. Але й їм хочеться привезти з собою щось із гір: кілька слоїків варення, кілька пляшок малинового соку й вінець грибів. Взимку їстимуть, смакуючи й нагадуватимуть собі соняшні дні дозвілля, проходи запашними лісами та ліниві дні літа.
У Николайчука в тому році теж було повно, навіть ліжка доводилось доставляти. Старого Пана ви постійно бачили з його наплечником, повним краму. Потім, наклавши окуляри на ніс, варить, кроїть, мішає, та хвилюючись помагає до кожної кімнати висилати харчі. З гостями має багато мороки, бо вони й не з усього задоволені. Оце привіз із Старого Самбора дуже гарне волове м’ясо. Цілих п’ять кілограмів пішло в горщок і росіл випав темний і міцний, але не товстий, бо м’ясо було пісне. Молоді панни, що жили в Ганиній кімнаті, лаялись, мовляв: цей росіл не видів м’яса. Тоді Старий Пан взяв горщок за два вуха та поніс його до кімнати показати, яке прекрасне м’ясо й скільки його пішло на росіл. Це була публіка привикла до товстого росолу з переднього м’яса. То знову вийшло непорозуміння за кулешу, помащену смальцем, замість масла. Серед таких клопотів сходило літо.
Не багато залишилось Старому Панові часу, щоб тішитися з побуту Михасі з Ольцем. Ще перед сезоном, надіючись приїзду молодшої доньки. Старий Пан зробив візок такий на низьких колесах, з дощок, з дишлем. Та стіни цього візка він гарно прибрав витинами в дереві й полякерував його на біло. Під час тої роботи, він розказував Гані, який то в нього внук і як буде приємно возити його в тому візочку по городі.
Приїхала Михася. Ольцьо вже потроху ходив, та з візочка радо користав. Коли Старий Пан мав час, брав за руку внука та вчив його ходити.Так ішли вони на грядку з полуницями й на ній він вишукував, якнайкращі й найбільш соковиті та вкладав хлопчикові в ротик. Ольцьо називав їх екі. Видимо вони йому дуже засмакували, бо побачивши тільки дідуся, кликав: дідусь, екі! Щоправда, полуниці швидко покінчилися, але ж можна їх було заступити іншого роду ягодами. Спочатку то були запашні суниці. О, які вони були солодкі, аж розпливалися в роті. Виглядали, як краплини соняшного сяйва. Старий Пан любив їх найліпше з усіх ягід, а ще коли їх прирядити сметаною з цукром. Зараз після Петра приходили малини. Вони були м’які, ситочервоні, соковиті. А там афини й вкінці ожини. Прекрасні наші гори, багаті наші ліси на ягоди й гриби, радують людину своїми дарами.
Михася потроху відпочивала, найчастіше сидячи з малим у лісі на Кичері. Трохи помагала батькові при його пансіоні. Вона була дуже добра господиня, а головне любила випікати всілякі солодкі присмаки й лакоминки.
Цього літа Старий Пан досить добре заробив і тепер перед ним стояло завдання: ремонт хати й купівля корови та будова стайні.
Николайчук теж винаймив свої чотири кімнати. Щоправда, попередніх років він теж віднаймав їх, але тепер він вирішив прийняти літників з харчем, щоб трохи більше заробити та й щоб у кухні був спокій. Кухня одна. Шоправда з двома печами, але звичайно господині не погоджувалися і було з тим немало мороки. Тож тепер господарив Старий Пан і Ганя. Треба сказати, що Старий Пан розумівся на куховарстві зовсім добре та й Ганя варила не погано. Але найтяжче було з постачанням харчів. Були дні, що м’яса ніяк дістати не годен, а на безм’ясний харч літники нарікали. Тому приходилось господареві їздити з оцим своїм наплечником до Самбора. Нового, чи Старого, чи до Турки й на своїй старій спині носити тягарі. А потім стояти при кухні, одне мішати, друге смажити, чи варити. Вправді Ганя дістала на літо помічницю, жінку Андрія Кисиличина, та вона тільки й робила, що воду носила, картоплю лущила, чи яку ярину чистила. Доволі було й тої роботи. Решту: випікати й виварювати й подавати, це вже господарська справа. Правда, потім ще посуду вона змивала. Невеликі прибутки мав Старий Пан з такого підприємства. Бо ж відомо, що пансіон оплачується тільки на більшу скалю. Проте, все ж таки трохи грошей вплинуло. Усі відідхнули з полегшею, як літники від’їхали. Хату прибрано, дощі покінчилися. Зачинався гарний, золотий вересень. Дехто з дітей волів приїхати до батька в таку пору. Вдома вже було тихо, вигідно, було доволі місця. Й вересень мав свій чар. У саді вже золотилася оця пізна відміна боровиків, з темними шапками на товстих пеньках. Їх називають у нас жнивними, чи жнивняками. Стефа любила цю пору найліпше. Обоє вони з батьком любили йти до ліса на гриби, де завжди були змагання, хто перший найде гриб і кому ліпше пощастить. Треба сказати, що батькові везло дуже добре, хоч і Стефа уміла збирати гриби. Золоте, ласкаве сонце, вже не таке гаряче, як у літі, вигрівало пухкі, сито зелені мохи й малювало на бронзово капелюхи грибів. Вже де-не-де по одному викотився на мох кругленький помаранчево-рожевий рижок, але для них ще зарано. В другій половині жовтня Стефа приїде й тоді разом з батьком робитиме велику заготівлю рижків на зиму й для себе й для сестер.
