— Е, мусить навчитися, мусить привикнути! — вирішив Старий Пан. Всі корови вміють пастись коло хати. От подивіться в село: вигнали поза хату корову, вона собі в городі пасеться, навіть ніхто не дивиться до неї.
— Ба, та тото правда, правда, що людські корови пасуть мирно, правда. Але пан вчені на книжках, то мають ліпше знати всьо: і до челідина й до корови — кінчила дискусію Андріїха. Тільки ж, невідомо, чи вона те про книжки сказала з правжнього переконання, чи тільки так собі…
Наступного дня вранці, коровицю подоїли, достали знову смачного молока й далі на пашу. Вже виходячи зі стайні Бинька оглядалась розумно позад себе: так наче б роздумувала:
— Ага, ланцюг є. Замотаний за роги. А якби та добре потягнути… Але є і бук. Не дуже приємний. Врешті побачимо…
Здавалось, що її карі, вдумливі очі розглядали цілу складну обстановку майбутнього пирування, а хитра голова продумувала, якби то звільнитись і драпнути в картоплі, що так і манили соковитою темною зеленню, обмитою ранковою росою.
Ганя підвела корову під паркан, де висока соковита трава буйно росла під затіяними модеревами, і прив’язала корову до сильного дубового стовпа. Воно так: ланцюг міцний, не зірветься. Стовпок ще міцніший не подасть. І таки мусітиме пастися на місці.
Прив’язавши корову, Ганя приглядалась. Під її оком корова обнюхала траву, знайшла смачні рослини й стала їх пасти. Це заспокоїло Ганю і вона вернулась до хати готовити снідання.
Та не вспіла ще розкласти вогонь, як у хату вбігла мала пастушка, Несторова Марися, що поза ярком пасла свої корови. Задихана.
— Анужто, Ганю, біжіть та рятуйте свою корову. Лежить на землі тай, видит мися здише.
Ганя кинула все й бігцем до корови. Вже здалеку зачула рев помішаний з харчанням. Корови не видно було. Зате зблизька наляканим очам Гані представилась така картина: корова лежала простягнена, розкинувши ноги та б’ючи ними об землю. Довкола шиї обмотався декілька разів ланцюг і давив тварину, у якої з рота текла піна та виривались харкітливі реви. Очі витріщені, повні жаху. Спроби встати не вдавались: надто короткий ланцюг не дозволяв підвестить, корова кидалась і торгала ланцюг, що ще ціпкіше обмотувався і давив.
Лементуючи бігла Ганя до стовпця, розмотала ланцюг та звільнила петлю. Бідне коровисько ледве дихаючи підвелось на ноги.
— Та пек би тя втяв, тай осина! Таже інше йміння як йміння, а ти як дикий звір, бігаш, бігаш, якби тя марасник закляв. Шей челідина за собов волічеш. А як тя прип’ясти, то альо щос зробила. Няй ся не задушила — сьляк би тя втяв, бодайс ізгоріла!
А сусідки, що робили в полі, поставали, попідпирались мотиками й міркували:
— Нич ї не вчинити. Ганю. Нич, тай вже. Корова полонинська, привикла з маржинов у гори йти. Не хоче пасти при хаті, а припинати, то самі видите — змарнуєся на полику, на нич ізійде.
— Йой, та що ми робити з таков коровов, порадьте, та й поратуйте, людойки добрі! — бідкалась Ганя.
Але людойки не знали ради. Знав її тільки сільський парубок Ілько, що ціле життя пастушив і що його любила скотина. Знав та й вже. І нічого надзвичайного. Взяв за ланцюг і повів її соковитими травами приговорюючи:
— Паси, малейка, паси! Альо, ци видиш, яка травиця. Та де ґаздівські корови таку видят? Нигди, тай николи! Альо по лісу ходят тай мох скубут. А тобі ту панське життя буде, а ти дурна гониш, та си добираш. Паси, малейка, паси!
