Широко, гей широко розкинулась між горами наша Бойківщина! Оце стоїш на високому водному ділі, що з нього випливає Дністер і любуєшся-чудуєшся, як тій білявині, що її «не налюбився би, хоч би любив кілько».
Пасма гір лягли одно за одним, одно вище другого. Між ними долини: Дністрова тепла й від півночі заслонена вищим ганцюгом і Сянова крута й інколи дика. Сян проривається під високим пасмом граничним, розриває своїми буйними раменами скельні пороги коло Ступосян та Устрік Горішних і випливає під могутнім масивом Равки, прямуючи на захід. А всюди над річками й по горах бойківські земельки, межами порізані, скибами покроєні, вівсами-картоплями золотом-зеленню залиті. Тільки на вершках ліси зелені, грайливі, співучі, частенько червоними ребрами зрубів як кров’ю скапуючі.
Гей, гей, край бойківський зелений! Аж он де стримить в небо круглий шпиль Галича і його високий ланцюг. Ліворуч ледь-ледь сивіє в хмарах Пікуй, батько наших гір. Як сонне мариво, то виринає з хмар, то занурюється в опалю і розпливається у просторі. Праворуч краєвид замикає Маґура Лімнянська. Розкинула широкі вівсяні рамена, наче хотіла б обняти гори-долини й пригорнути їх до своєї широкої багатореброї груди. Дністер в’ється довкола неї і гадючкою срібнолускою ноги їй миє.
Серед тих гір, у стіп лісистого Отрида скотилося з Берда містечко. Славне, преславне місто ярмаркове — Літовища. Дороги — бездоріжжя ж до тих ваших Літовищ, ґаздове! Пек би їм тай осина! А як доріжки розмокнуть, то через тото Бердо хіба птахом перелетіти, як розкиснуть стежки-піхурки жовтоглинянії, путики крутії, що то лісом дорогу оминають… Проте цими дорогами їдуть і йдуть. Навечір’я ярмарку, скриплять дерев’яні вози, що не мають ні куска заліза, такі, знаєте, ґаздівські, старосвітські. Нога за ногою, не поспішаючи під гору пнуться. Хитаються-колишуться вози вантажні товаром-набором, потребою гір. А то харчі-прибаги, овочі, огірки, ковбаси, — селянські ласощі. Інше вже заздалегідь крамар приготовив: одяг, шкури, горілку. Двома гостинцями з Лімни й з Устрік у Літовища вливається життя. Обі ці річки впадають в містечко тісно з жидівськими хатами побудоване, над якими царює біжниця, а дві великі торговиці розказують про історію відвічних ярмарків.
Віє вітер «з гори», теплий і дужий він, а ґазди кажуть: як не оберне — буде погода. Але тяжко. На Спаса завжди дощ.
В навечір’я женуть скотят стежками-дорогами. Полями куряву зводять, ревом виповнюють долину, стаючи на нічліги по ґаздівських загородах. Літня ніч паде на гори-ліси. Зорями шляхи стелить, возами світляними вдаль біжить. Аж на оці полонини, закидані камінням, порослі глибокими травами. Ведмідь там ще й нині афину ссе, маргу полохає.
Нічну тишу тривожить рев биків і звуки автового гудка. Це купці здалеку їдуть на торг. Не дуже спиться людям і скотятам. Місто в тривожно радісному сподіванні великого торгу, значних зисків. Бреше собачими голосами й порикує худоб’ячим тривожним зідханням.
Сірого досвітку дикі скотарські вигуки полошать ніч. Тупіт копит, земля дуднить, курява стовпом знімається. Широкою річкою пливуть скотячі хребти, в неї вливаються звідусіль живі притоки — на торговицю пруть. Гей! Гов! Вйо! — лунає над скотячими хребтами. Гуща така. Боки до боків труться, роги рогів зачіпаються. Як лавиця морських риб жива й мінлива наосліп в сіті преться.
Люди — червоновишивані, білоодягнені, в сіряках. Палками погоняють, викрикують. Жінки, чоловіки. Поміж ними протискаються з-міська одягнені купці. Всіх жене гарячка торгу, неспокій великих грошевих оборотів.
Гей, гей! — марга червоняста! Гей, гой, бички — воли мої! На полонинці пас я вас, м’яков травицев кормив, срібнов водицев поїв, сіль носив через плечі в кобілчатах, перекинувши. Гладив я ваші круглі, гладкі боки. Та гей, гей, бики мої!
Кого на рогатці переглянули, дали «лумер», а потім поважили, той увійшов на торговицю та й відсапнув. Но! тепер можна відідхнути, почекати спокійно. Тепер уже худобина стоїть, челядин наче б подрімував. Але ж він пильно стежить за торгом.
Оце ґазда держить великого бугая: за кільця у ніздрях упняв ланцюгом. На вухах у тварюки металеві «кульчики», на рогах числа. Ще й пашпорт має кожен. А йому, наче божкові, наче диковинній тварині, очі набігли кров’ю, широке чоло поросле кучерами, кремезний карк, під горлом висять товсті складки шкури. Самовпевнено й крайньо байдуже стоїть велетень-бугай, батько незчисленних поколінь бойківської марги.