На зрубах і в ярках до сонця вже зріють ожини. Тяжкі грозна соковитих, запашних ягід хиляться аж до землі. Договорившись з якою Касею, чи Настунею. Стефа йшла на ожини. Поринала в ожинники між гірські трави й зілля, що пахнуло терпкаво-солодко. Ліс шумів і пахнув розігрітою живицею. Чмелі заходилися біля жовтих квітів медунки. А там уже й зацвив темносиній терлич — ґенціяна. Великі його кущі ґранатовіли чашами глибокосинього квіту. Вертаючися з лісу. Стефа несла завжди в’язанку отих квіток і везла їх із собою до Львова.
За молоком ходила Ганя в село, або відтіля приносили їй господині. Очевидно, що масло, сир і другі речі треба було теж купувати.
— Треба нам мати свою корову — не раз говорила Ганя. За кожною крапелькою молока бігай у село, кожну грудку масла випрошуй. А кілько грошей то коштує! А так своя корова годує челядина. І гній був би й ґаздувати б можна. А то земля-сухар — нічого не вродить.
В неділю заходили до Старого Пана ґазди сусіди й з ними радився.
— Не знаю: купувати мені корову чи ні?
— Ба, та чому би ні — після глибокої надуми казав Михайло Лепіш. Таже без корови ні челідин, ні поле не проживе. Тай Пан вже, шануючи вашу голову, старші, молока свого тай масла попоїли б си на здоров’я.
— Не так, тільки ж я не знаю чи потраплю виживити корову з оцього мого поля.
Тоді йшли по городі, обмірковували й журились.
Поля не було багато. А ще на сіно стільки що між яблінками. І ні стебельця соломи.
— Та… поля небагато — призадумався ґазда, — але паші мож докупити. В літі то корова чимбудь. Тай ліс близько. Альо ґаздівські корови ціле літо по лісу пасуть. А на зиму троха сіна а троха докупити. А там лупина з бульби, троха ґрису…
Потім Старий Пан довго не міг рішитися. Обходив господарство, обдумував — шіпчину мав якусь, то покищо могла б там корова стояти. Але з полем…
Частенько заглядав за паркан, спершися об його кілки, і мріяв, дивлячись на сусідські стайки, що бігли по той бік ярку на другому горбику Кичери. На них порозбігались рідкі вівсики, або зеленіла картопелька, припавши низько до землі. На інших був пустар і папороть та молодий ялівець стелили шлях лісові.
— Купити б трохи поля. Кажуть ґазди, що воно пусте. Певно, не гноять його ніколи то й пусте. А мали б корову, був би гній і поле було б не таке зле. Засіялось би конюшину, чи якої мішанки, а там знову овес, щоб була солома…
Вечорами довго нараджувався з Ганею і роздумував. Якось воно не таке страше видавалось, хоч…
А на Спаса вирішили їхати в Лютовиська купувати корову. В Літовища — то так по ґаздівськи а по панськи: Лютовиська. Бувають торги на худобу й ближче. От у Турці, в Борині чи де там. Але в Лютовиськах найбільші й найславніші торги на цілу Бойківщину. То якже купувати корову, якже робити таке велике й важне діло поладнувати його десь у закутині, а не в самій столиці скотарства — Літовищах? То ж вирішили: На Спаса бути Ганці в Літовищах і купити корову.
Вранці-досвіта перед Спасом збірались розлучани на ярмарок до Лютовиськ. Була їх жмінка з верховодом Никитою, що був знавцем худоби й без нього не обходився ні один ярмарок на Бойківщині. Подались через гори-вершки, через Лімну й Хащів до тих Літовищ. Дорога не близька, та на ніч стануть у містечку.