Та щоб її прив’язати до города, куди йшов, посипав траву сіллю. Господаря не жалував, бо пан, гроші має. А сіль носив у кишені й як тільки корова зачинала вириватись — сип жмінку соли! От тоді Бинька пасла на тому місці, до голої землі виїла. А заки виїла, забула свою нудьгу й ішла далі, пасучи. Часом поривалась бігти, та сильна Ількова рука кріпко здержувала ланцюг. Треба було слухати. Зате часом дісталось буряка, яблук-паданиць, або Ілько завів крадькома в ліс де «контура» і між молодими смерічками була справжня лісова трава, та ще й ніким не рухана, бо пасти на контурі невільно. Та Ілько пас крадькома й Бинька, чуючи запах лісових та полонинських трав, смакувала собі, мабуть нагадуючи, як то:
І хоч ті часи минули, проте й у лісі не було погано.
Так став Ілько необхідний. Без нього корова не паслася.
— Що ж. Ганю, хіба брати парубка — питався Старий Пан — ти видиш, він вміє пасти цю бісновату корову, а ми з нею собі не порадимо.
Таке вже ображувало Ганю, що чейже пастушила в своєму житті довше, як хто другий, будучи сиротою та завжди в наймах. І, щоб якийсь Ілько ліпше знав до корови як вона?!
— Е, що там не порадиме?! Та чого? Або то така штука ходити з коровов на шпацір? Сами пан няй спробуют та увидят, що й з вами пастиме. Але тото правда: нихто не має часу цілий день її бавити як дітвака, та водити як панянку та сюда та туда. Як я з нев ходитиму, то хто зварит та випере, та в городі зробить?
— Ну, то нема іншого способу, тільки брати Ілька — вирішив господар.
Так став Ілько третім жильцем Кичери. А його приязнь з Бинькою перетривала всі події і удари, що впали на Кичеру. Навіть війни не розлучили тих обоє.
День по дневі Ілько ходив з Бинькою по городі й пас її. Разом з ним вона обходила кільканадцять раз ті самі місця, одні трави їла, вигризаючи їх аж до самої землі, інші, хоч які буйні й високі залишала, тільки голосно фукнувши носом біля них. Їх і називали «офуки» і знали, що офуків Бинька ніколи-преніколи не торкне. Обнюхувала й випасала довкола молодих смерічок, обгризала лози, що росли під парканом, час від часу висмикувала собі картоплю з поля чи й буряк. А йдучи попід щепи в саді, старалась якнайчастіше смикнути листя і стрясти собі яблук і поїсти. Але без Ілька вона не паслася ні хвилини. Він мусів бути при ній і йти з нею крок в крок. Якже часом віддалився кудинебудь, корова ставала серед города й ревла протяжно й довго, виглядаючи його тужливими очима. Бувало, хтонебудь з хатніх виручав Ілька й ішов «на прохід» з Бинькою. Та вона дивилась великими очима за Ільком, слідкуючи, куди пішов. Трохи й пасла, але через хвилину старалась свого пастуха потягнути й примусити його кинути ланцюг. Своїм звичаєм гнала тоді в картоплі, або жито, тратуючи все, що було на дорозі. Та станувши серед поля, підносила голову, дивилась у даль, відкіля бігла крута стежка від села й як тільки помітила на ній яку чоловічу постать ревла протяжно й тужно, простягнувши шию і нудьгуючи самотою.
Якже він зближався до воріт, корова кидала пасти, торгнувши ланцюга, гнала наосліп до фіртки, перескакуючи жердки й парканці й, припавши до свого друга, клала йому голову на плече та з розкішшю піддавалась його чуханню під шиєю, або між рогами, зідхала при тому й жмурила очі, переживаючи насолоду пестощів. Або бралась його лизати. Лизала лице, руки, штани. Оці старі, полатані, жовті штруксові штани, затовщені та заяложені, вона лизала та й ще на самому заді.