Молоді бички парами. Вони наче свіжо вилуплені каштани: бронзові, білолатасті. Шкура лискуча, м’яка, шовкова. Вони різної масти й відтінків, різного віку. Але які підібрані пари! Ріст однаковий і масть така ж. Гладкі й молоді як молоді божки в передчуванні майбутньої сили, що наростає в широких грудях і міцних ногах.
А тут корови. Латасті, сиві, бочулисті. Оті Красі, Ласі, Бочулі, Малейкі. Великими карими очима дивляться на своїх ґаздинь. А їх жаль за серце стискає. Кожну, як доньку виховали від маленької, пережили з нею всі роди, перетривожились всіма хворобами й лісовими пригодами. Але тепер пора продати…
Де-не-де заблеє вівця, захрунькає свиня і заплаче коза.
Та це дрібні штуки й не вони стягають увагу всіх. Грубі штуки стоять, котре їсть сіно, інше жвакає. Та всі вони тепер на диво смирні й доступні. До найгрізнішого бика підходять купці, оглядають, доторкають його, заглядають в рота, тоді вже й торгують.
Бойко спокійний, як його скотята. Підперся кривою палкою, байдуже й безпристрасно стоїть на торговиці разом з своїми бичками. Дозволяє оглядати, як дають погану ціну зовсім не відзивається. Мовчазний він, холодний і певен свого. І хоч згодом оживлюється, проте стоїть твердо на своєму:
— Ба, таже купцей много, а биків не дуже.
З своїх 160 не хоче опустити ні п’ятки, хоч купець кидається, піниться і скаженіє.
Цілий день триває торг. Ціни від стоп’ятдесят до шестисот, — як до штуки, чи пари. Спокійні переговори переходять інколи в палку скороговірку, а то й лайку та бучу. Тоді тягнуть до себе ланц і ґазда й купець, а гроші переходять з рук до рук. Меткі злодюжки тільки й виглядають пригожої хвилини, щоб ґазді вихопити гроші. Але, хай попадеться такий під ґаздівські буки! Зіб’ють, що й кісток не полічить.
Торгує бойківська столиця, б’ють живчики серця гір. Завтра вони знову вернуться до повільного ритму буднів і здрімаються під дрібними слотами, аж доки їх не пробудить новий торг «на другої Матки». І знову, як сьогодні загомонять дороги, а полотно й вишивка змішається з кольором тварини. Зійдуться знову ґазди з Дильови, Ступосян, Берегів аж ген з Волосатого, що вже за горами, де ґазди кажуть «лем», величають себе князями, а в задимлених скринях зберігають родові папери з печатками, хоч грамоти вони не знають.
Усі вони приженуть з полонини маргу, продадуть старі штуки, куплять молодші, на випас, при чому завжди яка сотчина перепаде. От так перейде в людські руки з пів мільйона, а то й більше. Бо так було від віків. Час станув тут непорушно. Він здрімався серед лісів і широких полонинських просторів. Завжди з таким самим спокоєм приганяв гірський люд свій скот до цього серця своєї країни, байдуже, чи було воно галявою серед лісів, чи селом і містечком. Завжди продавав скот, все одно чи діставав за нього зброю і харчі, чи гроші.
І сьогодні купують одяг, ковбасу, монопольку. П’ють з пляшки, стоячи серед торговиці. Та не п’ють багато й буйно, як колись. Народ став поважний, тяжкий, майже сумовитий. Як його пісня. Як мряки, що оце повзуть верхами.
На обох ринках купують теж лакітки: кислі огірки, грушки, білі булки. І пісні переписані на клаптику паперу. Їх продає сім’я: чоловік грає на гармонії, а жінка співає. За десять сотиків продають співанку «з голосом».
Оце торг береться кінця. Як завжди на Спаса, зачинає падати дощ. Непомітно — швидко надтягнули з полудне-заходу хмари. Оце повзе низько грізна темінь. Високі пасма від півдня чешуть її і кидають в Сянову долину. Паде на села й гори. Вже сива густа мряка лягає на торговицю. Наче б десь віддалювались гори й люди, меркла худоба, а світ западався у глибінь, зникав за сірим серпанком. Тільки з-за нього чутно тупіт ніг, що вертаються гірськими шляхами до своїх садиб.Залишається гострий пах худоб’ячого гною і велика глуша. Десь тільки з-за неї долетить повільна пісонька або гра на сопілці:
Та бо такі хмари впали на землю, що впірнула в білу темінь. Та бо не то, що білявини не видно, але й бичків, що повільно тягнуться додому з новими ґаздами. Як перед торгом і тепер вертаються через Бердо вози скриплячі. Під холодною мжичкою спиняється сіра конячина в темну вужівницю стежок. Десь ліворуч у мряках і хмарах Маґура. О, буде слота, довготривалі дощі, коли її невидно-неслідно. Все ж бо Маґура віщує дощі непомильно.
Гей, як люнуть дощі, як ринуть води! Холодний вітер тільки вівси колотить і грізно гуде лісами.
Ніч на стежки тривогу кладе.
От так і серед таких умовин купили Биньку. Білобоку, жовтолатасту, молоду й пишну. З Дзвиняча від ґазди Паньчука Івана. Полониський звір, присягав ґазда, що дає 10 літрів молока денно. Тай Ганя здоїла на торзі й таки відро молока було. Смачного, густого, солодкого. Аж тепер на Кичері настане інше життя!
Поява Биньки була надзвичайним, просто історичним випадком на Кичері. Як тільки її привели та примістили в стаєнці, і нагодували свіжою команицею, Старий Пан зготовив її «метрику»: на білій, гладко вигибльованій дощечці написав своїм гарним письмом:
Бинька куплена 18 серпня 1931 р. у Івана Паньчука з Дзвиняча.
Народилася 2 червня 1927 р.
Так отже, Бинька була молода, гарна й жвава. Своїми великими карими очима розглядала нове господарство, її вогкі ніздрі вітрили й обнюхували кожного. Щоб заприязнитись із нею Старий Пан подав їй пригорщу соли, яку вона лизала з насолодою, покінчивши ж вилизувала довго й дбайливо долоню, водячи по ній своїм теплим шорстким язиком. І потім, як тільки хто зблизився до неї, обнюхувала його, шукала по кишенях, лизала йому одяг, найрадше обуву, певно тому, що в мастях, що ними її чистили, були приємні їй складники. Потрапила черевик вилизати аж до білої, сирої шкіри. Молока давала вона справді доволі. Тому, що була недавно по теляті давала тепер тричі денно мало не ціле відро пінистого, запашного молока. Так, що корова з неї була добра, треба признати. Ну, а що попоїсти потребувала добре, це хіба не ніяка хиба; звісно, без доброго годування корова не даватиме молока. Так от із цим годуванням було трохи мороки.
Вранці наступного дня, як тільки Бинька випочала собі після довгої дороги, випустили її до городу, на соковиту траву в саді. Ганя взяла для зручности на посторонок, бо не знати, яка в корови натура. А натуронька показалась дуже швидко.
Бинька вийшла з своєї комірчини рада сонцю і траві. Хотілось розправити ноги, побігати, ужити простору. Та що це за перешкода? Якийсь шнур тримає за роги! Ну, цього вже ніяк не можна стерпіти! Бинька помотала кілька раз головою, тупнула кілька раз ногою та й як не дасть драла!
Ганя тільки крикнула й шубовснула собою об землю, а що шнур мала намотаний довкола зап’ястка й не надіючись напасти не попустила його. Бинька гнала наперед себе з піднесеним хвостом і волікла за собою господиню. Коли ж опам’ятавшись звільнила шнурок, корова була вже в картоплях. Тут спинила свій біг, влізла в найгустіше картоплиння і давай микати картоплю разом з корінням, обгризати матину й картопельки. Так стояла й паслась собі все таки одним оком, поглядаючи, чи не зближується хто. Почувши гомін кроків, задирала хвіст і дерла далі, задержувалась по дорозі під деревцями і, взявши губами за галузки, трусила яблучка й поїдала їх з великим смаком, при чому з пащі лилась їй тонка струйка слини.
Бинька була смакункою, це треба признати.
Ну, вкінці надбіг господар, наспіла й Ганя і якось прибрали звіра в руки. Завели на траву та коротко упнувши пасли, тримаючи в руках все таки порядного ціпка. А шнурок замінили ланцюгом і то порядним.
Поглядаючи косом на ціпок та ланцюг, корова паслася, тобто ходила швидкими кроками на прохід, де-не-де з-під деревця вискубуючи траву, зриваючи листя і вишукуючи команицю. Час до часу торгала ланцюг та, не дивлячись на свого пастуха, перла в картоплиння або між капусту. Не помагали крики й «бук» — знову кущі городовини вилітали в повітря, а корова обсмикувала їх байдужісінько й з видимою приємністю.
Після такого «пашення» Биньку завели в стайню, принесли їй добру плахту команиці, запашної, цвітистої, потім цебрик картопель з ґрисом, потім ще й нагрітої води. Ну, це вже було Бинці до вподоби, вона їла радо, постукуючи ногою, та б’ючи рогами об жолуб. Наївшись, лягала собі та жвакала, час до часу порикуючи, мабуть з туги за товариством.
Між тим у хаті відбувалась нарада. — Що ж ми зробимо з тою коровою, Ганю, — журився господар, — як тут її пасти?
— Ба, та то якийсь дикий звір, альо не хоче ходити, тай не хоче пасти як людське йміння, тільки гонить. Ци я вже знаю? Може завтра упну до паркану та й най пасеться сама? Як увидить, що паркан держить, то мусить привикнути пасти на одному місці.
Андріїха, що якраз прийшла з малинами, слухала й мотала головою.
— Та то, видить ми ся, не буде нидочого. Ганю. То всьо через тото, що корова полонинська, привикла з їмінням ходити великими пасовиськами. А сама в городі не вміє пастися.