Бувало — ввійшов Ілько в хату за чимнебудь. А тут глянь: корова переступає поріг, входить до кухні й преспокійно йде до стола, бере собі з нього головку капусти, чи підходить до відра, п’є воду, а боком дивиться, чи Ілько є.
Вже й люди сміялись і жартували:
— Гей, Ельку! Та ци не йде з тобов корова в постіль, як ідеш спати?
Але Бинька нудьгувала за товариством — це було мабуть причиною її прив’язання до парубка. Через кілки паркану, що оточував господарство дивилась часто за людською худобою і ревла й рвалась бігти за нею. Але з господарства самій тяжко було вийти, бо фіртки замикали й Бинька залишалась на городі, порикуючи жалісно за своїми товаришками, що сходили стежками у село й може за далекими гірськими проходами.
Старий Пан полюбив свого «бісноватого звіра», хоч звір у своєму серці мав місце тільки для Ілька. Часто Старий Пан пас його сам та приговорював, сварив за непослух і показував свого бука, коли Бинька з своїм упором рвала до грядок або торгала щепи.
Звичайно заходив рано до стайні, брав дротяну щітку й чесав свою коровицю. Це було Бинці дуже до вподоби: вона наставляла боки, натягала шию, подавала голову, видаючи при тому короткі задоволені помукування. Також чухання під шию і між роги було Бинці дуже приємне й Старий Пан не жалував його своєму звірові.
— Видиш, Биньчисько, пан любить свого дикуна. Будь тільки чемна й терпелива. Наперед пан збудує тобі гарну, прегарну стайню. Таку, якої немає жодна корова в селі. Ясну, велику, теплу. А потім залишимо тобі теличку й будеш мати товариство. Будете собі обі ходити й вже бідний старий звір не буде такий самітний.
Бинька дивилась великими карими очима, нюхала панові кишені шукаючи там присмаків. Бо й справді пан не приходив до неї без яблук, соли, чи хоч якого буряка. Так, що його відвідини були получені з ласуванням — це Бинька збагнула дуже швидко.
І до господині поволі привикала корова. Ганя доїла її тричі денно, підклавши на той час за драбину чогось доброго. І хоч пан читав у книжці, що цього не треба робити, що це навіть шкодить при доєнні, проте Ганя мала свій розум і корові давала за драбини чи то команиці, чи якого доброго бур’яну. І думала:
— Будемо її добре годувати, буде вона нас добре годувати. Таже альо на ній ціле ґаздівство стоїть: і молоко й з молока й гній. А без гною на тій сухій Кичері не вродит ничого.
І обмірковувала, що йде навесні посадить, що де посіє. Бо тепер все буде інакше, тепер щойно зачнеться справжнє, людське господарство.
Так отже Старому Панові не залишилось ніщо інше, як прийняти Ілька. Щоправда, він майже постійно й так був у нього, працюючи при всіх його роботах, а в літі помагаючи при гостях. Треба сказати, що Ілько любив кухню. А поміч при варінню справляла йому очевидну приємність. Тому теж у літі він постійно працював, як Ганин помічник. Тож тепер Старий Пан бачив, що без Ілька ніяк не обійдеться.
— Слухай, Єлю, — говорив, — бачу, що без тебе не можу обійтися. Не буду ж тебе наймати щодня. Тепер оця біснувата корова нікого не хоче знати, тільки тебе. В літі треба її пасти, в зимі годувати та доглядати. Отже я собі подумав, щоб ти й зовсім перейшов до мене, на службу.
Ілько середнього росту хлопець, більше присадкуватий, як усі бойки, темний блондин. Обличчя в нього подовгасте, без рум’янців. Досить повні губи, за ними рідкі зуби.
— Ба, та ци я знаю… — Ілько вагався, як це у звичаю в наших людей.
— Буду тобі платити двадцять п’ять злотих місячно. Може бути, що в літі ти заробляв би більше, наймаючись поденно, але ж зате в зимі не мав би ти заробітку. А так матимеш платню цілий рік.
— Ба, та тото файно, я би йшов, чому ні, мус ся порадити вітця.